Не можу слухати меланхолійної музики.
А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими граціозними звуками, а відтак, зрікаючися їх незамітно, ллється лиш одною широкою струєю смутку! Я розпадаюся тоді в чуття і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу.
Обнімала би тоді цілий світ, заявляючи далеко-широко, що музика грає!
І класичну музику люблю.
Навчила мене її розуміти й відгадувати по "мотивах", одна з моїх товаришок, якої душа немов складалася з тонів і була сама олицетворена музика.
Вона вічно шукала гармонії.
В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи...
* * *
Нас мешкало разом три товаришки.
Зразу лише дві. Одна малярка і я. Була вже майже укінченою артисткою і працювала саме над одним образом, який хотіла продати і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню штуку та найти й собі дорогу до неї.
Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька і брала своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною.
Тішилася великою симпатією межи своїми товаришками по заняттю, а навіть і самі професори, гострі подеколи до нечемності супроти своїх учеників і учениць, любили її по-батьківськи і робили їй свої закиди й уваги в найлагідніший спосіб, щоб лиш не діткнути її. "Dаs schönste Glückskind" – називали її, вона й сама не називала себе інакше як: "Ісh – das Glückskind".
Я прилагоджувалась до матури, бо хотіла бути учителькою.
Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба – і все інше, що лише можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен. Маєтку я не мала, а життя, вибагливе, мов молода дівчина, жадало свого.
Знайомі з наймолодших літ, ми мешкали разом.
Мали дві великі кімнати, елегантно уряджені, майже з комфортом, бо моя товаришка була з доброї родини і, хоч не розпоряджала великими фондами, була претензіональна і розпещена. "Я не можу зрікатися всього так, як ти!" – говорила не раз роздразнено, коли я напоминала їй числитися ліпше з грішми і зрікатися деяких приємностей.
– Мовчала б ти! – лютилася. – Ти сього не розумієш. Я – артистка і живу відповідно артистичним законам, а ті вимагають трохи більше, як закони такої тіснопрограмової людини, як ти! Ти можеш обмежитися на своїм ґрунті, бо мусиш; він вузький, але моє поле широке, безмежне, і тому я живу таким життям. Тепер іще не вповні таким, але колись пізніше, як стану цілком своїм паном, – розмахну крилами під небеса. Так наказує чуття артистичне. Я беру все зі становища артизму. А й ти повинна звертатися за ним; усі, цілий загал. Коли б усі були артисти освічені і виховані, почавши від чуття аж до строю, не було б стільки погані й лиха на світі, як тепер, лиш сама гармонія й краса. А так? Що округ нас? Лише ми одні піддержуємо красу в житті, ми, артисти, вибрана горстка суспільності, розумієш? (…)
– Коли останемося незамужніми женщинами, – говорила (слова "стара панна" ненавиділа), – то будемо також разом жити. (…) Тоді юрба переконається, що незамужня жінка – то не предмет насміху й пожалування, лише істота, що розвинулася неподілено. Значить: не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні... (…)
І я справді годилася з нею. Чому не жилось би двом-трьом незамужнім жінкам, коли згоджувались би своїми натурами, відповідали собі посполу в вимогах інтелігенції краще, як поодинокою? Се була також одна з таких новітніших думок, на які я з своїм "неартистичним міщанським розумом" не могла здобутися!..
Вона панувала наді мною, мов над якою підданою, і хоч я могла розпоряджувати своєю волею так вповні, як вона, і супротивитися їй, – я, проте, не чинила сього ніколи. Мене не боліло те підданство під її вдасть; сила якоїсь відпори не прокидалася в мені ніколи. Противно, коли виїздила не раз у своїх інтересах на час із дому, я навіть тужила за нею. За нею і за тою силою, що йшла від неї і надавала цілому нашому окруженню характер і якесь життя...
Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно... А що в своїх постановах була скора й консеквентна, – я любила її безгранично, пристосовувалася до неї без надумування, і, мов та ріка, плила я спокійно виробленим нею руслом, щоб знов, як ріка, згубитися, може, і з іншими такими, як я, в житті, як у морі...
Мабуть, за те любила вона мене і називала своєю "жінкою"... Так жили ми вдвійку в гармонії довгий час. (…)
Одного разу йшло нам фінансове круто; а що найгірше – властитель дому підвищив чинш за кімнати.
Артистка роздразнилася. (…)
– Приберу ще годину англійської мови, і буде все добре, – успокоювала я її, а вона плакала, нарікаючи заодно на своїх родичів, що посилали їй, на її думку, замало грошей.
