ЧАСТИНА ПЕРША
І
ПОЛЬОВА ЦАРІВНА
Надворі весна вповні. Куди не глянь – скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні... Поле – що безкрає море – скільки зглянеш – розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним синім шатром розіп’ялось небо – ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре – погляд так і тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля... Легенький вітрець подихав з теплого краю, перебігав з нивки на нивку, живить, освіжав кожну билинку... І ведуть вони між собою тиху-таємну. розмову: чутно тільки шелест жита, травиці... А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок, – тремтить, переливається, застигав в повітрі... Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коників, що як не розірвуться, – і все те зливається докупи в якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього... Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину – аби неділя або яке свято – хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!
Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, – тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, – йшов молодий чоловік. "Не багатого роду!" – казала проста свита, накинута наопашки, – "та чепурної вдачі", – одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу...
Ішов справді парубок. На перший погляд – йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі – теж гострі; лице довгообразе – козаче; ні високого, ні низького зросту, – тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою... (…)
(…) Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок – і пішов поміж зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву, – і лице засвітилось одрадою. "От де моя праця, – немов казали його очі, – не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!.." Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі; знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, – і промовив вголос: "Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його – ледве од землі одлізло, – низеньке, жовте, засмоктане..."
Не вспів доказати останнього слова, – чує: недалеко, з-за жита, хтось співає... Він притаїв дух; насторожив уші, слуха... Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розлягався в високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав оддалеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям...
Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося – він зроду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось немов хто доторкнувся до його... "Хто б це?" – подумав він, – та й пішов на голос.
Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, – тільки одна луна її бриніла ще над головою у його. Ще ступінь, ще... зашелестіло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина – і з жита заманячила дівоча постать... Парубок став. Дівчина, як перепілка, знялась – і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою...
Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивовані очі...
Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чолі; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, – здається, сам огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама – невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати – усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.
Вона стояла навпроти парубка, як намальована, – наче манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.
– Чого ти тут ходиш? – обізвалась вона перша.
– А ти чого хліб толочиш? – не зовсім ласкаво одказав він.
– Хіба се твій хліб?
– Не чий же... А що?..
– Цур тобі, як мене злякав!.. –та й замовкла. Парубок і собі мовчав.
– А ти хто така? – трохи згодом питає він, ковтаючи слова. – Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?..
Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос; очі в неї заіскрили, заграли...
– Навіщо тобі? – прядучи ними, вона питає в його.
– А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? – каже він. – Хто ти така? чого тобі тут треба?.. – Чутно – аж дух спира йому в грудях од кожного слова.
– Не ск-а-ж-у! – одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед, згорнувши пухлі білі руки попід ліктями. – А прийшла сюди, бо недалечке живу... А ти хто?
– Сюди йди! – каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. – Посідаємо тут... побалакаємо... я тобі й розкажу – хто я...
Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйними житами... Далі – вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім – повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася; осміхнулась; махнула правою рукою: "сюди, мов!" –та наче мана яка, спустилася вниз– і скрилася за горою.
Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима – мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко, біло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою корсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива!.. "Що це? – думав він. – Чи справді, чи вважається?.. І відкіля б це?.. чи не москалівна?.. (…)
(…) Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебрав у пам’яті їх дочок, – та, теряючись в догадках, і повернув назад – додому.
Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, – та все думав та думав... А в серці – почував він – прокидалось щось невідоме, чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й, хочеться плакати... Сльози не ллються, а вголос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися– так і ганяє за маною... А перед очима – зелена керсетка, червона спідниця,, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів... У його аж мороз пішов поза спиною... "Оце так – промовив він уголос. – Чи не здурів, бува, я, чи не збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут – і думати забув!" Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.
Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі – тік; за током – огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, – видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті. (…)
II
ДВУЖОН
Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно – з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палиці перекинута торба – мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір – чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска. (…)
У волості цей захожий чоловік назвав себе небожем жителя Пісок Карпа Окуня, якого вже на світі не було – помер, і показав паспорт. Старі люди пам’ятали ще, як п’ятнадцять років тому старий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце він назад повернувся й попросився в піщанську громаду, пообіцявши, що за дозвіл жити в селі відпрацює у писаря косарем.
(…) Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде – отаманує. А через місяць йому об’явлено, що тепер він піщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.
Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарі.
Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од проїжджих перепада. – Послужив він рік, а на другий уже ґрунт і хату купив. Якраз на край села, на белебні, стояла собі осторонь чиясь сирітська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звісно – сирітське, та ще й за селом.
Купив Остап хату, та, не довго думавши, і шле старостів до Мотрі Жуківни – бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в сусідах, удвох з старою матір’ю.(…)
Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, прибира. Діждали весни, – город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; призьбу жовтою глиною підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом – любо глянути, і огородина зеленіє...(…)
(…) Остап – спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий, – Мотрю жалує, коло тещі ласкавий; а далі – все хмурнішав та й хмурнішав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і серце... Ходить, бувало, восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого...
Так минув рік; минає й другий; а вони – всі тройко (дітей не було) – похмурі, невеселі... Немає долі – немає й радості!
Прийшла зима. Остап сказав, що йому обридло горювати в цих краях, і він весною піде на Дін на заробітки.
Вирядили Остапа на Дін у великий піст, а так – к зеленій неділі – приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас узявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика... що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав був – не знать де – три роки без малого... А ось тепер – у пашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речі така плутаниця?..
Так оце запитувала якась Донська станиця Піщанської волості... І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!
Як прочитала її козацька, старшина, то голову й руки опустила.
– Оце так! – скрикнули в один голос і голова й писар. – Буде ж тепер від окружного...(…)
(…) Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.
– Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? – стріли її волосні.
– Ні, не розказував, – одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. – А що там? Хіба яка чутка прийшла?.. – запитала вона зляканим голосом.
– Так і так – кажуть; таке й таке диво...
Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда, затряслась, як лист на осичині; хотіла щось сказати, та не вимовила й слова, – тільки раз по раз тяжко зітхала, і якось чудно дивилась мутними очима...
– Чого ти здихаєш? – гримнув на неї голова. – У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш...
Мотря нічого не одказала, – тільки жалібно дивилася. Коли б хто заглянув тоді в її душу, – що там робилося! Якби зазирнув у серце, – що в йому поверталося!
– Іди собі! – гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.
Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулиці, – не бачила світа перед собою; прийшла додому, – як п’яна, мов чмелена... (…)
(…) – Що там, дочко? – стріла її мати. – Чого тебе кликали?
