Ідея: уславлення патріотизму, волелюбності, мужності, сили єднання громади в боротьбі з ворогом, засудження зрадництва.
Тема – захист рідної землі від монголо-татарських завойовників громадою тухольців.
Герої:
- Захар Беркут – мудрий, чесний, сильний духом 90-літній старець, патріот рідної землі, прибічник старої віри на Русі – підтримує вогонь на «Ясній поляні», найповажніша людина у тухольців.
- Максим – син Захара Беркута, з «смілим і чистим, як щире золото, серцем», молодий воїн-патріот.
- Тугар Вовк – боярин, якому князь Данило подарував тухольські землі, підступна людина, зрадник свого народу.
- Мирослава – донька Тугара Вовка, «дивна дівчина», гарна, щира, ніжна й водночас смілива, рішуча, кмітлива, сильна. Не поділяє погляди та прагнення батька.
- Бурунда – начальник монгольського війська, «страшний велетень», безтямно-смілий і кровожерний войовник.
Символічні образи:
- Сторож – священний камінь, наскрізний символічний образ оберега тухольців, уособлює силу, мужність і відважність волелюбної громади.
- Морана – богиня смерті з легенди про Сторожа. Протистояння Сторожа і Морана уособлює боротьбу добра і зла.
- Ясна поляна – священне місце, «де діди теперішнього покоління засилали свої молитви найвищому творцеві життя, Дажбогові-Сонцю».
- Вода – дар неба і землі, яку вона робить плодючою і змиває з неї злу силу завойовників.
Стислий переказ
Дела давно минувших дней,
Преданья старины глубокой...
А. С. Пушкин
У повісті йдеться про події XIII ст. У квітучій долині серед гір Карпатської Русі живе дружна й волелюбна громада трудівників села Тухля. Перед самим проходом до нього «стояв насторч величезний кам’яний стовп», який тухольці вважали священним. Він «… пильнував входу в тухольську долину і готов був упасти на кождого, хто в ворожій цілі вдирався б до сього тихого, щасливого закутка». Всі важливі питання свого життя тухольці вирішують спільно на своїх зборах. Великою пошаною в громаді користується 90-літній мудрий Захар Беркут.
Аж ось з’являється боярин Тугар Вовк. Князь Данило подарував йому великі шматки земель Карпатської Русі, тож боярин вважає себе повновладним хазяїном краю і хоче підкорити тухольців своїй владі. Жителі села проганяють його. Тим часом на руські землі нападають монгольські завойовники. Їхні полчища доходять до Карпат. Тугар Вовк, щоб помститися тухольцям і нарешті взяти їх під свою владу, змовляється з бегадиром монголів Бурундою, пообіцявши, що проведе його військо через гори в багате село Тухля. З боярином у монгольському таборі опиняється його дочка Мирослава. На відміну від підступного батька, вона поважає щирих серцем, волелюбних тухольців. До того ж, кохає сина Захара Беркута – Максим на ловах врятував її з лап розлюченої ведмедиці.
Перший бій з переважаючою силою ворогів закінчився поразкою для тухольців. Багато молоді полягло, Максима, заюшеного ворожою кров'ю, полонили. А Захарові Беркуту наснився дивний сон. «Здавалось йому, немов нині їх дорічне свято «Сторожа», і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього… Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст… громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається – і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього».
Захар Беркут розуміє, що попереду його та громаду чекають великі випробування. Скоро приходить звістка про загибель юнаків та Максима. Люди радяться, як знищити ворогів. До тухольців прибула підмога з інших громад, Прибув і «несподіваний гість» – Мирослава. Вона сповістила, що Максим живий, у полоні, а вона зреклася свого зрадника-батька. А ще Мирослава розказала про план знищення монголів, який придумав Максим. «Треба впустити їх у кітловину… поробити засіки в вивозі при водопаді і повиносити з села все добро громадське, все збіжжя, весь хліб, усю худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків». Люди прийняли план Максима і приготувалися до нападу ворогів.