– На те я не згоджуся, – перебила мене. – Гаруєш і так доволі тяжко. За книжками і зошитами ти вже й так втратила почуття свободи і зробила з себе якусь машину... Чиста погань із таким життям, що не мало собі кого на наругу вибрати, та нас!
– Чому не взяти мені годину? – боронилася я. – Від шостої до сьомої вечором маю саме вільний час. Замість ходити на виклади науки якоїсь там "гармонії" буду кого вчити французької або англійської мови, і зробимо біді кінець. Послухай мене, Ганнусю, – просила я її, – і пристань на те...
– Не хочу! Ліпше попродам усі свої образки! Оцей, і той, і он той...
На се не могла знов я пристати. Знала надто добре, що значив у неї кожний образок, як була до кожного з них прив'язана, і яку долю призначила кожному з них. В кожнім образку була, як не раз говорила, якась частина її істоти, а тепер мали б іти дорогою простого крамарського товару? Ні, я не згодилася. Придумала щось інше. Придумала й сказала. Взяти до спілки третього компаньйона – і відносини зараз поправляться. (…)
– Ну, то роби, що хочеш. (…)
* * *
Ми виставили карточку на покій і ждали на спілку.
Одного дня – се було вже в грудні – вернули ми обі пополудні додому, а доходяча жінка, що обслугувала нас, віддала нам білет від незнайомої якоїсь "пані", що приходила задля мешкання.
Ганнуся кинулася жадібно на білет, майже вирвала його з рук старої. "Софія Дорошенко", – прочитала вголос крізь густий чорний велон, що ослонював її свіже рум'яне личко, а відтак оглянула цікаво білет на всі сторони... Був вузької продовгуватої форми з золотими беріжками. На нім не було нічого написано і лише ледве замітний тонкий запах фіалковий ішов від нього...
– Хто се? – звернулася цікаво до мене.
Я здвигнула плечима і, забравши білет від неї, прочитала так само вголос "Софія Дорошенко", як вона, і, як вона, оглянула чистий білет на всі сторони.
– Як була убрана? – питала Ганнуся. – Красно?
Стара здвигнула плечима:
– Або я знаю? Не вважала. Відай якось чорно, відай не дуже красно... голову мала обвиту поверх шапочки шовковою шаллю, такою, як паннунця беруть до театру, лише що чорним, але, впрочім... не так, як ви, паннунці мої! (…)
– Питалася, чи тут кімнати до спільного мешкання і чи можна би їх оглянути?
– А ви, Катерино?
– Я казала, що можна, і показала кімнати.
– А вона?
– Оглядала кімнати, роздумувала щось і спитала, чи мешкання тепле, бо вона має фортеп'ян, і грає, і не зносить студені.
– Та-ак! – кликнула Ганнуся. – Вона має фортеп'ян і не зносить студені! Гувернантка якась! Гадає, що я прийму її з фортеп'яном? Таки зараз, аякже! Тут я буду малювати, буду потопати у своїй праці і замість, щоб мене обдавала свята тишина, буду примушена слухати дурних вправ і гам. Ні, danke schön [9] за таку гармонію. (…)
Мені стало маркотно. Я хотіла спротивитися їй. Перший раз у житті спротивитися цілком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за неї. Хто знає, як грала, скільки грала!.. А тут справді Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою... Що тут робити? (…)
– Хіба прийняти її? – сказала я.
Ганнуся зморщила чоло, хотіла, очевидно, як звичайно, противитися мені, але, надумавшись, сказала:
– Приглянься їй завтра, а позавтра, як прийде і видасться нам можливою істотою, може, й приймемо. (…)
* * *
Другого вечора коло шостої сиділи ми обі в сумраці мовчки. В кімнаті було тихо; в коминку горів огонь голосно, і світло полуміні падало червонявою тінню перед коминок і отоманку, на котрій лежала артистка, простягнувшись у цілій своїй довгості.
Була до крайності роздразнена.
Подавалася о стипендію, надіялася з певністю, що одержить її, а тут – не дістала. Спершу просто не вірила. Вона, "das Glückskind", не осягнула того, що бажала! Коли пересвідчилася в неумолимій правді, плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблідла. Відтак глузувала собі з того і з себе, а наостанку попала в роздразнений настрій, і від часу до часу переривала мовчанку не то монологами, не то питанням до мене.
Я сиділа мовчки при вікні й дивилася на вулицю.
І я була дуже пригнетена. (…)
Хтось застукав.