– Отой волоцюга, блудяга... покинув на Дону жінку з дітьми... приплівся сюди на мою голову... Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі? – скрикнула Мотря і знову залилась сльозами. (…)
(…) Так день настав, так і минув. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням; земля на прощання усміхнулася – і потемніла. Спустилася ніч; викликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць – і став оглядати околицю... Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутті теплої ночі, – не спав тільки один соловейко, виспівуючи в зеленім садочку свою любу пісню, – та не спало ще лихо в Орищинім та в Мотринім серці... Завело і воно свою пісню – гірку, журливу, безнадійну... І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова, а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову цілим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою... Мотря й Оришка не спали, не плакали, – тільки то одна, то друга зітхала... І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остапові?.. Чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували... Жінка жонатого чоловіка? Покритка-дівка?.. Ні жінка, ні дівка, а замужня вдова... Гріх перед богом, – чим його замолити? Сором перед людьми, – чим його змити?.. А ще ж, може, і каратись за це прийдеться – хоч не на сім, то на тім світі... Непевний той Остап, – він щось лихе, страшне... Страх справді після таких думок закрадався їм в душу – і вони обидві тихо молилися. (…)
(…) А в селі – тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на світі для Пісок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща – й Мотря... Хто її зроду не знав, – став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, – малі діти слідком за нею; порається Мотря на вгороді, – бачить: дві жінки стоять коло тину, дивляться на неї й перешіптуються. Немає Мотрі спокою і в церкві: і там її не спускають з очей.
– Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком голова пов’язана, –чує Мотря позад себе в бабинці.
– Ото чорнява, що хреститься?
– Еге ж, еге... Ото вона сама... За жонатого заміж пішла.
Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту, – шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолює свій гріх – і разом сльози ковтає.
Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язики людські.
Коли це – перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Піски. Як зачули люди, то замалим не все село вибігло з хати, мов на ведмедя, дивитись. "Хрущ!.. Хрущ іде!.. Хруща... Хруща ведуть!.." – викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале.
Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та переспроси... Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города... А тут – друге лихо: Мотря почула – щось заворушилось під серцем...
Помітили люди – та як у дзвін задзвонили:
– Чи чули?.. – питає молодиця другу, стрівши на улиці. – Завагітніла...
– Чула, серденько, чула... І скажіть: од такого!!
– Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде... Там: торік хвостата зоря світила, а се знов проява якась вирискалась...
– І я кажу: не перед добром таке на світі коїться! Та як підуть отак цокотати, – не переслухаєш. А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата – назбирається чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща. Аж ось – не знать звідкіль узялась на селі чутка, що він ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван Вареник – кріпак пана Польського, що панував у Пісках.
Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, – пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте... Тоді громада розв’язала діло. Як голили хлопців у москалі: "У некрути його!.. лоб йому! лоб!.." – закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що годилось –і "перевертня" прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте – і став він з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, – та більше він ні вертався, ні озивався.
Оддали Остапа в москалі перед покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря сина, – та ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря два дні й дві ночі, не своїм голосом викрикуючи... Що вже не робила "довгоп’ята баба"-повитуха, – ніщо не помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала – лежала мертвою колодою... Аж на третій день "господь її помилував": серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик...
– Єнерал!.. – зрадівши, скрикнула "довгоп’ята баба".
Оришка підняла руку, перехрестилася... Мотря важко зітхнула – і розкрила сплющені очі... Хату обняла тиха одрада.
Як же почули люди про такі роди, – знову загомоніли. Пішло знов по селу шушукання, глум, таємні страхи... Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого... Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Кирило Кнур – недалечкий сусіда – Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика бачив... Не при хаті згадуючи – куций, та й годі!
А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!.
– Щось воно таки непевне, моя матінко!.. – цокочуть жінки, похитуючи головами.
І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі – довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимку... "Оце ж воно й є!" – подумала та мерщій з хати.
– А що?? – стріва її кума.
– То ж воно, кумонько, саме!.. – каже кума, перехрестившись.
Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: "чортеня", та й годі!
Прийшлось кумів брати, – ніхто не хоче. Що тут робити? Вже три дні як дитина нехрещена... Не дай, боже, якого случаю – і вмре, не уведене в закон!..
Кинулась Оришка по сусідах... Всяк дякує, сторониться... Ходить вона по хаті – сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки... Мотрі вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.
На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: "Москалики-лебедики, охрестім дитя!" Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.
Понесли до батюшки. А панотець і собі: "Як його такого виродка в хрест уводити?!"
"Боже мій!.. що його робити на світі?!" – плаче Оришка, – та до попаді: "Матушка!.. я вас сього й того, я вам моток пряжі напряду, – умовте панотця!.."
Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором. (…)
ІІІ
ДИТЯЧІ ЛІТА
Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою, не сподівалася замужньою вдовою...
Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, – стали його оббігати... Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його в хаті та насилу з душею вирвався... Непевне місце! Бувало, вночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям – то й удень забороняли туди бігати… (…)
(…) ... Стріха місцями повигнивала, покрівля де-де провалилася, вікна побиті: замість шибок – ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала... Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась, – диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики – і сісти на них страшно; стіл – ходором ходить; піл – на п’ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити... Бідота несказанна, злидні невилазні! (…)
Неодрадне життя Мотрине, бувало так, що ні дрібка солі, ні пилинки борошна... Де вже думати про одежину! На зиму на всіх одна юпка була й чоботи одні! Мати днями на роботі, стара Оришка нездужала, тільки й того, що доглядала дитину.
(…) А й дитина ж то вийшла – на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, – як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! – як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, – не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: "Подай, Чіпко, води!" або – ножа, або – веретено... – то він і почне: "А де ж воно лежить, чи стоїть?" Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...
(…) Як підріс Чіпка – став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть... Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують – хто якого роду... Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився – чи давністю, чи боями, чи послугами. А село знає одну славу – честь. Тим на селі й питають: чи "чесного" роду? А тоді вже й братаються... Чіпка був "виродок"... Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися...
Діти обзивали хлопчика виродком і байстрюком, часто били його. А баба Оришка втішала: – Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б’ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!.. А щоб ще більше розрадити малого, розказувала йому казки… «Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам, – утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча».
(…) ... Задивився Чіпка на небо.
– Що то, бабусю? – указує на зорі.
– То? – Зорі.
– Що ж то за зорі?
– То – янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Отож – як зірочка покотиться, – то душа переставиться... Душа переставиться – і зірочка покотиться – щезне...
– І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?
– І твоя є, й моя, й мамина.
– А де ж моя, бабусю? – пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі.
– Бог його знає, сину!. Чоловікові туди не досягнути... То боже діло, то він і знає...
– А й бог там?..
– Там, сину...
– А що то за бог, бабусю?
– Бог?.. Бог – батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину... Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже... Ото, як побачить, що сатана вмішується в його святе діло – почина світом каламутити, – то й шле святого Ілію на вогняній колісниці вбити сатану... Ото як Ілія котить, то грім гримить; а. як стрільне вогняною стрілою – то блискавка заблище... Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго – й він добрий. Бог-батько... на світі нас держить і хлібом годує-Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами... і гукає на Ілію – карати злого!.. Котить Ілія – небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу... Ось шкваркнуло... вогняна стріла розпанахує небо... Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; білів, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі... Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче: "Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й бог мене не поб’є... А отих дітей, що мене били та проганяли – тих бог поб’є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю..."
