Тема: доля Чіпки Варениченка на тлі майже столітньої історії села Піски.
Головна ідея: засудження й не сприймання народом кривавого, мстивого шляху боротьби зі злом та несправедливістю.
З історії написання твору
Панас Мирний працював над романом чотири роки. Усього було 6 редакцій. У листопаді 1872 р. була написана повість «Чіпка». Співавтором роману також став брат письменника Іван Білик. Остаточний варіант роману був опублікований під назвою «Пропаща сила» або «Хіба ревуть воли, як ясла повні» у 1880 році в Женеві. Поштовхом для написання твору послужила історія про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи. Її розказав письменнику візник під час подорожі від Полтави до Гадяча. Ця оповідь зосталася в пам'яті письменника, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше враження справило на митця те, що візник не засуджував діяння розбійника, а співчував йому, називаючи нещасним чоловіком.
Персонажі роману:
- Нечипір (Чіпка) Варениченко – головний герой.
У дитинстві: «… повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе дитя»; «Жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували» дражнили на селі «байстрюком» та «виродком».
У юності: парубок «з палким поглядом, у якому світилися якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…».
У дорослому віці: став людиною, яка, не знайшовши законних шляхів боротьби проти соціальної несправедливості, ступила на «криву стежку» розбійницького життя. «Лагодився громаді служити, збирався добро робити; грів у серці сам собі нишком надію – давнє забути і слід його загладити… А вийшло так… що – де знайшов шану, там загубив спокій і… долю!»
- Мотря – мати Чіпки. «Не судилося Мотрі щастя. Не знала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою»; А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку, – і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай Боже, занедужає Чіпка, – Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться…».
- Оришка – бабуся Чіпки. «Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там – полив’яного півника, свистілочку, а їсти – сама не доїсть – йому зоставляє».
- Остап Хрущ (Іван Варениченко) – батько Чіпки, двужон, у минулому кріпак пана Польського, що панував у Пісках, вдавав із себе небожа Карпа Окуня.
- Максим Гудзь – колишній москаль, батько Галі, по виду – заможний хуторянин, насправді – ватажок банди розбійників.
- Галя Гудзь – його дочка, кохана Чіпки, а згодом його дружина. «Сама – невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе»; «Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат»; «Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою…»; «Де тільки рука її доторкалася або де око зирнуло, – все те з хмурого, сумного прояснялося, біліло…».
- Явдоха – мати Галі. Жінка-злодійка, яка цінує понад усе прибуток та легку наживу. «Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи випадку зірвати найбільше, а то й підголити».
- Грицько Чупруненко – козачий син, сирота, товариш Чіпки з дитячих років. «Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда».
- Христя – сирота, наймичка, стає дружиною Грицька. Її мета в житті: «Ні, краще тихо, мирно, чесно заробляти й поживати… А дасть Господь діток діждати, – вигодуємо, виростимо їх на добрі і до школи віддамо… Хай змалку вчаться… Може, вони в книжках тих вичитають, як ще краще жити…».
- Дід Улас – старий чабан, що випасав громадських овечок. «То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося, – ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата – он те й друге, а в мене ні сього, ні того... Заріжу, мовляв, брата, – добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка... Ріже – забув і думати, що йому на тім світі буде?!. Лихий його путає, – він і ріже... Ох, грішні ми, прокляті душі!»
- Матня, Пацюк, Лушня – «товариші» Чіпки по розбійництву.
Стислий переказ
Частина перша
I. Польова царівна
Одного чудового весняного дня до свого поля йшов у гарному настрої парубок, який нічим не відрізнявся від інших сільських хлопців. От хіба що «палким поглядом темних очей, у якому відчувалася духовна міць і хижа туга разом». Йому здавалося, що його нивка найкраща, найзеленіша – недарма він вклав в неї багато праці. Навкруги так гарно, любо, весело, що «хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя». Раптом почув дівочий спів. «Йому здалося – він зроду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось, немов хто доторкнувся до його». Пішов на той голос й побачив незнайому дівчину в зеленому вбранні, заквітчану, як русалка. Дівчина, узрівши хлопця, втекла. А він повернувся додому – старої, але чепурної хати, і почав розпитувати матір про незнайомку. Мати нічого про неї не знала.
II. Двожон
Років за двадцять до того, як селян звільнили з кріпацтва, у село Піски прийшов чоловік, який назвав себе козаком Остапом Хрущем – небожем місцевого жителя. Десь через рік він купив хату й одружився з бідною дівчиною Мотрею. Деякий час вони жили тихо й мирно, багато працювали. Але через два роки Остап став сумним і пішов на Дон, сказав, що на заробітки. Скоро звідти прийшла звістка, що справжнє прізвище Хруща – Вареник, він має жінку і трьох дітей. За двожонство Остапа віддали в солдати, а на Мотрю почали пальцем показувати та глузувати. Народився у неї син Нечипор. Піп відмовився хрестити дитину, так баба Оришка вмовила через попадю.