Вона задержалася перелякано в хаті і звернула люто й гордо голову через плечі до дверей, – хто смів саме в тій хвилі приходити?
Я попросила увійти.
Двері отворилися, і ввійшла женщина.
Чорно вбрана, з темно сповитою поверх шапочки головою, постава проста – вона!
– Софія Дорошенко, – звернулася лише до мене. (…)
Говорила дуже лагідно і, не ждучи, аж я попрошу її усісти, відтягнула крісло від столу спокійним, певним рухом і усіла. Світло падало широко блідою струєю на її лице. Змарніле лице з великими смутними очима... (…)
– Чи ви зможете в нас мешкати, рішить уже моя товаришка, – обізвалася я, даючи тим Ганнусі нагоду заговорити. А Ганна, не змінивши постави, обізвалася холодно:
– Граєте гарно?
Я глянула лячно на неї, і відтак – на гостю.
Вона усміхнулася ледве примітне, відтак потерла повільним, мов утомленим рухом чоло й відповіла:
– Не знаю, граю по своїй душі...
Ганнуся надула губи й не обзивалася більше. (…)
– Отже, як думаєш, Ганнусю? – спитала я несміло ще раз розбурхану артистку.
Вона здвигнула плечима і неначе повела мене поглядом на два ґудзики пальта чужої, що держалися слабше сукна від інших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи погризені, а радше – кінці її пальців, які дівчина саме в тій хвилі підвела до уст, почавши їх нервово гризти... Чинила се несвідомо, і була се в неї, очевидно, якась привичка.
Мені спалахнула кров у лице, – я засоромилася і розлютилася. Ніколи не відчула я жодної заподіяної мені Ганнусею прикрості так сильно, як у тій хвилі перед сею незнайомою, що звернулася, як видко було з її істоти, з довір'ям до мене; ми поводилися тим самим перед нею глупо й просто компрометували себе.
По хвилі прикрої мовчанки, з якої кожний був би відгадав відповідь артистки і її хвилевий настрій, піднялася вона, Дорошенко, звільна із свого крісла. Гладячи раз по раз лагідним рухом свій муф, звернула свої великі блискучі очі тривожно на малярку.
– Не можете рішитися відмовити, пані? – спитала. – Прикро вам, правда? Воно буває часом так. Але ж ви тому не винні, пані! Се я сама винна, що з'явилася тут перед вами... Ні, то ви винні, – поправилася, звертаючися нараз до мене й усміхнувшись несказанно милим усміхом. – Ви збудили в мені симпатію, про яку, мабуть, і не снили, хоч знаю вас лише з видження, бачила вас під час викладів науки гармонії. Шукаючи мешкання, зайшла я припадкове і в оцю вулицю. Прочитала виставлену в вікні картку, дізналася, що ви тут мешкаєте, і зараз рішилася замешкати у вас. Тому я тут. Але тепер бачу, що годі. Я ніяк не в силі грати з тим переконанням, що хтось із окруження зазнає через гру прикрість, а з нею – і через мене! О ні, ніколи! Мій фах вибагливий, і жадає зараз для себе нестісненої волі. А що я привикла віддавати музиці самі необмежене свобідні почування, то тут мішав би мою душу вічний неспокій і підозріння, що розстроюю іншим нерви і впливаю погано на моє окруження, а того я не хотіла би!.. Я потребую спокою, що випливає з замилування до музики і гармонії в відносинах, передусім – гармонії! Тепер уже я сама перепрошаю, що відступаю, – додала трохи несміливо, між тим коли її погляд промайнув знов боязко по артистці, – але я справді не можу інакше. Тут, видко, – додала, оглядаючися, – панує тонша краса, але я мушу шукати любителів музики.
Ганнуся заворухалася.
Глянувши на неї, я побачила відразу, що з нею зайшла зміна і що в ній узяла верх її добра натура. Неначе не гнівалася ніколи, не бурилася ще перед хвилею, так усміхнулася тепер. Піднявши брови зчудовано вгору, спитала:
– Хто вам каже, пані, що ми не любимо музики? Саме ми любимо музику, правдиву, від душі музику, що не є впливом дресури й профанації того, що зветься талантом, а випливом струнами обдареної душі, як се ви тепер описували. – І простягаючи до неї щиро руку, говорила далі: – Ми просимо вас остатися в нас і перенести симпатію свою й на других. Вони не такі страшні, як здаються, коли захмарені... Не так, Мартусю?..
Я усміхнулася, притакуючи головою. Я була би її таки зараз за шию обняла, що була така добра...