«З страшним криком кинулися перші ряди монголів на хати, щоб, по свойому звичаю, різати, грабувати,– але різати не було кого, хати були пусті». Побачивши, що село стоїть пусткою, монголи поспішили до виходу з долини, але біля самого вивозу зверху на них посипалося каміння, а вихід з котловини був завалений. Монголи зрозуміли, що вони опинилися у пастці. Бурунда наказав монголам підпалити село. «Ціла тухольська долина виглядала тепер, мов пекло, залите огнем; з диким вереском гуляли й бігали серед пожежі монголи, вкидаючи в вогонь усе, що тільки попадалось їм під руки...». А сам, як скажений, підскочив до Тугара Вовка. «Псе блідолиций! – кричав він, скрегочучи зубами.– Подвійний зраднику – се твоя вина! Ти запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо!». Боярин згадав про полоненого Максима і пообіцяв Бурунді знайти вихід з такого становища.
Тугар Вовк став вмовляти юнака перейти на службу до монголів за «велику надгороду, а в противнім разі грозив, що монголи заб'ють його»… «Нехай б'ють!» – се було єдине слово, яке чув боярин із Максимових уст. Дивно, що «те горде слово, що свідчило про твердість Максимової вдачі і його велику любов до свободи, не тільки не розгнівало боярина, але дуже сподобалось йому». І він продовжував вмовляти Максима: «Життя – дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш». «Життя в неволі нічого не варте,– відказав Максим,– краще смерть!».
Тоді у Тугара Вовка виникає інший план – Максима обміняти на вільний прохід монголів з котловини. Але хлопець впевнений – громада не прийме таку пропозицію і вірить, що народ зупинить страшну навалу монголів, хай навіть ціною його життя. Боярин йде до Бурунди, щоб розказати йому про свій план. Раптом у наметі з’являється Мирослава. Вона пропонує коханому переодягнутися в її одяг, взяти у неї перстень, що служить перепусткою для вартових, і втекти з монгольського табору. Максим на це не погоджується, розуміє, що коли монголи дізнаються про його втечу, то здогадаються про участь в ній Мирослави. За це вони можуть вбити дівчину.
Бурунда погодився обміняти Максима на вихід своїх вояків з котловини. Боярин з Мирославою йдуть до тухольців, а Максим залишається в наметі.
Коли тухольці почули від Тугара Вовка, як можна врятувати Максима, вони почали просити Захара Беркута погодитися на пропозицію Бурунди. Але старий батько відповів боярину так: «Коли б діло йшло між мною та твоїм бегадиром, то я радо віддав би йому все, що маю, навіть власну стару голову, за звільнення сина. Але ти радиш нам нерівну заміну, при якій скористатися можу тільки я сам і мій рід, але стратити мусить не тілько одна громада, а всі ті громади, через які мусить іти ваш похід. Чи можна ж так мінятись?».
Тугар Вовк пішов геть. Мирослава спробувала його вмовити залишитися, щоб разом з громадою боронити рідну землю. Але він її не послухав. А Захар підійшов до Сторожа – священного каменя, і почав молитися. «Великий наш Сторожу! Ти, котрого діди вважали своїм опікуном, котрого і ми шанували досі щорічними празниками! Три рази вже ти, ніч по ночі, являвся мені в снах, немов то ти падаєш, і привалюєш собою мене. Я вірю, що ти добрий і ласкавий, і коли ти кличеш мене до себе, то я радуюсь твойому зазиву і радо піду за тобою… Зломи другий раз погану силу так, як зломив її перший раз, коли могутньою рукою розбив сесю кам’яну стіну і дав водам протоку, і дарував людям отою прекрасну долину! Загати тепер її назад, нехай згине ворожа сила, що тепер знущається над нами!». Огниста блискавка роздерла темне небо і в горах загуркотів грім. Захар Беркут сприйняв це як відповідь Сторожа – могутнього захисника тухольців.