III. Дитячі літа
«Не судилося Мотрі щастя. Не знала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою». Щоб якось прожити, день і ніч вона працює, а Оришка, бавить онука «… повновиде, чорняве, головате, розумне… тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе» дитя. Баба розказувала йому казки, відповідала на дитячі питання… А коли хлопчик трохи підріс, то однолітки не приймали його до своїх дитячих забав, дражнили «байстрюком» та «виродком». Тулиться Чіпка до баби та стиха шепоче: «Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й Бог мене не поб’є… А отих дітей, що мене били та проганяли – тих Бог поб’є, бо вони злі! Я буду добрий, бабусю…». Мати, змучена тяжкою роботою й нестатками, часто лаяла й била його,» і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай Боже, занедужає Чіпка, – Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться…». Так і зростав Чіпка, нікого, крім баби, не любив. Люди здавалися йому «лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він людей далі та далі…».
IV. Жив-жив!
Коли Чіпці виповнилось дванадцять літ, мати віддала його в найми до багатія Бородая. Спочатку той добре до нього ставився, але якось за непослух побив. Малий за це підпалив хлів хазяїна. Добре, що люди вчасно побачили. Весною Чіпка пішов у підпасичі до діда Уласа. Нова робота йому сподобалась, він полюбив діда, подружився зі своїм однолітком – сиротою Грицьком Чупруненком, який теж був підпасичем. Підлітки пасли худобу, слухали розповіді діда Уласа, нищили горобенят, бо горобці, мовляв, із Христа Спасителя сміялися. Одного разу на отару напав вовк, і Чіпка з собакою відігнав його, врятувавши ягнятко.
V. Тайна – невтайна
Працюючи підпасичем, Чіпка заробив трохи хліба і грошей. До того ж Мотрі дістався клапоть землі у спадщину від родича. Вона аж помолодшала, повеселішала, стала більш лагідною. Але трапилось горе – померла баба Оришка. Чіпка дуже сумував за нею, плакав, аж захворів, ледве Мотря його виходила.
Одного разу дід Улас розказав Чіпці про вдачу й долю його батька, якого знав ще з дитинства – разом зростали колись при дворі пана. Іван – так насправді звали батька Чіпки, ще коли був малим, нікому не корився. Якось дав стусана паничу. За це пан його жорстоко побив. Коли подорослішав, утік на Дон, там одружився, у нього народилися діти… Але він скучав за рідним селом. То ж по чужому паспорту повернувся в Піски й одружився з Мотрею. І знову не все гаразд. Через два роки Іван став тужити за покинутою на Дону сім'єю, про яку у Пісках нікому нічого не говорив, і поїхав до неї, сказавши, що йде на заробітки. На Дону за двожонство його заарештували й віддали у москалі. Чіпку вразила доля батька, подумки він звинуватив його в тому, що той не помстився панові.
VI. Дізнався
Не стало діда Уласа. Чіпка звернувся до громади, щоб його призначили пасти овець, але люди не зважилися доручати цю роботу молодому хлопцю. Це дуже його образило. «Чи я не служив? Чи я не годив? Чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? Де вона? І громада, бачу, живе кривдою... Скрізь однаково...» – так думав він. Взявся за плуг, і робота в його руках закипіла… «Рано встає, пізно лягає, – та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався в його... Не тільки в будень – і в свято...». Мотря радіє – з'явився якийсь достаток, хлопцю купили новий одяг… Одного разу серед поля почув хлопець той самий голос. Заговорив до дівчини, яка цього разу й не збиралася тікати. Чіпка дізнався, що дівчину звуть Галею, і вона єдина дочка заможного хуторянина. Чіпка зрозумів, що закохався.
VII. Хазяїн
Грицько мріяв мати свою хату і землю, гарну дружину із заможної родини. Він пішов на заробітки в чужі краї, брався за будь-яку найважчу роботу, заощаджував на всьому… І таки настав час, коли з заробленими грошима повернувся в село, купив нову хату і землю. «Купивши ґрунт,.. зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда». Посватався до дочки багатого козака, а коли йому відмовили, не довго журився. Незчувся, як закохався в сусідню наймичку – веселу, моторну, працьовиту дівчину Христю, і одружився з нею. Почали жити у достатку, тихо, мирно, працювали охоче і чесно. «Отак треба жити!» – говорили матері села своїм дорослим дітям.
Частина четверта
XXIII. Невзначай свої
Була темна осіння ніч. Братчики вирішили «половити рибу» у багатія Гершка – пограбувати його. Ватага зібралася чимала. Серед розбійників на цей раз був і Гудзь – батько Галі. З повними возами награбованого заїхали на його хутір, щоб погуляти та поділити здобич. Там Чіпка побачився з Галею та й освідчився їй у коханні. Дівчина на знак приязні потайки подарувала йому вишитий кисет.
