Тема: доля Чіпки Варениченка на тлі майже столітньої історії села Піски.
Головна ідея: засудження й не сприймання народом кривавого, мстивого шляху боротьби зі злом та несправедливістю.
З історії написання твору
Панас Мирний працював над романом чотири роки. Усього було 6 редакцій. У листопаді 1872 р. була написана повість «Чіпка». Співавтором роману також став брат письменника Іван Білик. Остаточний варіант роману був опублікований під назвою «Пропаща сила» або «Хіба ревуть воли, як ясла повні» у 1880 році в Женеві. Поштовхом для написання твору послужила історія про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи. Її розказав письменнику візник під час подорожі від Полтави до Гадяча. Ця оповідь зосталася в пам'яті письменника, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше враження справило на митця те, що візник не засуджував діяння розбійника, а співчував йому, називаючи нещасним чоловіком.
Персонажі роману:
- Нечипір (Чіпка) Варениченко – головний герой.
У дитинстві: «… повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе дитя»; «Жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували» дражнили на селі «байстрюком» та «виродком».
У юності: парубок «з палким поглядом, у якому світилися якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…».
У дорослому віці: став людиною, яка, не знайшовши законних шляхів боротьби проти соціальної несправедливості, ступила на «криву стежку» розбійницького життя. «Лагодився громаді служити, збирався добро робити; грів у серці сам собі нишком надію – давнє забути і слід його загладити… А вийшло так… що – де знайшов шану, там загубив спокій і… долю!»
- Мотря – мати Чіпки. «Не судилося Мотрі щастя. Не знала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою»; А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку, – і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай Боже, занедужає Чіпка, – Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться…».
- Оришка – бабуся Чіпки. «Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там – полив’яного півника, свистілочку, а їсти – сама не доїсть – йому зоставляє».
- Остап Хрущ (Іван Варениченко) – батько Чіпки, двужон, у минулому кріпак пана Польського, що панував у Пісках, вдавав із себе небожа Карпа Окуня.
- Максим Гудзь – колишній москаль, батько Галі, по виду – заможний хуторянин, насправді – ватажок банди розбійників.
- Галя Гудзь – його дочка, кохана Чіпки, а згодом його дружина. «Сама – невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе»; «Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат»; «Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою…»; «Де тільки рука її доторкалася або де око зирнуло, – все те з хмурого, сумного прояснялося, біліло…».
- Явдоха – мати Галі. Жінка-злодійка, яка цінує понад усе прибуток та легку наживу. «Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи випадку зірвати найбільше, а то й підголити».
- Грицько Чупруненко – козачий син, сирота, товариш Чіпки з дитячих років. «Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда».
- Христя – сирота, наймичка, стає дружиною Грицька. Її мета в житті: «Ні, краще тихо, мирно, чесно заробляти й поживати… А дасть Господь діток діждати, – вигодуємо, виростимо їх на добрі і до школи віддамо… Хай змалку вчаться… Може, вони в книжках тих вичитають, як ще краще жити…».
- Дід Улас – старий чабан, що випасав громадських овечок. «То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося, – ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата – он те й друге, а в мене ні сього, ні того... Заріжу, мовляв, брата, – добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка... Ріже – забув і думати, що йому на тім світі буде?!. Лихий його путає, – він і ріже... Ох, грішні ми, прокляті душі!»
- Матня, Пацюк, Лушня – «товариші» Чіпки по розбійництву.
Дуже стислий переказ
Частина перша
І. Польова царівна
Весняного чудового дня до свого поля йде парубок. Він нічим не відрізняється від інших сільських хлопців, хіба що «палким поглядом темних очей, в якому відчувалася духовна міць і хижа туга разом». Парубкові було радісно, що його нива, в котру він уклав стільки праці, зеленіша і краща, ніж у сусідів. Раптом він почув дівочий спів. Пішов на голос – це була незнайома йому дівчина – «низенька, чорнява, метка і жвава, в зеленому вбранні й заквітчана, як русалка» Вона побачила парубка й втекла, а хлопець повернувся додому з думкою про незнайомку.