Вся громада разом взялася підкопувати камінь, обв'язувати його линвами… «камінь рушився зі своєї посади і, хвилю захитавшися в повітрі, з страшенним глухим ломотом повалився додолу, поперек потока й тіснини», ліг так вдало, ніби від віку був там припасований, і загатив собою потік води.
Скоро вся долина перетворилася на вируюче озеро. «Купи каміння, накидані серед поля в остатній хвилі, могли помістити на собі тільки невеличке число щасливців, і ті були метою смертельної зависті, безтямних проклять з боку тих, що потопали»… «Ті, що стояли на купах, мусили боронитися від того напору, не хотячи самі гинути. Загримали молоти і топори монгольські о руки й черепи самих же монголів. Брат не знав брата в тій страшній хвилі близької смерті; товариш мордував товариша з більшою лютістю, ніж мордував би ворога… Німо, непорушно, мов дерев'яні стовпи, стояли на берегах тухольці; навіть найзавзятіші не могли без дрожі, без зойку, без сліз глядіти на ту громадну загибіль людей». Скоро залишилося тільки десять куп, на яких стояли ще живі монголи, «але й то вже було не військо, а тілько залякані, безсильні, безоружні недобитки, тремтячі й розбиті розпукою». Тухольці не стали чекати, поки вода підніметься ще вище. Вони почали розбивати ті купи стовбурами зрубаних дерев, які пускали у потік…
І ось залишилася одна купа, найвища. «Се був відділ Бурунди. Сотня туркоманів, Тугар Вовк і Максим – се був єдиний останок великої монгольської сили, що мала тухольським шляхом іти в угорську землю і тут, серед гір, знайшла холодний гріб у водах, хоч переплила Яїк і Волгу, Дон і Дніпро». Боярин звернутися до тухольців з проханням про порятунок, обіцяючи за це врятувати Максима. Однак Захар Беркут був невблаганним – він не мав права рятувати найстрашнішого серед монголів – Бурунду. Плач Мирослави не змінив його рішення. І він сам став до машини, за допомогою якої тухольці кидали великі брили каміння. Не діждавши відповіді, Бурунда заніс сокиру над головою Максима, але тієї ж миті боярин своїм мечем відрубав йому руку, а Максим вдарив головою у груди. Повалилися обоє у воду. «Зашуміло повітря, і величезний камінь, кинений з тухольської метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку ворогів. Загуркотіло каміння, роздираючий серце зойк залунав на березі, – і за кілька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера».
«Досі такий сильний Захар тремтів, закривши очі руками, коло його ніг лежала зомліла Мирослава. Раптом радісний крик залунав з озера». То молоді тухольці, що на плотах наблизилися до того місця, де потонули Максим з Бурундою, побачили хлопця живим і здоровим. Скоро він був на березі й кинувся до батька. «Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку» – тихо, з усміхом сказав Беркут сину. Вже слабким голосом він поблагословив Максима й Мирославу, а потім звернувся до громади: «Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю… Се не був остатній удар на нашу громадську твердиню… за ним підуть інші… Погані часи настануть для нашого народу… Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом… Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного!.. Прощайте!» Глянув Захар Беркут на сонце і його не стало. Тухольці поховали його на Ясній поляні.
Багато змінилося від того часу. Аж надто докладно збулося віщування старого громадянина. Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?
1882
Цитати з твору:
- «… вмирати зрадником хоч би тільки в очах зрадника, – се страшно, се мука, се гірше самої смерті» (слова автора).
- «Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада» (слова автора).
- «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим» (слова Захара Беркута).
- «Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас» (слова Захара Беркута).
- «Правдиво свобідному чоловікові личить не гордість, а супокійна повага та розум» (слова Захара Беркута).
- «Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть» (слова Максима).
- Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі (Максим до Тугара Вовка).
- «Чоловік у небезпеці дуже смирний, дбає про себе, а не про смерть іншого» (слова Максима).
- «Хто має браму, той має й хату! (слова Мирослави).
- «Життя – дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш». (слова Тугара Вовка).
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