XXIV. Розбишацька дочка
Мотря все частіше говорила сину, що вона вже стара, хотіла б мати невістку. Галя погодилася вийти заміж за Чіпку, але за умови, що він покине ватагу розбійників, буде ревно працювати, як інші добрі люди, бо вона вже не може бачити чужих речей у своїй хаті, носити чужий одяг, її душить чуже намисто.
ХХV–ХХVI. Козак – не без щастя, дівка – не без долі. На своїм добрі
Батьки Галі хотіли віддати Галю за Сидора. Чіпка, взнавши про те, заплатив Сидору відступного та й намовив Грицька піти до Гудзя сватати Галю. У неділю були оглядини. Явдосі хата та мати Чіпки не сподобалися. Зіграли бучне весілля. Галя жаліла і шанувала свекруху, працювала по господарству, прикрашала хату рушниками, щиро кохала Чіпку. Хлопець почав віддалятися від братчиків, відкуплявся від них грошима. Весною справив нову хату, а працювати на землі покинув. Став їздити по ярмаркам, скуповував полотно й перепродував його, почав багатіти.
ХХVІІ–ХVІІІ. Новий вік. Старе – то поновлене
Люди стали поважати Чіпку, як доброго господаря, а ще за те, що він охоче допомагав чим міг всім, хто був у скруті. Коли стали обирати земство, першим, кого піщани назвали, був Чіпка. А на земських зборах його до того ж обрали членом управи. Мотря забоялася від такої звістки. «– І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись?» – говорила вона журливо. А Чіпка відповідав: «... А може, я, мамо, людям у пригоді стану... добро яке зроблю...». А потай тішив «голубку-надію – давнє забути і слід його загладити... А вийшло так... що – де знайшов шану, там загубив спокій і... долю!» Панки шукали спосіб, як колишнього голодранця Чіпку в «одставку» спровадити. І придумали, знайшовши давню справу про вбитого сторожа, по якому Чіпка проходив як підозрюваний. Чіпка як почув про це – «сором, досада, злість– усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило в висках; заходило жовтими й чорними кружками у віччю... Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти…». Жалоба, яку він надіслав губернатору, не допомогла. «Прийшла «бумага» «устранить гласного Варениченка по неблагонадежности». Розізлився Чіпка, що його знову знеславили. А тут ще й Максима – батька Галі, побили до смерті.
ХХІХ–ХХХ. Лихо не мовчить. Так оце та правда!
Явдоха – мати Галі, поховавши чоловіка, продала хутір і перебралася жити до дітей. А з нею разом у хату вступило і нове лихо. Явдоха хотіла верховодити в родині, а Мотря не змовчала, почалися сварки. Чіпка спочатку сумував, а потім згадав колишнє, став пити з товаришами. Аж раптово Явдоха помирає. За наговором Лушні Чіпка винуватить у смерті Явдохи свою матір. Якось уночі приїхав додому з повними возами добра, Мотря лаяла сина, плакала, та він її не слухав. Одного разу до Чіпки прийшли братчики, випили й змовилися йти на хутір до Хоменків. Повернулися, полягали спати, а їх одяг і руки в крові. Трохи згодом Мотря почула за вікном дитячий голос. Дівчинка в закривавленій сорочці сказала їй, що на хутір, де мешкала її родина, налетіли розбійники, всіх убили, а хату спалили. Тільки одну її не знайшли, бо встигла сховатися. Мотря похапцем вдягла дівчинку, побігла з нею у волость і заявила на сина. Вранці усіх розбійників пов'язали. Галя, побачивши зв'язаного Чіпку й дівчинку в крові, у нестямі крикнула: «Так оце та правда?!» Вона збожеволіла від розпачу і горя, повісилась… На другий рік під осінь біля волості зупинилась на перепочинок ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів, що простувала в Сибір, на каторгу. Серед них був і Чіпка. Грицько побачив, підійшов ближче. «Що це, брате Чіпко? – журливо, з самого глибу серця», звернувся він до його. «У тому запитанні, в його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль – шкода пропащого брата... Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови – та й одвернувся». Грицько забрав Мотрю до себе догодовувати, прожила вона в нього недовго, померла. А хату Чіпки опечатали та забили. Згодом її викупив жид і завів в ній шинок. «А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипано високу могилу, а на ній стоїть височенний хрест – оглядає навкруги хутори, села, всі околиці... Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком».
1875
Цитати з твору
- «Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими».
- «Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе -- само прийде».
- «Тільки одна мати вміє разом кохати свою дитину і ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути - і не дивитися, не слухати».
- «Життя, – що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши».
- «Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати».
- «Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають... Чоловіча совість не завмирає в самій запеклій душі».
- «Дівчата – не розсада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу – багато світу. Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили. Треба, щоб було чим згадати молодий дівоцький вік!»
- «Тільки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває...»
- «Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом...»
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