Замовк Чіпка – дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго... Трохи згодом питає баби:
– Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?
– Він, дитино, – він нас годує...
– А чого ж мама хліб заробляє, – ось досі з роботи нема. – Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти?..
– Дурний ти, хлопче! – каже баба. – Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили, – як святі були... Там, кажуть, було всякої всячини – і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли... А сатана й заздрив на їх щастя, – та давай підбивати, щоб согрішили... Вони й переступили слово боже... Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною різкою – й рай зачинив, і сказав робити самим на себе... Отож з того часу й почали люди робити. А то – нічого не робили, – як святі були!
– І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто... і хліб би був: коли здумав, їв би!..
– На те божа воля, моя дитино!..
Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений... Одними руками що заробиш? Тільки що з голоду не мерли... Сказано – убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.
Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: "їсти, та й їсти, бабо!" В одну шкуру: "їсти!" Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: "Не бери ж цього, – наказує Чіпці, – бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає, – хто хліб поїв? – То бозя вкаже пальцем, – мати й виб’є... Гляди ж, не бери!" Та й пішла собі. – Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ – очей не спускає – їсть. З’їв той шматочок, що баба дала, – ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить, – кортить його. Гляне в куток – бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ – все дивиться... Посилає руку, не спускає очей – здається йому, що й бозя глядить на його, – хоче посваритись пальцем... Він і прийме руку назад... Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годі! І їсти хочеться і хліб перед очима, – та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу... Очі горять, губи оддулися... Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець, та й повидовбував очі в образа! Тоді взяв – увесь хліб з’їв, та й побіг на грядки до баби. – "Бабо! бабо-о!" – гукає. – "Чого, Чіпко? ходи сюди!" – озивається з бур’яну баба. Прибіга Чіпка. – "А я, бабо, і той хліб з’їв!" – хвалиться. – "Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає: "хто хліб поїв?" –то бозя й скаже..." – "Е... е... бозя, бабо, не бачила... я повиймав очі, щоб не дивилася!.." – І байдуже собі, забулося. – Коли так, перед Різдвом прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей немає! Вона так і отетеріла. – "Хто це очі повиймав?" – питає в Оришки. – "Де?" – Глянула – справді без очей... Тоді до Чіпки: "Ти очі повиймав?" – Сміється: – "Я... Щоб не бачила, як хліб їстиму!" Згадала тоді Оришка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.
А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку, – і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка, – Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться...(…)
(…) Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки боявся матері, а далі – звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила... Ой, злий же він був тоді! Ой, лютий! Він би зміг, – матері очі видрав, або сам собі що заподіяв, якби не баба... А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне, бувало, його умовляти, – та словом, як повивачем, зів’є... За те Чіпка любив бабу: душі не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав... Од бійки то сховається, то втече; а послухати – не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала…
IV
ЖИВ-ЖИВ!
Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою... Забереться було у бур’яни, нарве квіток, назбира кузьок, та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори – ні! Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він "виродок"; він ніколи не забував бабиної ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками, в малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку... І росло лихо в його серці – і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала – не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні йому... Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують... (…)
Коли хлопцю виповнилось дванадцять літ, його віддали в найми до багатого козака Бородая. Чіпка згодився служити лише за вмовлянням бабусі Оришки. Але прослужив недовго. Якось за непослух Бородай побив його, то ж хлопець помстився, підпалив хлівець. Добре, що люди вчасно помітили і загасили. Бородай прогнав Чіпку. На другу весну його підрядили у поміч до вівчара діда Уласа, що пас громадську отару. На диво, Чіпка відразу погодився на таку роботу, і вона йому полюбилася. Другий підпасич – сирота Грицько, став його товаришем.
(…) Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте – ні хмарочки, ні плямочки – глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тій синій безодні, як у сивому тумані... тільки думка росте та ширша...
"Що там? – дума Чіпка. – Там, мабуть, гарно так... Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!.."
– Діду!
– А що, сину?
– Що там?
– Де?
– У небі?
– Бог...
Задумається Чіпка... Дивиться в небо, – йому так гарно дивитись у його...
– Чи воно, діду, є там люди?
– Де?
– На небі...
– Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні...
– А хіба хто там був?
– Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.
– А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу.
– Гарно, сину! – прошептавши молитву, одказав Чіпці, – Гарно!.. Не те, що тут, на землі... Там усе добре, святе... А тут – усе грішне та зле...
Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:
– То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену... вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні... І чого ми тільки не їмо?.. А воно то все – гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, все... Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося, – ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата – он те й друге, а в мене ні сього, ні того... Заріжу, мовляв, брата, – добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка... Ріже – забув і думати, що йому на тім світі буде?!. Лихий його путає, – він і ріже... Ох, грішні ми, прокляті душі!
Чіпка слухає – і проходить по його душі страх, холод... і шепче він стиха за дідом: "Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна, – думає він, – бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба... А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід... І дід, мабуть, не грішний... А Грицько? Грицько – грішний: он як він верхи на барані пре!.." (…)
Якось Грицько надрав із гнізда повну пазуху горобенят й почав їх бити гирлигою, «щоб ося погань не плодилася». Пожалів горобенят Чіпка: «Хіба вона кому зробила що?.. А гріх!» А Грицько пояснив: «А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив?». Чіпка подивився на діда, але дід мовчав.
"Значить, правда, що вони кричали: "жив-жив!" – подумав Чіпка, та як схопиться... Очі горять, сам труситься...
– Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..
Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспів оком моргнути, – в одній руці зостався тулубець, а в другій – головка.
– А що – жив! а що – жив!! – кричить Чіпка...
– А що – жив! – а що – жив!.. – вторує за ним Грицько...
Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні головки та тулубці... (…)
(…) Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву... Отара схарапудилась, сипнула вбік – аж Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чіпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в ліс... Чіпка з Лиском за ним. Дід почув що Лиско гавка на вовка й собі надійшов... Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку – за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко.
V
ТАЙНА – НЕВТАЙНА
Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби – по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п’ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п’ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв, гроші йшли на одежу, ягнята – на прибуток.
– Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання! – дякує Мотря богові. – А я вже не думала, щоб з його вийшли люди...
– Став розуму доходити, – одказує Оришка, – сам побачив, що треба робити... І мені, старій, довелося його хліба з’їсти... спасибі богу!
Отак радіють та богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя... І в хаті в них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники... І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовталося старе гноття... І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана – не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирав, льох чорніє... Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже під паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска – біла... Достатків більше, й достатки кращі.
А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днів на десять поля... Після судів та пересудів, – після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві, одсудили Мотрі землю громадою...
– Не журись. Чіпко, – каже, радіючи, Мотря, – тепер буде своє жито, й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка... Одберу місцину, картоплі насаджу, – на зиму буде!.. І к Різдву загодуємо свиню... Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо... Буде з нас і хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються, минають!
