Ідея твору: служіння митця народові, духовний зв’язок людини з природою, який допомагає подолати психологічну втому, приборкати відчай і набратися нових сил для творчості, подальшої боротьби за краще життя.
Присвячую Кононівським полям
Дійові особи:
Моя утома.
Ниви у червні.
Сонце.
Три білих вівчарки.
Зозуля.
Жайворонки.
Залізна рука города.
Людське горе.
Ліричний герой новели хоче втекти від «залізної руки города» з його гамором та штовханиною, він втомився й хоче відпочити, усамітнитися від людей, які кидають у його серце, «як до власного сховку, свої страждання і свої болі,.. весь жах, весь бруд свого існування». Хоче звільнитися від спогадів про страчених, що рядами лежать «у білих мішках». Йому треба тільки спакуватися. І це одне з численних «треба» нагадує «многоголового звіра», яке теж вкрай втомило й замучило його. Хотілося спокою і тиші.
«Поїзд летів, повний людського гаму». Нарешті місто залишилося позаду. Навкруги садиби, де він оселяється, зелені ниви і високе небо, більше – нікого. Лише тоді ліричний герой «раптом почув велику тишу».
Він знайомиться з білими вівчарками: «Павою – поважною матроною», «дурним Оверко» і «страшним Трепом» з ікластою пащею. Вони піднімають ґвалт, побачивши незнайомця, і рвуться з ланцюгів. А коли їх знімають, мчать геть – «воля дорожча, ніж задоволена злість».
Дні героя протікають наодинці з природою. Ранком його пробуджує кування зозулі, він п’є «холодну, ще повну снів воду» з сонної криниці, а після того молоко – «екстракт луки». Потім блукає в супроводі вівчарок полем, годинами слухає, «як в небі співають хори, грають цілі оркестри». Звертаючись до сонця, як до живої істоти, говорить: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів… Може, вогні?.. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей…». Розмовляє з землею: «Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар». І «утома», що володіла героєм та іноді нагадувала про себе тінню від хмаринки на небі, поступалася місцем сонцю, а душа набиралася новою силою.
Повертався додому пізно. «Сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч». Потому з'являлася впевненість – «за такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день». І приходило вдячне усвідомлення, що «коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле», бо «твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому».
І дійсно, коли людське горе знову зловило героя, він не став тікати. Вони стрілись у полі – митець і людина – «простий мужик» з далекого села, яке виднілося купою «чорних солом'яних стріх, затертих нивами». Він говорив про жахливі речі:важку працю, злидні, голодних діточок, про те, що «між людьми, як між вовками… Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного... Як нам світить ще сонце і не погасне?..». Від тих слів «щось тремтіло» вдуші митця. «Говори, говори», – повторював він, слухаючи людину й сприймаючи її біль, як свій. «Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...».
«Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви… Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…» – так говорить герой про своє повернення в місто, до людей та творчості.
1908
Короткий довідник до твору
- Intermezzo (італ. пауза) – невеликий музичний твір, що виконувався в перервах між актами вистави.
- Присвячую Кононівським полям – новела автобіографічна, написана влітку 1908 р. в селі Кононівка (тепер Черкащина), куди письменник приїхав на відпочинок.
- In saecula saeculorum – лат. на віки вічні.
Дійові особи – образи персонажів новели алегоричні, мають символічне значення й несуть певне емоційне навантаження:
- Моя утома – це той тягар на серці ліричного героя новели, що порушив рівновагу його душі, любов до людей.
- Ниви у червні – ростки, що в цей період року проростають і набирають сили, є символами відродження та життя.
- Сонце – символ вічності й життєвої сили.
- Три білих вівчарки уособлюють: «поважна» Пава» – панство;«дурний Оверко» – принижене селянство; «страшний Трепов» – жандармерію (Трепов – прізвище головного жандарма Росії тих часів).
- Зозуля – народний символ часу.
- Жайворонки – символ натхнення, творчості.
- Залізна рука города – бездушність, неспокій, галас.
- Людське горе – стан народу.
- пранці – так в народі називали хворобу на сифіліс, від якої людина згнивала вживу.
Цитати з твору:
- «… життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті – хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається?»
- «Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину».
- «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…»
- «Воля дорожча, нiж задоволена злiсть».
- «Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
