Ідея твору: служіння митця народові, духовний зв’язок людини з природою, який допомагає подолати психологічну втому, приборкати відчай і набратися нових сил для творчості, подальшої боротьби за краще життя.
Присвячую Кононівським полям
Дійові особи:
Моя утома.
Ниви у червні.
Сонце.
Три білих вівчарки.
Зозуля.
Жайворонки.
Залізна рука города.
Людське горе.
Ліричному герою новели залишилося тільки спакуватися, щоб поїхати з міста на відпочинок, втекти від ревучих потоків «людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць,» усамітнитися від людей, які вдень і вночі кидають у його серце, «як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свій розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування». Треба спакуватися… І це одне з численних «треба», яке нагадує йому «многоголового звіра», теж вкрай втомило і вимучило. Хотілося спокою і тиші.
«Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку» і не пускає».Нарешті місто залишилося позаду. «Зелений хаос хапав бричку за всі колеса.., а неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись... Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір – закувала зозуля». Лише тоді ліричний герой новели «раптом почув велику тишу».
Людині час від часу потрібні години тиші, щоб почути й побачити те, що губиться в щоденній галасливій метушні. У будинку нікого, крім героя новели, немає, але йому здається, що навіть меблі намагаються порушити безгоміння. Ніби крізь стіни знову приходять спогади про повішених, загиблих, що лежать «у білих мішках»… Болю накопичилося так багато, що свідомість її вже не сприймає – «заїв стиглою сливою»нову звістку про ряд білих мішків і «почув в роті приємний солодкий смак…».
Герой знайомиться з білими вівчарками – «Павою – поважною матроною», «дурним Оверко» і «страшним Трепом» з ікластою пащею. Вони піднімають ґвалт, побачивши незнайомця, і рвуться з ланцюгів. А коли їх відпускають, мчать геть – «воля дорожча, ніж задоволена злість».
Наодинці з природою протікають дні героя. Свіжими ранками його пробуджує кування зозулі, що ніби «б'є молоточком у кришталевий великий дзвін», він п’є «холодну, ще повну снів воду» з сонної криниці, а після того молоко – «екстракт луки». Потім блукає в супроводі вівчарок полем, годинами слухає, «як в небі співають хори, грають цілі оркестри». Він гладить руками «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», вдихає пахощі «білої піни гречок», слухає пісню жайворонка…
Звертаючись до сонця, як до живої істоти, говорить: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні? Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш – охоче вливаю в себе вогняний напій й п’янію від нього. Я тебе люблю».
Розмовляє з землею: «Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар». І «утома», що володіла героєм та іноді нагадувала про себе тінню від хмаринки на небі, поступалася місцем сонцю й тому спокою, що панував навколо. Відчуваючи єдність з природою, землею, що родить хліб, він почував себе «багатим», а душа набиралась новою силою.
Повертався додому пізно. «Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню. З'являлася впевненість: «за такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день». Із вдячністю усвідомлював,що «коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле», бо «твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому».
І дійсно, коли людське горе знову зловило героя, він не став тікати. Вони стрілись у полі – митець і людина – «простий мужик» з далекого села, яке виднілося купою «чорних солом'яних стріх, затертих нивами». Він говорив про речі, повні жаху: важку працю, злидні, голодних діточок, про те, що «між людьми, як між вовками… Бідний в убогого тягне сорочку… Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне?..». Від тих речей «щось тремтіло» вдуші митця. «Говори, говори», – повторює він, слухаючи людину, сприймаючи її біль, як свій. «Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...».
«Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви» – так говорить герой про своє повернення в місто. «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…». Митець готовий і надалі служити своєю творчістю народові.
1908
Короткий довідник до твору
- Intermezzo (італ. пауза) – невеликий музичний твір, що виконувався в перервах між актами вистави.
- Присвячую Кононівським полям – новела автобіографічна, написана влітку 1908 р. в селі Кононівка (тепер Черкащина), куди письменник приїхав на відпочинок.
- In saecula saeculorum – лат. на віки вічні.
Дійові особи – образи персонажів новели алегоричні, мають символічне значення й несуть певне емоційне навантаження:
- Моя утома – це той тягар на серці ліричного героя новели, що порушив рівновагу його душі, любов до людей.
- Ниви у червні – ростки, що в цей період року проростають і набирають сили, є символами відродження та життя.
- Сонце – символ вічності й життєвої сили.
- Три білих вівчарки уособлюють: «поважна» Пава» – панство;«дурний Оверко» – принижене селянство; «страшний Трепов» – жандармерію (Трепов – прізвище головного жандарма Росії тих часів).
- Зозуля – народний символ часу.
- Жайворонки – символ натхнення, творчості.
- Залізна рука города – бездушність, неспокій, галас.
- Людське горе – стан народу.
- пранці – так в народі називали хворобу на сифіліс, від якої людина згнивала вживу.
Цитати з твору:
- «… життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті – хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається?»
- «Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину».
- «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…»
- «Воля дорожча, нiж задоволена злiсть».
- «Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