– А щодо гармонії в відносинах, то ми вміємо її цінити. Саме в нашім житті грає гармонія велику роль, і коли б ви справді хотіли в нас остатися, ми творили б викінчене тріо. Жінко! – звернулася до мене. – Потверди се, що я сказала, та зроби мені рекламу...
А я, щаслива по такім гарнім звороті її настрою, потвердила її слова, зробила їй "рекламу" і попросила й з своєї сторони дівчину остатися в нас.
Вона подякувала. (…)
Найкраще, що було в неї, то був її фортеп'ян.
Чорний, з дорогого дерева, прикрашений на краях арабесками з перлової матиці, лискучий, мов дзеркало.
Коли вносили його, вона сама прийшла за людьми, що привезли його. Сама вибрала місце, де мав стояти, і власною рукою поуставляла скляні підставки, на яких мав стояти.
Коли було вже все в порядку і ми всі три вечором сиділи при столі, на якім шипів самовар, споглядала вдоволено раз у раз за кімнатою, де стояв її улюблений інструмент, і мов мінялася з ним усміхом, що помістила його в такім добрім місці...
– Тут високі покої, і він буде прекрасно звучати, – говорила заодно. – В нім знаменитий резонатор, але він потребує простору, а тоді його лише слухати! Я його знаю... я тут розживуся! (…)
Відтак грала нам.
Отворила інструмент цілком, щоби резонатор відітхнув уповні в "артистичній атмосфері", – і грала. Не які там штуки щораз іншого композитора, – лише одну штуку на цілий вечір. (…)
Грала етюд Шопена ор. 21 чи 24.
Кілька разів раз по раз. (…)
Коли перестала грати, Ганнуся кинулася до неї з одушевленими похвалами.
– Ви вроджена артистка, – говорила раз по раз, стискаючи щиро її руку, – і я дуже щаслива, що ви опинилися між нами.
Вона усміхнулася і не відповіла нічого. Мабуть, була призвичаєна до подібних слів. Зате я не могла і на таке здобутися. Чулася такою дрібною й незначною перед нею, що й не находила слів на свою нижчість. Уже, щоправда, любов – великий чоловік, але й музика – не менший!
А вона сама ходила така тиха, скромна, відпихала так очевидно всю увагу, що на неї зверталася, мов прикрий тягар, що сунеться під ноги...
* * *
Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна.
Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком.
На питання Ганнусі про її рід, оповіла, що її батько був директором при однім великім банку і, стративши маєток, помер наглою смертю, а її мати живе при своїм браті, старім кавалері, прикована від кількох років прикрою недугою до крісла. Вона дуже боялася, щоб вуйко не оженився, чим грозив від часу до часу, бо відтак не могла б іти до консерваторії, що було б для неї тим самим, що смерть. Він утримує її й матір, і хоч вона могла б і в Відні заробляти на себе, – заробляє вже й тепер, даючи лекції музики, – то там не могла б сього чинити, бо мусила б увесь час посвятити музиці. Більше не довідалися ми від неї. (…)
– Не можу ще схарактеризувати сього твого type antique, – сказала Ганнуся до мене, коли ми щось у тиждень чи в дві неділі осталися самі обі дома. (…)
– Софія мусить мати якусь нещасливу любов. Нещаслива любов перетворює не раз людську вдачу до дна.
– Ти зараз своє! – запротестувала я, хоч те саме сказала вже давно своєму серцю.
– Що могло в її житті грати більшу роль, як любов? – говорила далі Ганнуся. – На її тлі виростає всяка сила; а коли вона вразлива, якою саме мені здається, а притім вірна, то метаморфоза готова. О, в мене гостре око, і я пізнаю зараз, хто розуміється вже на нещасті!
– Вона признає се сама, Ганнусю, що нервова; казала, що стала такою від смерті батька. Була сама коло нього, як дістав удар серця, помер майже в її руках. Потім відхорувала се. Лікарі заборонили їй навіть займатися якийсь час музикою, але що їй без музики, як казала, нема життя, то не держалася їх приказів, і грала, й грає досхочу. Казала: "Знаю і без них, що унаслідила по батькові нервову систему і його недугу, але що мені один день життя менше або більше! Не боюся смерті! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність..."
– Видиш, Мартухо? – кликнула артистка, піднімаючи тріумфальним рухом руку з пензлем.
– За тим криється щось, і я довідаюся ще про се. Я страшно цікава. Що за пригода здавила "музику" її нервів?
Я здвигнула плечима.
– Але вона й так грає ще чарівно...