Аж помолодшала Мотря, весела стала.
Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, смілого поступу?..
Ой, ні! Життя, – що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.
Першою такою колючкою в Чіпчинім житті була смерть бабина. Це сталося, коли йому сповнилось п’ятнадцять літ. (…)
(…) "Ух!.. гидко... страшно!..." Чіпка здригнув. "І від кого се? – запитувала його злякана думка. – Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота... червивеє від бога?!. Господи боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всіх добра... І так каратися?.. Чи для всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так, – тут щось друге, інше..."
Задумався, загадався Чіпка... Зробився аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно... Зведе оце на тебе очі – і нічого не бачить; клич його’– не чує... аж занепав. Уночі схопиться, – одягається, озувається...
– Чіпко! куди ти? – пита здивована мати.
– Га-а?
– Куди ти?
– Баба кличе... піду до баби…
– Та господь з тобою! Баби немає – умерла...
– А що ж ото?.. слухайте!.. – Та й наставить ухо, – слухає... – О-о-о-о! "Чіпко!.. Чі-п-ко!.." Чуєте?.. – Зараз, зараз, бабусю... я зараз!..
Хапається, чоботи набуває, рядном напинається...
– Господь з тобою! куди ти? – хрестить і перейма його Мотря.
Почне його умовляти; роздягає його, роззуває... То він трохи й утишиться, сяде на лаві.
– Ляж, сину.
Чіпка поворухнеться, посунеться, трохи – сидить... Трохи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу...
– Чого ти, сину, плачеш?
Мовчить Чіпка, плаче.
Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, – та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку – котру він ніяк не міг розгадати... Він все хмурнішав та хмурнішав...
Не вспіло одно гаразд забутися – друга приключка приключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.
Чіпці минуло сімнадцять літ. А того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися... (…)
(…) – Так оце, діду, й вам воля прийшла? – питає Чіпка діда, щоб хоч словом розважитись.
– Кому воля, а кому неволя! – сумно одмовля дід.
– Як саме?
– Так... Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили... хай ще два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твій суд правий настане?..
– Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні, – примовивсь Грицько.
– Вільні?.. Були вільні, поки волі не було... Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в роті не стало. Тоді й з двору – геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба!.. Спасибі, люди добрі зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собаці під тином, – Христа ради руку простягати... А от тепер знову завадило: плати десять карбованців на рік!.. За віщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш, – рублів з півсотні виробляєш... Яких? де? Я – старець, нищий... Спасибі, люди змилосердились... Так – ні! І те їм оддай... а сам з голоду пропади... Прокляті! і суду на вас немає, й права!.. – гірко закінчив дід.
У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу... Думка його закаламутилась; завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, боявся словом перервати дідове горе... Він сам не знав такого, а почував з дідової мови, що воно тяжке-тяжке... (…)
(…) Дід знову забалакав, наче сам до себе: "Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих – трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця... Що ж з мене візьмеш?!. Я людям служу, громаді служу – за хліб, за спасибі... от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму, та й годі... Беріть?.. Легко сказати – беріть! А степ?.. а вівці?.. Я привик до цього, як до рідного... Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вівця для мене – все одно, що людина: і їсть, і п’є, і боліє... тільки не скаже нічого, не вимовить!.. Хіба я не бачу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені він не так дозоля: я вже стара собака, натерпівся всього... А он – ягня? Зігнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу... Я б тебе коло свого серця обігрів, як дитину... Та не обігрію! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити... Йому ще трохи... Ще, бач... ще..."
Дід не зміг далі говорити... Дві гарячі сльози викотилось з його старих жовтих очей і розлилося по карбованому старістю та негодами виду.
Грицько сидів, рота роззявивши, – сам не знав, що йому казати...
Чіпка пильно дивився на діда – очей не спускав... Лице аж пополотніло; поза спиною мурав’я лазила; верхню губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі – горіли, налиті сльозами пополам з кров’ю.
– Хто? хто?! – затинаючись, скрикнув він. – Хто одбере в нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо, поки нас не вкладе!
Дід глянув і стрівся очима з палкими Чіпчиними.
– Пан одніме. Чіпко!.. він одбере, мій сину!.. У двір піду – старого недовгого віку коротати в неволі... покину вас... Усе покину: степ, овець... Лиска-сердегу...
– Не одбере він... ні! Хай тільки одбере... Я йому такого пущу півня!! – грізно каже Чіпка. Дід аж не стямився.
– Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєш бога в животі, а царя в голові?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другі погорять... Йому ж тільки шкоди наробиш, він собі швидко знов вибудується; а то – убогі погорять, що, може, тільки й щастя, що свій захист є... Оханись, господь з тобою!
Ще сумніше, ще важче стало. Дощ, як із відра, линув. Кожен поворухнувся й на самі очі насовував кобеняка.
Лиско ближче підсунувся до діда; ліг у самих його ніг. Дід мотнув головою: "А той же батько! як дві каплі води..." – промовив уголос.
– Хто? – поспитав Грицько.
– Отой! – дід указав на Чіпку.
– Хіба ви знали батька? – пита понуро Чіпка.
– Чому ж не знати, коли ми з одного двору.
– Хіба мій батько панський був? Адже він – москаль! – каже, здивувавшись, Чіпка.
– То що, що москаль... Хіба москалі родяться москалями?.. Тобі ще, видно, ніхто не розказував за його...
– Ні.
– Отож то й є! Люди ще й досі не забули...
– А що ж там? – пита Чіпка, насторочивши уха й не зводячи очей з діда.
– Гм... бач! – Дід вийняв луб’яну табатирку, понюхав табаки.
– Розкажіть, діду! – пристає Чіпка.
– Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу... Давня то річ, – зачав дід. – Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька в горниці лакеєм до панича... Розказували, що твоїй бабі старий пан хотів ласку зробити, та взяв та й приставив до свого сина твого батька... Він був собі якийсь малий, пуздракуватий, болізний... та шкодливий такий, як кіт! За паничем ходить – не ходить, слухать – не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув... А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці... так паненяті носа й розтовк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан... – "На стайню його!.." – Узяли його лакеї на стайню, та так оджарили, що ні лягти, ні сісти... Тоді йому вже нікому було "й пожалітися: батько у винниці в казані скипів, – упав якось у казан, – а мати з холери вмерла... Ото, як одшкварили його, – то вже він ніколи не бився, – тільки пустився на хитрощі. Усе дурить панича та видурює з рук усячину... аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись, та люди не допустили... А пан знову вибив, щоб не топив кріпацької душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай, – таки з двору кучер, – то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився... Та лихий його попутав провідати про Хруща, козачого сина, що одних з ним літ, поплентався на Дін до дядьків, – та там би то, кажуть, і вмер... Та не так про Хруща, як про рідну сторону... Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетів, коли б не неволя... А тут, як на те, підскочив Хрущ. От він роздобув десь Хрущів пашпорт та покинув жінку, дітей і оселю – приплівся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний... А може, він думав худобу Хрущеву посісти, та добрі люди до його ще по шматках рознесли... Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір’ю. Літ зо двоє, може, пожив, – та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! – Привели сюди... суди та пересуди... Хто він такий?.. Що це він зробив?.. Та, кажуть, наш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали в москалі... Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!
Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи... (…)
(…) "Бідний мій тату! – думав він. – Не знав ти долі від самого малку – може, аж до смерті... Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий, од панського двору до Дону, од Дону – до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бої?.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати... А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на інший край світа, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди... Ой, боже наш, боже! Ти – всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш... ти один наглядаєш над землею і маєш волю над нею... Чому ж ти не скараєш злого – хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні... ти мовчиш... мовчиш, як глупа ніч... До тебе не доходить плач наш... наші сльози... їх заступили од тебе вороги наші... Ти не скараєш їх... ні?! (…)
(…) Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п’яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір... На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер – діда нема... і в двір не пускають!
VI
ДОЗНАВСЯ
Не стало діда Уласа. Чіпка звернувся до громади, щоб його призначили пасти овець, але люди не зважилися доручати цю роботу молодому хлопцю. Це дуже його образило.
(…) "Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою... Скрізь однаково..."
Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.
Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло – як щітка! У косовицю став за косаря – викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива – місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, уже й хліб вимолотив, сама солома стоїть – завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.
Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечику, складає копійку до копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к Різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує богові, що з Чіпки вийшли люди...
Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає, – та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався в його... Не тільки в будень – і в свято...
– Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у неділю не посидиш дома? – питає Мотря. – Чи ти, бува, не наглядів чого там?
– Еге ж, наглядів, – сміється Чіпка: – там така перепеличка!
– Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені – помочі...
Чіпка нічого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.
Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, – тільки десь сонце заховалося, небо сірими хмарами обмазалось. Стали благовістить до церкви. Чіпка убрався, пішов з матір’ю. Вернулися з церкви, пообідали. Напоїв Чіпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить він по двору, нудиться. "Хіба піти? – дума. – Піду... її не побачу, – на поле налюбуюся..."
Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує – знову той самий голос... Він увесь затрусився, а серце – отак заходило!
– Ні, постривай... тепер не так! – прошептав він. – тепер незчуєшся, звідкіля й лихо складеться!.. – Постояв ще трохи, послухав та присів у борозну й тихо, як той злодій, порачкував на голос.
Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену, сокирок, трав’янок і других польових квіток, що тут же недалеко на луці розстилались чудовим цвітним килимом, напували пахощами обвітря. Вона сиділа спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпка. Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колінах. Дівчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квіточку по квіточці, підбирала один колір до другого, сплітала докупи, перев’язуючи гнучкими Петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала... Тихенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, і розносив по полю журливу пісню... По сумному голосу, по задуманому личку можна було помітити, що дівчина не жила без лиха... (…)
Дівчина спочатку злякалася, коли Чіпка зненацька опинився перед її очима. А він очей з неї не зводив. Поговорили, попустували… Чіпка дізнався, що дівчину звуть Галею, і вона єдина дочка багатого хуторянина.
(…) З того часу – поле як причарувало його. Перебуде день, два, – та й іде... – "Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати..." – Ходить по полю, з ниви на ниву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється... – "Отут її вперше зобачив... осьдечки вінок плела... ось та місцина, де сиділи... сюди тікала... а це, видно, недавно ходила, бо свіжий слід..." Дививсь – не стямився й звідки, вихопилась та й почимчикувала житами, тільки одежа матнається... Чіпка помітив – берегтися стала.
– Ач, утекла!.. – мовить він голосно. – Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дівчина ж!!
І вертає він назад у Піски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.
VII
ХАЗЯЇН
Весною піщани ходили на заробітки. Разом з ними пішов і Грицько. Він брався за найтяжчу роботу, на всьому заощаджував, щоб заробити й відкласти стільки грошей, щоб вистачило на купівлю землі та хати, а затим одружитися на заможній дівчині. Він і справді за два роки заробив грошенят, тяжко працюючи спочатку на косовиці, а потім на Херсонщині, повернувся додому, купив нову хату і землю. Посватався до дочки багатого козака, але той погордував, не схотів зятя, що колись був пастухом.
Грицько не дуже довго з того сумував та ображався. Йому сподобалась інша дівчина – весела й працьовита Христя, сусідська наймичка. Вона, як і сам Гриць, була сиротою, не дуже гарна собою, але легкої, лагідної вдачі. То ж Грицько і забув про великий посаг, заслав до Христі старостів й одружився з нею. Зажили вони разом так добре й дружно, що батьки та матері, що мали дітей на виданні, навіть заздрили і радили своїм дочкам та синам брати з Грицька та Христі приклад: вони ж бо «залишились сиротами, а скільки надбали чесною працею. Отак треба на світі жити!.»
ЧАСТИНА ДРУГА
Півтори сотні літ тому там, де зараз село Піски, були лише невеличкі хуторці. В одному з них оселився січовик Мирін Гудзь й почав займатися полюванням. Якось побачив дочку козака Зайця – Марину, й одружився з нею. Став хліборобом, ростив сина Івана. Хлопчик полюбив гратися у війну, про яку йому часто розповідав батько. Коли Іван виріс, одружився з козачкою Мотрею. У них народилися троє синів: Максим, Василь та Онисько. Піщани ще були вільні, а в навколишніх селах – неволя. Дійшла черга і до Пісок. Приїхав генерал – пан Польський, і переписав селян, як «своє добро». Селяни спочатку опиралися, але коли пан пожалівся на «бунт», то рота москалів швидко втихомирила новоявлених кріпаків.
Лише декілька родин, які встигли справити собі й дітям «папери», лишилися вільними. Серед них була й родина Гудзів. Пан поїхав, а порядкувати селом доручив єврею Лейбі. Той відкрив на селі шинок, почав багатіти, а селяни сплачували пану щорічний податок – десять карбованців. Коли пан помер, його жінка з дітьми переїхала жити в Піски. Вона була горда, жорстока й жадібна. Змусила піщан робити на себе задарма. Якось наказала знести ті селянські хати, що заступали гарні краєвиди з вікон панського палацу. Молодих паничів віддала в науку, дочок – заміж за панів. Залишилася сама. Завела з нудьги котів, приставивши до них наймичку. Коли ж наймичка не вберегла якогось з кошенят, звеліла побити її й прив'язати дохлу тваринку їй на шию. Найбільш незлюбила покоївку Уляну. Та нібито кохалася з камердинером Стьопкою, якого вона сама жалувала. Дівчину жорстоко висікли, а Стьопка втік з села. Пані від журби за хлопцем померла. Тоді приїхав старший панич, розігнав і котів, і слуг, а Уляну вподобав. Через півроку поїхав з села, а дівчині дав 50 карбованців, одяг, дозволив піти з палацу. Та швиденько вийшла заміж за Петра Вареника й через три місяці народила сина Івана.