II. Двожон
Років за двадцять до того, як селян звільнили з кріпацтва, у село Піски прийшов чоловік, який назвав себе козаком Остапом Хрущем – небожем місцевого жителя. Десь через рік він купив хату й одружився з бідною дівчиною Мотрею. Деякий час вони жили тихо й мирно, багато працювали. Але через два роки Остап став сумувати і пішов на Дон, сказав, що на заробітки. Скоро звідти прийшла звістка, що справжнє прізвище Хруща – Вареник, він має жінку і трьох дітей. За двожонство Остапа віддали в солдати, а на Мотрю почали пальцем показувати та глузувати. Народився у неї син Нечипор. Піп відмовився хрестити дитину, так баба Оришка вмовила через попадю.
III. Дитячі літа
«Не судилося Мотрі щастя. Не знала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою». Щоб якось прожити, день і ніч вона працює, а Оришка, бавить внука «… повновиде, чорняве, головате, розумне… тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе» дитя. Однолітки не приймали Чіпку до своїх ігор, дражнили «байстрюком». Мати, змучена тяжкою роботою й нестатками, часто лаяла й била його, за це хлопець її не любив. Так і зростав Чіпка, нікого, крім баби, не любив. Люди здавалися йому «лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він людей далі та далі…».
IV. Жив-жив!
Коли Чіпці виповнилося дванадцять літ, мати віддала хлопця в найми до багатія Бородая, але малий не слухав хазяїна, за що був битий. Побіг палити господареві хлів, через те його вигнали.
Весною Чіпка став підпасичем у діда Уласа, що був пастухом громадської отари. Ця робота йому сподобалась, він полюбив діда і потоваришував з сиротою Грицьком Чупруненком, ще одним підпасичем.
V. Тайна-невтайна
Працюючи, Чіпка заробив трохи грошей і хліба, а ще у спадщину від бездітного родича мати дістала клапоть землі. Жити стало краще. Аж тут сталося горе – померла баба Оришка. Чіпка дуже переживав, плакав, аж захворів. Мати його ледве виходила. Дід Улас розказав Чіпці про його батька. Чіпка замислився над його долею й звинуватив батька лише в тому, що той не помстився панові.
VI. Дізнався
Взимку селяни дізналися, що їм дали волю, але треба було відпрацювати ще два роки. Чіпка хотів пасти череду замість діда Уласа, який вже не міг працювати, став зовсім немічним, але громада йому відмовила. Це дуже образило Чіпку. Він став працювати на своєму полі. Завелися гроші, й парубок придбав новий одяг. Зустрів ту саму дівчину – «польову царівну». Дізнався, що вона єдина дочка заможного хуторянина й звуть її Галя.
VII. Хазяїн
Грицько Чупруненко пішов у чужі краї на заробітки. Тяжко працював, заощаджував на всьому. Повернувся в село з грошима, купив нову хату і землю, загордився так, що сватався до дочки багатого козака. Але з цього нічого не вийшло. Тоді Грицько одружився на Христі – веселій, меткій і роботящій дівчині, що була наймичкою у сусідів. Зажили вони тихо та мирно. Сільські матері радили своїм дорослим дітям брати з них приклад.
Частина четверта
XXIII. Невзначай свої
Темної осінньої ночі Чіпка зібрав своїх товаришів, і вони пішли «ловити рибу» – грабувати Гершка. Перед світанком на повозках з награбованим під’їхали до хутора Максима Ґудзя. Хазяїн став їх частувати. До столу вийшла Галя. Після вечері чоловіки поділили гроші й полягали спати. Чіпка не спав, вийшов з хати. Аж скрипнули двері – вийшла до нього Галя. Чіпка освідчився дівчині в коханні, а вона подарувала йому вишитий кисет.
XXIV. Розбишацька дочка
Мати заговорила з Чіпкою про невістку. Чіпка прийшов до Ґудзя й застав Галю саму, дуже сумну. Спитав, чи піде за нього заміж. Дівчина погодилася за умови, що він покине своє розбійницьке ремесло, бо вона вже не може бачити чужих речей у хаті, носити чужий одяг, її душить чуже намисто.