І справді – грала чарівно...
* * *
Запанувала цілком над нами.
Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту забурливим, заголосним, занадто виявленим чуттям!
А я мовчки молилася на неї.
Ганнуся відкривала щодня нову красу в її істоті, а поверховністю її займалася, мов мати дитиною. Чесала сама її довге шовкове волосся, укладаючи його по своїм стилю "antique", придумувала для її класичного профілю осібні ковніри й інші строї, а я без "мотивів" любила її. Ні, обох любила я.
Ніхто з них не жадав сеї любові від мене, як чогось вищого, святішого в житті, але я сама подавала її їм. І подаючи її, була сама щаслива. Жодна з них не жадала якоїсь там праці "надпрограмової" для себе, якої прислуги, але я сама подавала її їм. Одній і другій. Перша приймала її, не замічаючи сього навіть, а друга клонилася за те вдячно за мною, мов цвіт за сонцем.
– Ганнуся слушно називає тебе жінкою, – сказала раз Софія до мене, коли я знов зробила їй якусь прислугу. – Ти є вже вродженою жінкою і матір'ю, між тим коли з нас обох, т. є. З Ганнусі й з мене, виробила б се аж любов, і воно мусило б статися якимось дальшим розвоєм наших істот! Ти – ще неушкоджений новітнім духом тип первісної жінки, що пригадує нам Аду Каїна або інших женщин з Біблії, повних покори й любові. Але не вихованням виплеканої покори й любові, лише покори й любові з першої руки, з природи! Ти й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без намислу і без претензій до подяки! Ти – тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов'ю своєю удержувати лад на світі... (…)
– З тебе буде прегарна мати, Мартухо!
– З тебе не менше, – впевняла я її, цілуючи її прекрасні білі руки.
Вона зморщила чоло, і її уста задрижали.
– З мене – ні! – відтяла понуро, мовби я вразила її.
– О, певно, що була б! Стільки краси й ніжності...
– Я понищила б усіх своєю любов'ю, діти й мужа, – сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. – Я не з тих, що вміру люблять! – І, усміхнувшися якоюсь горесною усмішкою, звела розмову на Ганнусю.
– Вона – артистка. Неспокійна, змінчива, мов те море, але й гарна, мов море. Хто мав би ту силу прикувати її назавсіди до себе!
– І на неї прийде черга, – закинула я.
– На неї ніколи не прийде черга. Вона душею – артистка, хоч її твори не здобудуть собі, може, європейської слави. На те нема ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того; до того, вона гарна – вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистично закроєну душу в формат пересічних жіночих душ. Повинна вижити вповні, якою саме єсть... (…)
* * *
Ми ділилися сумлінно домашньою працею.
Мінялися щотижня заняттями. Коли приходила черга на неї дбати про чай і таке інше, ми просто тішилися. Артистка розтягалася вигідно на своїй отоманці, а я бувала в найліпшім гуморі.
Вона брала річ дуже поважно. "Треба і в таких речах відшукувати гарні сторони, тоді вони не стануть ніколи тягарем!" Спускаючи вечорами ролети, затикала майже боязко найменші щілини, щоб хто не зазирнув усередину, хоч була переконана, що ніхто не міг заглянути до нас, бо наші вікна були високо, а ролети густі й нові. Потім наставляла самовар і починала господарити. Здавалося, коли була цілком певна, що ніхто чужий її не побачить, то оживала й огрівалася... і перемінювалася в іншу істоту, теплу й приступну, незрівнянну з своїми прорізними видумками, як "украшувати домашнє життя..." Однак коли саме тоді надійшов хто ненадійно, вона ховалася в себе і, сідаючи десь у тіні, сиділа там мовчки цілий час.
* * *
Одного дня випровадилося наше vis-à-vis з нашої вулиці, і спровадився якийсь молодий технік із жінкою.
По речах, які звозилися, було видко, що се були люди маючі. Побачивши се, вона страшно змінилася.
Неописана ненависть відбилася на її звичайно спокійнім лиці, а очі заіскрилися злобою...
Самим інстинктом відчула я, що причина тому в незнайомих сусідах, але не мала відваги питати, а вона сама не сказала нічого. Відвернулася і приступила до фортеп'яна. Панувала над собою, мов найсильніший мужчина.
Відтак заграла.
Був сумерок, і вона грала з пам'яті.
Почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс.
Перша часть була весела, зграбна й елегантна.
Друга змінилася.
Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак окидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів, – і знов глядання, повне розпуки й неспокою... все наново, і знов ряд звуків у глибину...