Ще через рік обидва паничі вернулися в село й почали дерти з кріпаків ще більше. Від того село зубожіло, з'явилися навіть злодії. Старший панич – Василь Семенович, згадав про Уляну та про сина Івана від неї, то й взяв до палацу. Але хлопець – майбутній батько Чіпки, ріс великим ледащо. Максим Гудзь від впливом свого діда-січовика з дитинства був палким та сміливим, любив верховодити. Коли він став парубком, то зовсім «збісився», не хотів працювати. То й віддали його в москалі. Максим і там почав верховодити. Старші москалі навчили Максима красти харч по селам. А начальству він подобався за фізичну силу, сміливість та кмітливість. Спочатку його зробили унтер-офіцером, а згодом, за заслуги під час придушення якогось заколоту, йому дали навіть орден та чин фельдфебеля. Скоро він одружився з Явдохою – вона з дитинства промишляла крадіжками. Максим почав складати гроші, які йому давали підлеглі москалі за те, що відпускав їх на «прокормлєніє» у села. Явдоха допомагала продавати награбоване москалями добро. Аж тут війна з турками. Максим одержав незначне поранення в руку, домовився з лікарем і його відпустили з військової служби. Отак Максим Гудзь через тридцять років повернувся в село Піски заможним хуторянином.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Чіпка зібрав добрий врожай хліба, зібрався його молотити. А тут приходить до нього урядник й оголошує, що з Дону прийшов справжній хазяїн землі, яку Чіпка вважав своєю. Щоб владнати справу на користь Чіпки, секретар суду Чижик зажадав від нього 50 карбованців. Несправедливість наповнила хлопця гнівом й злобою на свою долю і панів. А тут ще тяжкі думки, що мучили Чіпку, розбурхував Василь Порох, який напросився до хлопця в помічники, бо вмів писати «прошенія» в суд. Цей Василь затягнув Чіпку у шинок, де хлопець вперше спробував горілку й побратався з Лушнею, Матнею та Пацюком.
Ці люди майже з дитинства були злодіями та розбишаками. Дуже швидко вони повитягували у Чіпки все його добро. Мотря за порадою сусідів поскаржилася на них у волость. Посадили в тюрму і Чіпку. За це він розлютився на матір, і коли його випустили, то продовжив пиячити. Скоро від господарства залишився тільки недомолочений хліб. Тоді Чіпка умовив Грицька забрати той хліб, щоб не пропити і його.
Тим часом братчики домовились обікрасти пана. Вони придушили сторожа панських комор, набрали пшениці й продали її шинкареві. Чіпку з компанією запідозрили у крадіжці, посадили у холодну, але за браком доказів випустили. Братчики продовжили грабунки багатіїв, але спіймати їх на гарячому не могли. Люди лаяли розбишак, лише дружина Грицька – Христя, жаліла Чіпку, думала, що той таким чином бореться за правду й справедливість. Аж тут оголосили волю. Селяни спочатку зраділи, а потім взнали, що треба ще відробити на пана два роки. Зібралися вони, пішли до пана, той перелякався й наслав на них москалів. Москалі сильно побили «бунтівників» Добряче досталося і Чіпці, викликавши цим ще більшу злість і на панів і на своїх братчиків, що розбіглися й не прийшли йому на допомогу. Якось приснився Чіпці сон – він душить сторожа, його руки в крові, а Галя докоряє за те життя, що він веде. Чіпка вирішив, що треба кинути пити й гуляти, почати працювати, а по ночах мститися панам за кривди. Він попросив пробачення у матері. З великим завзяттям Чіпка почав відновлювати своє господарство та знову товаришувати з Грицьком. А Христя подружилася з Мотрею.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
XXIII
НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ
Була темна осіння ніч. Братчики вирішили «половити рибу» у багатія Гершка – пограбувати його. Ватага зібралася чимала. Серед розбійників на цей раз був і Гудзь – батько Галі. З повними возами награбованого заїхали на його хутір, щоб погуляти та поділити здобич. Там Чіпка побачився з Галею та й освідчився їй у коханні. Дівчина на знак приязні потайки подарувала йому вишитий кисет.
XXIV
РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА
Мотря все частіше говорила сину, що вона вже стара, хотіла б мати невістку. Галя погодилася вийти заміж за Чіпку, але за умови, що він покине ватагу розбійників, буде ревно працювати, як інші добрі люди, бо вона вже не може бачити чужих речей у своїй хаті, носити чужий одяг, її душить чуже намисто.
ХХV–ХХVІ
КОЗАК – НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДІВКА – НЕ БЕЗ ДОЛІ. НА СВОЇМ ДОБРІ
Батьки Галі хотіли віддати Галю за Сидора. Чіпка, взнавши про те, заплатив Сидору відступного та й намовив Грицька піти до Гудзя сватати Галю. В неділю були оглядини. Явдосі хата та мати Чіпки не сподобалися. Зіграли бучне весілля. Галя жаліла і шанувала свекруху, працювала по господарству, прикрашала хату рушниками, щиро кохала Чіпку. Хлопець почав віддалятися від братчиків, відкуплявся од них грошима. Весною справив нову хату, а працювати на землі покинув. Став їздити по ярмаркам, скуповував полотно й перепродував його.
ХХVІІ
НОВИЙ ВІК
Люди стали поважати Чіпку, як доброго господаря, а ще за те, що він охоче допомагав чим міг всім, хто був у скруті. Коли стали обирати земство, першим, кого піщани назвали, був Чіпка. А на земських зборах його до того ж вибрали членом управи. Мотря злякалася такої звістки. «– І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись?» – говорила вона журливо. А Чіпка відповідав: «... А може, я, мамо, людям у пригоді стану... добро яке зроблю...».
(…) Радів Чіпка, потай од матері, вдвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служити, збирався добро робити; грів у серці сам собі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію – давнє забути і слід його загладити... А вийшло так... що – де знайшов шану, там загубив спокій і... долю! (…)
Панки шукали спосіб, як Чіпку в «одставку» спровадити. І придумали, знайшовши «Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Семеновича Польского и о прибиении сторожа Деркача», по которому «солдатский сын Варениченко оставлен в подозрении».