ХХV–ХХVI. Козак – не без щастя, дівка – не без долі. На своїм добрі
Батьки Галі збиралися віддати Галю за москаля Сидора. Тоді Чіпка заплатив козаку відступного, а Грицька попросив просватати Галю за нього. Весілля було гучним та пишним. Галя привезла великий посаг, прикрасила хату вишиваними рушниками, розмалювала піч. До свекрухи ставилась добре, жаліла й шанувала її, у всьому догоджала й чоловіку. Чіпка знову став працювати, чесно жити, уникав братчиків, про минуле розбійницьке життя майже не згадував. Навесні Чіпка поставив нову хату, комору, зробив великі дощаті ворота…
ХХVІІ–XХVIII. Новий вік. Старе – то поновлене
Люди почали поважали Чіпку, бо він радо допомагав тим, хто попадав у скруту. Коли стали обирати земство, то селяни запропонували кандидатуру Чіпки першою. Чіпка радів, що може прислужитися людям, потай тішив «голубку-надію – давнє забути і слід його загладити... А вийшло так... що – де знайшов шану, там загубив спокій і... долю!». Панки шукали спосіб, як колишнього голодранця Чіпку в «одставку» спровадити. І придумали, знайшовши давню справу про вбитого сторожа, по якому Чіпка проходив як підозрюваний. Чіпка як почув про це – «сором, досада, злість– усе разом прилило в його голову… Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти…». Скарга губернатору, яку він надіслав, не допомогла – вигнали Чіпку із земства. Розізлився Чіпка, що знеславили його знову. А тут ще й Максима Гузя – батька Галі, побили до смерті.
ХХІХ–ХХХ. Лихо не мовчить. Так оце та правда!
Явдоха продала хутір і перебралася жити до дітей. З нею в хату вступило нове лихо, бо почалися сварки між Явдохою і Мотрею. Одна одній не уступали. Аж раптом Явдоха вмирає. Чіпка по наговору Лушні винуватить у цьому свою матір, починає знову пити, зустрічатися з братчиками. Одного разу вони прийшли до Чіпки, випили добряче й змовилися йти «ловити рибу» на хутір до Хоменків. Повернулися всі в крові й полягали спати. Мотря не спала, молилася, коли почула на подвір’ї дитячий голос. Вийшла і побачила босу дівчинку літ десяти в закривавлений сорочці. З плачем вона сказала, що на їхній хутір напали розбійники, всіх повбивали, а хату спалили. Вона одна зосталась, бо встигла сховатися. Мотря похапцем одягла дівчинку й побігла з нею у волость, де й заявила на сина. Вранці всіх розбійників пов’язали. Галя, побачивши зв’язаного Чіпку та дівчинку в крові, несамовито крикнула: «Так оце та правда?!» і почала сміятися – збожеволіла. У той же день наклала на себе руки – повісилась. Грицько забрав до себе Мотрю догодовувати, але вона теж прожила недовго – померла. Хату її опечатали й забили.
На другий рік під осінь біля волості зупинилась на перепочинок ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів, що простувала в Сибір, на каторгу. Серед них був і Чіпка. «Стояв він нарізно від всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, – тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд… Не знайшлося душі, крім Грицька, щоб підійшла до його, попрощалася…Недалеко від Пісок насипано високу могилу, де поховано вісім безневинних душ, загублених «страшним чоловіком».
1875
Цитати з твору
- «Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими».
- «Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе -- само прийде».
- «Тільки одна мати вміє разом кохати свою дитину і ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути - й не дивитися, не слухати».
- «Життя, – що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши».
- «Дожидати страшного страшного страшніше, ніж його переживати».
- «Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають... Чоловіча совість не завмирає в самій запеклій душі».
- «Дівчата – не розсада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу – багато світу. Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили. Треба, щоб було чим згадати молодий дівоцький вік!»
- «Тільки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває...»
- «Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом...»
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