Весела гармонія згубилася; остався сам шалений біль, торгаючий божевільне чуття, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак урвала саме посередині гами, що летіла в вищі звуки, акордом несамовитого смутку.
Місяць світив і освічував цілу стіну кімнати і місце, де вона сиділа...
Скінчивши грати, зложила по хвилі руки на фортеп'ян – саме де ноти кладуться, і опустила на них голову.
Мертва тишина...
А однак я відчула, що в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбутися вражень його... Ті болючі гами й неспокійне глядання в низьких тонах... (…)
– Се вальс, Софіє? – спитала несміливо.
– Вальс.
– Гарний...
– Так! Се Valse mélancolique.
– Чия композиція?
– Моя.
– Маєш у нотах?
– Ні, в душі...
І замовкла.
Я хотіла ще спитатися, на якім мотиві скомпонувала його, але ніяк не могла відважитися. Тон, в якім сказала: "Ні, в душі", – усунув собі заздалегідь усі допити. (…)
* * *
Одного разу чулася я дуже нещасливою. (…)
Ганни не було дома, я кинулася на софу, заграбавши лице в подушку, і плакала.
Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно, а відтак роздався наді мною голос Софії:
– Жінко!
Я підвелася.
Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і гляділа на мене своїми великими смутними очима...
– Чого плачеш?
Я оповіла їй цілу історію.
Вона підсунула високо брови й спитала:
– Та ти тому плачеш?
– Чи ж сього не досить, щоб гинути з жалю? – відповіла я.
Вона здвигнула плечима так, як би хотіла сказати: "Ну, для тебе й того доволі", – і не відповіла нічого.
Коли я силувалася здержати сльози і не могла сього відразу вчинити, вона обізвалася:
– Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя. Будеш колись матір'ю...
– Що значить гордість у порівнянні до любові? – спитала я.
Тоді вона пристрасним рухом сховала лице в долоні й простогнала майже розпучливо:
– Всюди те саме!.. Всюди те саме!.. – Потім, піднявшися, спитала: – А що значить пониження себе самої перед негідною людиною? Ти чуєш? – і її очі заіскрилися ненавистю, як тоді, коли довідалася про спровадження молодого техніка на нашу вулицю.
Я відчула сильний жаль в її голосі і, сховавши го лову на її коліна, спитала цілком стиха:
– Ти любила, музико?
– Любила...
І тишина.
– Ти любила, музико!
– Любила...
– Дуже?
– Є рід любові жінок, – обізвалася тремтячим голосом, мовби боялася говорити, – на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній. Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене, віддала я йому. Не від сьогодні до завтра, лиш назавсіди. Кожний рух його був для мене потребою, його вид був мені потребою, голос його був для моєї душі потребою, його хиби й добрі сторони...
Був мені потребою, щоб я стала викінченою і щоб багато дечого, що спало ще в мені, збудилося. Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлі й теплі вповні; мала ще іншою стати, не знаю вже якою там...(…)
Одного дня, – говорила дальше, по хвилі глибокого віддиху, – розійшлися ми лише так, до "завтра"; я з усміхом на устах і з сонцем у душі, бо ми мали знов бачитися.
І не побачилися більше.
Від'їхав, а ліпше сказати – втік.
Чи ти, Марто, не згубилася коли в твоїм житті від своєї матері у великім місті? Я згубилася раз семилітньою дитиною, – й таку розпуку, й жаль, і страх той відчула я вдруге лише тоді, коли побачилася нараз без нього! Не знала, що з ним сталося, бо до нас не заходив він ніколи. Шукала його там, де звикла його бачити. Відтак і там не бачила його ніколи. Шукала з розпукою в грудях, бігала між людьми вулицями, – і трохи не питала кожного прохожого: "Не бачили ви його?" Був – і нема...
Був і нема!
Але ніхто його не бачив.
З того часу перестала я з душі сміятися. (…)
Але я не плачу. Не плакала навіть.
Мені не жаль за ним. Він навчив мене ненавидіти й задавив цілу мою істоту від голови до стіп упокоренням. Був першим, що дав мені відчути поганість покори. Від часу до часу відчуваю на своїй душі ту брудну пляму і, мабуть, не змию її ніколи. Я подала йому свою душу, розложила її перед ним, мов вахляр, а він – мужик...
З неописаною погордою вимовила се слово. Здавалося, коли б учув він се слово й тон, яким вимовила його, був би вбив її.
– Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре, – додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, – бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо! Зате й граю йому звуками, яких не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху... Я знаю. Він останеться мені вірним. Він не мужик; не з того дерева, що виростає на широкій дорозі, але з того, що росте на самих вершинах... Я його музикант.
Встала й отворила широко рамена, мовби хотіла обняти кого, а очі її, великі, смутні очі, засіяли предивним блиском. Відтак опустила руки.
– Пожди, – промовила, – як йому заграю, коли піду до консерваторії, і як він буде відповідати. Наша музика запре всім віддих. Тепер я ще простий музикант, не вдам так, але відтак... – і я, і він розживемо вповні... (…)
Я опустила наново голову на її коліна і, притиснувши вуста до її руки, попросила тихим голосом, щоб мені заграла Valse mélancolique. Мені хотілось його чути...
Пішла й грала.
Не знаю... просто душа розривалася чоловікові в грудях при тих звуках, граціозних, заповідаючих найбільше щастя, в закінчених смутком і несамовитим неспокоєм! Се нишпорення там, у низьких тонах, перекидання, бушування між звуками за чимсь... за щастям, може? – і надармо! Уривала неожидано посередині гами смутним акордом, полишаючи в душі масу викликаних почувань мов на глум...
Я плакала. (…)
* * *
В два дні по тім від'їхала до своєї матері, що лежала дуже хора й прикликувала її телефонічне до себе.
Я оповіла артистці те, що вона мені оповідала про свою любов. (…)
– Однак вона вижидає ще чогось від життя, – обізвалася артистка.
– О ні, не вижидає нічого більше!
– Ні? А що говорить Valse mélancolique? За чим шукає в нім безустанно? Не словами, не поведенням, ані очима, ані руками своїми не шукає, лише самими звуками... і я знаю, за чим шукає...
– За чим, Ганнусю?
– Е, ти того не розумієш...
– Щастя, Ганнусю?
– Е, щастя! Його нема. Гармонії шукає, хоче гармонійно вижитися вповні. Шукає рівноваги. Розумієш, що то значить? Щоб не заважити надто вдолину й не піти без міри вгору, а саме як треба. Але – ти того не розумієш!
А далі по хвилі, глянувши вперед себе, десь немов у далечину гострим, пронизуючим, задуманим поглядом, сказала звільна з гірким усміхом:
– А я тобі кажу, Мартухо, як казала не раз уже, і не раз казати буду, що царство на землі належиться тобі...
* * *
Коли вернулася від матері, артистка кинулася до неї з подвійною любов'ю, – здавалося, відкрила на ній знов якусь там красу...
Але вона приїхала прибита, її мати лежала дуже хора, і вона приїхала лише на те, щоб у родичів своїх учениць у музиці просити відпустки на дві неділі, бо мусила доконче назад вертати...
І, полагодивши свої орудки, виїхала знов, віддаючи нам під особливішу опіку свій улюблений інструмент, "щоб на нім жодна з посторонніх дівчат не грала й не дразнила фальшивими акордами резонатора".
Вернулася скорше, як за дві неділі.
Її мати померла, і по похороні вона вернулася.
Приїхала бліда, тиха – мов замерзла на тілі й дусі.
Коли ввійшла в кімнату, потягнула за собою довге пасмо холоду знадвору... Ганнуся аж рамена вгору підняла...
– Се подих смерті завис на мені, – оправдувалася вона, побачивши рух Ганнусі. Потім скаржилася, що не може огрітися... (…)
Ганнуся подала їй чай, щоб зігрілася, і вона пила та оповідала нам, що пережила.
Її мати була дуже нещасна по смерті батька. Раз – його утрата, а по-друге – тяжка хороба, що приковувала її до крісла, віддала її на ласку й неласку слуг та затроїла їй життя пересвідченням, що була вуйкові тягарем... Просила заодно смерті в бога, і її одинокою розривкою була Біблія, яку читала з ранку до вечора. Була вже здавна приготована цілком на смерть. Взяла від неї, Софії, слово, що не буде за нею тужити, коли помре, бо се відібрало би їй бажаний спокій у гробі... І вона дала те слово матері. І коли її ховали, вона страшенно панувала над собою, щоб не зломити даного слова. (…)
Однак Ганнуся недармо завзялася зігріти любов'ю сей type antique. Розпадалася коло неї. Була така ніжна й тепла, така добра, якою не бачила я її ще супроти нікого, – і се все не осталося без наслідків.
– Я трачу між вами почуття самоти, – говорила вона на такі змагання й усміхалася вдячно своїм лагідним усміхом...