(…) Чіпка, як почув про діло – мов хто його обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість – усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило в висках; заходило жовтими й чорними кружками у віччю... Сам він поблід; руки тряслись... Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти... (…)
Дмитренко радив Чіпці самому «вийти в одставку, але Чіпка противився:
(…) – Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо, – я б і тоді не послухав! – скрикнув Чіпка. – Хто скаже, що я чоловіка вбив?.. Може, вони на своїм віку десятки, сотні на той світ позагонили... А тепер шкода: нема волі?.. Тепер завадило – всі рівні?.. Я людям служу... мене люди вибрали... мене люди й скинуть! (…)
А на другий день прийшла «бумага» « устранить гласного Варениченка по неблагонадежности». Не допомогла Чіпці і жалоба губернатору, яку написав на його прохання Порох. Коли приїхав чиновник, щоб розібратися по жалобі, то панки його добряче напоїли і домоглися свого. Вернувся Чіпка додому, аж тут нова звістка – Максим занедужав, побили його в Красногорці, куди він з ватагою поїхав на розбій. І так сильно, що помирає. Обсіли Чіпку думки…
(…) Ходить він по двору – нудно; увійде в хату – хатні померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди життя... Ось і Максим лежить – перебитий, переламаний... Ось висовуються давні, знайомі тіні; Лушня, Пацюк, Матня, ще й другі братчики... П'яні голови горять кривавим цвітом; в очах палає хижість, голоднеча... Ось піднімаються в пам'яті панські комори: про них нагадали в земстві... пригадався сторож... І сторож, і Максим качались перед ним, божевільно стогнали... Чи правда тому?.. Правда... гола, страшна правда. Що б він тепер дав, коли б можна було її викинути з пам'яті, забути... Так ні!.. Таке не забувається... Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче якесь страховище, лякає тебе... Навіщо ж воно вертається? нащо воно здалося мені?.. Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти... І спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою... "Воно мені нагадало про те... Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого... Хіба в земстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони в один раз перемінилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому мені ні?.. Кожен з нас несе гріх за собою... Чого ж одному прощено, – один забувся про його, наче спокутував, а мені – нема ні забуття, ні спокути... І не карали – винуватий... Де ж та правда на світі?!." (…)
(…) У хаті темно, тихо. Мотря тихенько зітхає...
– Мамо! – обізвавсь Чіпка.
– Чого, сину?
– Чи воно коли буде правда на світі? Чи, мабуть, ніколи не буде?!
– Господь його знає, сину. Коли більше було отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тієї не стане, яка тепер є...
– Ні, мамо... Видно, ніколи не було тієї правди... ніколи й не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була...(…)
(…) До свого горя приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серце; розбуркує старі думки... Злом пашить лице його; злом світять очі, аж поблід від злості, аж руки трусяться...
– Недурно вони так усилковувались мене випхнути... Аж їм он чого заманулося? Прокляті! Аби їм тепло, аби їм добре... Нехай дурний мужик на всіх робить, за всіх платить; хай одбуває одбучі... Нікому за його оступитися! Вони себе знають... своє панське кодло знають... А мужик – віл... ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, – та знову запрягай... поки не впаде в борозні... А тоді здери з його шкуру на чоботи... Прокляті! Чорти, а не люди! (…)
(…) Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку – аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. "Скрізь неправда... скрізь!" – шептав він. "Куди не глянь, де не кинь – усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатись від неї, втекти від неї; плутаєшся в темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... не вхопиш тропи, куди йти: не знаходиш місця, де б прихилитися... Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, – весь би цей світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!.." (…)
XXVIII–ХХІХ
СТАРЕ – ТО ПОНОВЛЕНЕ. ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ
Явдоха поховала Максима, деякий час пожила сама, а потім продала свій хутір і перебралася до дітей. Разом з нею в хату Чіпки вступило нове лихо. Явдоха хотіла верховодити, Мотря цьому противилася, сварки не вщухали… Чіпка почав згадувати старе товариство, бо хата йому остогидла. «Йому було в ній душно, тісно, серце забажало волі, душа – простору». Він почав згадувати старе.
(…) Настали часи інші, завелися порядки другі в Чіпчиній хаті. Привітна й тиха своїм спокійним сімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п’яної, несамовитих реготів, співів... Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала їх на старість, допомагала зятеві в його затіях. (…)
Чіпка щодень робився все хижіший… «Як той звір, кидався він на кожного заможного чоловіка... Перше "карав" тільки пана та жида, а то вже став "одбирати своє" і в свого брата – заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить...»! А Лушня, як нап'ється, починав про себе товариству розказувати.
(…) Частіше всього він любив згадувати про своє молоде життя, про свою матір. Оце й зачне було:
– Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила, – зараз бити... А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить... Я вже бувало і сим, і тим боком... углядить – так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п’явка, кругом обів’є руку... Я закричу не своїм голосом та до неї: і "мамочко"! і "голубочко"! "не буду... не буду!" Обнімаю її... однією рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона, немає шматка... Тоді й пожалує і їсти дасть... А так – за цілий день не їстимеш...
– Була колись і цьому правда! – журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.
– От хай мене хрест поб’є, коли неправда! – Та потім каже: "Ти не думай, сину, що я тебе по-дурному б’ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш... Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить... А в пана – вишукай, а вкрадь!.."
– Бо пан з людей надрав, – уверне Чіпка... – У пана своє одбери...
– Еге ж... Пан усе набрав в людей, пан і людей брав... От мою матір – адже взяв! Та, спасибі йому, і мене на світ пустив...
І почне було розказувати, як його матір привели в двір, у горниці до пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, "Тимошка – добрий молодець...".
– Пан радий – мені радий, і матері радий... держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мене іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати: закутає в теплі одіяла; схилиться наді мною – і довго-довго дивиться, а потім – ще довше цілує... Розкіш мені була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже – прогнали з школи... Як угледів це: "вон! вон з двору! щоб і духу не чутно було!"(…)
(…) Отже недовго пан щось і пожив після того... Зажурився та й умер. Як почула мати, то цілісінький тиждень тужила, як божевільна, не своїм голосом, а мене била щось з місяць, хто його знає й за віщо... Швидко нас знову в кухні забрали: матір дивитись за дробиною, і мене з нею... А в кухнях – нужда... голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця було вкраде – мені дасть, пупок або печінку з печеної вутки... Піймали її якось на крадіжці, розтягли та й одідрали, як кішку, – насилу встала... Отже не покаялась, не покинула свого ремесла... почала ще ото й мене вчити. І, спасибі їй, таки вивчила! (…)
Слухає Явдоха такі речі та підхвалює «доброго молодця», що не забув науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко їй старого пана, жаль Лушневої матері, страшно такої неволі... А Мотря на печі журиться, що її син з таким товариством гуляє…
(…) Горілка, кажуть, всьому злому злодійка. А у Чіпки в хаті горілка тепер господиня. Рідко проходив той день, щоб п’яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало... А коли не гульня – то гризня жіноча: матері як не кусають одна одну... Така колотнеча була Чіпці гірше полину. Він став солодити свою душу гульнею та горілкою... Без гульні йому нудно, сумно. Сновигає іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмурий, насуплений, як з хреста знятий, – за цілий день від його слова не почуєш... А прийде ввечері товариство, вродиться боклаг – прощай, розуме! Наїдяться, нап’ються, погуляють, – та й з двору... і Чіпка з ними! А перед світом везуть повну повозку всякої всячини...
– Що це ти, сину, робиш? – з плачем докоряв Мотря, а серце в неї як не розірветься від горя. – Другі кривавим потом заробляють, а ти... Сину, сину! Бога побійся, коли людей не страшної Згадай: у яких ми злиднях жили, в якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого... А тепер і достатки...
– Не ваше діло! – шпарко переб’є її Чіпка: – лежіть там собі на печі, коли лежиться!.. (…)
Явдоха раптово помирає. Товариство гуляє на поминках.
(…) – Ні, – кричить Лушня: – ніколи не буде в тебе Чіпко, такої матері, як Явдоха була! Ото – рідна мати; а це в тебе – собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з світа звела?..
Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. "А справді, чи не так? – подумав кожен. – Дивись пак: любісінька, милісінька була жінка зранку, а на вечір – тільки тіло зосталося, та й те задубло!.."
– А й справді?! – скрикнув Чіпка. Серце в його повернулося... Коли б мати була перед очима, – здається, вбив би відразу. (…)
Однією ночі Чіпка з ватагою приїхав додому з повними возами добра. Мотря почала лаяти розбійників, Лушня вдарив її, а Чіпка не заступився за матір. Мотря пожалілася на Лушню у волость. Не за крадіжку, а за те, що волоцюга її побив. Але Чіпка щедро пригостив «служивий люд» горілкою, і на цьому справа про побиття закінчилась. Мотря від такої зневаги, від тяжкого удару, від тривоги занедужала, злягла.
XXX
ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!
(…) Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже – душно йому, встане – холодно. Слухав іноді, що розказує мати з свого молодого віку – і встають перед його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці... "Щасливий я був тоді", – дума він і не знає, де тепер себе діти.
(…) Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, та мерщій надвір. Засов клацнув, почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка ввів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловік сім незнайомих людей. Були між ними москалі і Сидір там, були й прості.(…)
Ватага пила горілку й лагодилась на хутір до Хоменка, щоб пограбувати його. З першими півнями й рушили.
(…) Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі – ближче... ближче... коло самої хати... "їдуть!" – подумала Мотря. "Хоч би ж хоч сюди не заходили", – прошептала. Коли чує – повернули в світлицю.
Перегодя трохи рипнули двері,увійшов хтось у хату.
– Хто там? – питає вона з печі.
– Це я, – одказує Чіпка.
І чує вона – став над помийницею вмиватись... У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.
– Що то, сину?
– Нічого...
– Ой сину, сину! хоч би вже ти на теє не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...
– А Явдоху хто з світа звів? – питає гостро Чіпка.
– Що ти кажеш?
– Хто, кажу, Явдоху струїв?
– То це я, сину??!
– Уже ж не я...
– Спасибі...
Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, – бунтували стару кров; як обухом, ударило в голову, задзвонило у вухах, потемніло у віччю...
– Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! – прошептала, качаючись на печі та стогнучи.
Незабаром повходили в хату й другі. Засвітили світло. Мотря виглянула з-за комина – і затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі: трусилася, як в лихоманці... Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити – одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути, та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток...
Упоравшись, як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.
– О-ох!.. – здихнула Мотря. – Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. – стогнала вона: – дай мені дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мій сину... моє лихо... перед усім світом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чого хоч ніч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати... Господи... боже наш! сохрани й заступи...
Та злізла з печі, впала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали; не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно.
– Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. – кричало щось під вікном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вікна.
– Хто там?.. – питала вона з хати.
– Це я... рятуйте... хто в бога вірує... Одчиніть-пустіть! – аж плакало та просило.
Мотря тихенько вийшла надвір – та трохи не омліла... Перед нею стояла літ десяти дівчинка, в одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса, розхристана, розпатлана, – стояла й трусилася...
– Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідкіля вирвалась?.. – тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.
– Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... – з плачем ледве вимовляла дівчинка. – Я з хутора... розбишаки були... всіх побили... порізали... постреляли... батька... й матір... діда... бабу... дядьків... дядину... маленького братика... усіх... усіх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла...
– Як утекла?
– Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабусю... горенько мені!.. – скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, – боялася, щоб та, бува, не втекла...
– Цить... ци-ить, моя дитино! – зацитькувала Мотря. – Я знаю, хто ті розбишаки... Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить... а то як почує, – не животіти тоді ні тобі, ні мені...
Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.
– Ходім у волость... у волость ходімо! – шепче вона, а сама чує, що голова в неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! – Ходімо, дочко... поки ще сплять...
– Я змерзла, бабусю... холодно... – шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.
– На, хоч мої старі чоботи взуй... Он платок... юпка... швидше!..
Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку – і вийшли удвох тихо з хати. (…)
(…) Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов'язали. Піднявся крик, ґвалт.
Від крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро дивився в землю, як угляділа об'юшену кров'ю дівчинку:
– Так оце та правда?! Оце вона!!! – скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом...
Тіло в неї тряслося; очі помутилися – вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася...
Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки – в одну мить обхопила все село.
Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху богу молились.
– Чула? – як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.
Христя глянула на його та й пополотніла.
– Що там? пожежа?..
– Чіпка людей порізав... усю Хоменкову сім'ю виполонив!
– О-о-о... – якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.
– Уже погнали в город... в тюрму, – каже Грицько.
– А Галя? а мати? – ледве чутно спитала Христя,
– Не знаю... здається, дома...
Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати.
Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула, – була вже далеко.
Перегодя трохи вернулася, – як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.
– А що? – спитав Грицько.
– Галя... – знову перехрестилася: – повісилась...
– Отуди к лихій годині! – виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк. (…)
(….) Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ, як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі... Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала в Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів, Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.
Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.
Як почули люди, то стали збігатись з усього села – старе й мале, мов на ярмарок.
У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьома возами. Він – за одним, Христя – за другим; а син – хрещеник Галин – сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту... та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам'ятався, підступив ближче.
– Що це, брате Чіпко? – журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.
У тому запитанні, в його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль – шкода пропащого брата...
Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови – та й одвернувся. (…)
(…) Мотрю взяв Грицько догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.
Чіпчину хату опечатали, забили. У ній одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися по городу, що весь заріс бур'яном, як лісом. Через рік – веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали її відхрещуватись, як проходили мимо; а малі діти боялися й здалека глянути на того чоловічка, що, як те страховище, позирав з воріт на шлях своїми витрішкуватими очима.
А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипано високу могилу, а на ній стоїть височенний хрест – оглядає навкруги хутори, села, всі околиці... Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч "страшним чоловіком".
А посеред села насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу в ставкові води, поновлений палац – у позолоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пісок – перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар – Данило Павлович Кряжов. (…)
(…) Минав рік; минав другий... Стояла на край села сиротою пустка, – завидувала палацу. Аж ось – випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безцінок давній знакомий – жид Гершко, причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю, – та й завів шинок. Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, – бенкетує тут п'яне море темної простоти... Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом...
1875
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