І тим були ми вже вдоволені. (…)
* * *
Настав май.
Все було в самім розцвіті.
Дерева біліли цвітом, запах із них розносився далеко-широко воздухом, а вечори були повні несказанно лагідної, приманчивої краси...
Ми обі з Ганнусею ждали на Софію, що мала за хвилю вернутися з лекцій, повечеряти, і з нами, як звичайно, йти на прохід. Ми сиділи в неосвіченій кімнаті, віддаючися кожна своїм думкам.
Ганнуся спродала свою велику копію образа Корреджо "Віроломна" і марила вже про подорож до Рима, а я була не менш вдоволена. Здавала саме письменну матуру, тішилася надією, що й усна піде незгірше, а що найкраще – я була нареченою професора... того, з години конверзації англійської мови! Я дармо підозрювала його тоді в якихось симпатіях до німочки, – він для одного свого товариша виробляв рекламу.
Двері від кімнати, в якій стояв інструмент Софії, стояли напівотворені.
Нашими вікнами ллялося місячне світло веселими струями, а звідти, з тої одної половини, била сама понура темінь... (…)
Згодом почулися кроки на сходах, – легкі, але повільні.
Се йшла Софія. Надходила чимраз ближче й ближче... врешті – ввійшла. Не привіталася, як звичайно. Мовби не бачила нас у кімнаті. Пішла просто до замкнених перед хвилею дверей, отворила їх і зайшла туди... (…)
– Добре, що ти прийшла, музико, – обізвалася Ганнуся, – ми вже так ждемо на тебе!
Вона не обзивалася. Сиділа, мов статуя, нерухомо.
– Ти чуєш, Софіє? – спитала вже я.
– Чую. Прошу, запаліть лампу! – заговорила зміненим голосом.
Я вибалушила крізь темряву очі на неї, – таким голосом не говорила вона звичайно. Запалила велику лампу над столом і глянула тривожно на неї.
Вона сиділа бліда, як смерть, а очі її, звернені саме на мене, сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі...
І артистка побачила на ній зміну.
– Софійко, ти хора? – кинулася до неї.
– Ах, ні, ні! – запевняла, силуючися до звичайного тону, і спустила нагло погляд.
– Але я бачу, що ти не своя, зозулько! (…)
– Я дістала лист від вуйка... і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!
І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл. Відтак, таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати...
Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй до відомості, що оженився і не може її у Відні удержувати.
Ми поніміли. (…)
Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені...
Грала свій вальс, але так, як ніколи.
Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву "Valse mélancolique", як тепер. Перша часть – повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга... О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там – неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, – і знов збіг звуків удолину... відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення.
Ганнуся плакала. І я плакала.
Обі знали ми, що одно життя зломилося. (…)
Відтак вона скінчила грати і ввійшла.
– Тепер дайте мені їсти, – сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула руки за голову й почала простягатися, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі...
Ми піднялися, урадувані її словами...
Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися, – вигиналася якраз найвигідніше, – коли саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісний зойк струн...
Вона струхліла.
– Резонатор тріс! – крикнула Ганнуся.
– Струна! – крикнула я. (…)
І справді лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і бачили ту струну. Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими, просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла...
– А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі! – обізвалася Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни – зомліла...
Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Заки він прийшов, вона заговорила.
– Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому? – питала заодно майже розпучливо, так, як питають малі діти, не розуміючи причини відчутного жалю, не тямлячи, що з нею діялося. Я втихомирювала її. – Чому, чому?.. Але чому казала? – домагалася, і великі сльози котилися з її очей... – Чому казала, коли не спроневірився!..
* * *
Лікар приступив до її ліжка, як дістала сердечний удар.
Не міг їй помогти.
Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її.
* * *
Винесли нашу музику.
Май забрав її до себе. (…)
Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом – і може, правда по її стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим, то бодай по душі.
Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.
– Де твій чоловік? – спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.
– Чоловік? Я не маю чоловіка. Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець – мій. Я заробляю сама на нього, і він – мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але – ти того не розумієш! (…)
Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя...
Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..
1897
Короткий довідник до твору
- Valse mélancolique (франц.) – меланхолійний вальс.
- Штука – мистецтво.
- Dаs schönste Glückskind (нім.) – найкраща, улюблениця долі.
- Ісh – das Glückskind (нім.) – Я – улюблениця долі.
- Матура – екзамен.
- Das Glückskind (нім.) – щаслива дитина.
- Vis-à-vis (франц.) – візаві, той, хто перебуває навпроти.
- Заводовий – фаховий, професійний.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
