«Чорна рада» Пантелеймон Куліш (дуже стисло) 

Читати онлайн дуже стислий переказ роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада» 

«Чорна рада» Пантелеймон Куліш (дуже стисло) 

Ідея твору – необхідність політичної та соціальної злагоди різних верств українського народу в державотворенні; засудження розколу та егоїзму національної еліти України доби Руїни, що призвели до трагічних наслідків.

Тема: історичні події, пов’язані з підготовкою та проведенням загальної козацької ради – «Чорної ради» у Ніжині в 1663 році; романтичне кохання Лесі та Петра Шраменка. 

З історії написання 

Роман «Чорна рада» П. Куліша є першим історичним романом в українській літературі. Задум написати твір про події, що відбувалися в Україні в 1648–1687 роки (час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та період Руїни), виник у письменника у 1843 році. Через три роки були написані два тексти роману – українською та російською мовами. Працюючи над твором, він спирався на народні фольклорні джерела, архівні матеріали, «Історія Малоросії» М. Маркевича та козацькі літописи («Літопис Самовидця» та «Літопис Григорія Граб’янки»). Сам П. Куліш назвав свій роман «хронікою 1663 року». Вперше твір був опублікований у 1857 році. 

Персонажі твору: 

Усіх персонажів твору можна умовно розподілити на дві групи: реальні історичні постаті, діячі епохи Руїни з одного боку, і вигадані Кулішем романтичні образи, які є переважно представниками простого народу і козацтва. 

Реальні історичні постаті: 

  • Павло Тетеря – правобережний гетьман. 
  • Яким Сомко – наказний гетьман Лівобережжя, переяславський полковник «був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі…»; у літописах пишуть: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної». 
  • Іван Брюховецький (Іванець) – кошовий отаман Запорозької Січі. 
  • Вуяхевич – генеральний писар Сомка, зрадник, «розсипав гіркі слова в козацькі душі», підбурюючи на скликання чорної ради. 
  • Васюта Золотаренко – ніжинський полковник.
  • Гагін (Данило Великогагін) – московський князь. 

Вигадані герої роману: 

  • Шрам (Чепурний) – полковник і панотець, (прототип – паволоцький полковник Іван Попович); «проповідував він слово правди божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія… У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано». 
  • Петро Шраменко – син полковника Шрама. 
  • Михайло Черевань – колишній козак, збагатився за десятилітню війну з ляхами й став господарем хутора; «Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, ...не любив ніяких сварок»; «Череваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить».
  • Меланія – його дружина Череваниха; «молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, замолоду була дуже хороша».
  • Леся – їх дочка, кохана Петра Шраменка; «Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати: «У хаті в неї, як у віночку; хліб випечений, як сонце; сама сидить, як квіточка». 
  • Матвій Гвинтовка – шурин Череваня, колишній полковий осавул, що перетворився на великого пана. 
  • Васюта – Василь Золотаренко, ніжинський полковник; «водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: бо Васюта хоче собі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана». 
  • Кирило Тур – запорозький козак-характерник, курінний отаман. Про себе говорив так: «Мені здається, що я смик, а всі люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю». 
  • Божий чоловік – сліпий старець-кобзар; «його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий… Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить». 
  • Пугач – старий запорожець, «січовий дід».

Композиційним стрижнем твору є образ дороги з Правобережної України до Лівобережної, де зустрічаються герої роману – різні за своїми політичними поглядами та соціальним статусом людей. 

Дуже стислий переказ 

Зображені у творі події відбуваються в трагічні для України часи Руїни, коли її роздирають різні політичні та соціальні орієнтації у суспільстві та в середовищі національної еліти. Це призвело до скликання «чорної ради» 1663 року.

По дорозі до Києва паволоцький полковник Шрам із сином Петром заїжджають у гості до приятеля – заможного козака Череваня. За Богдана Хмельницького Шрам був його першим помічником, відзначався хоробрістю й завзятістю у боях, тому «було його так пошрамовано вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище» – Чепурний. Постарівши, він постригся в попи, а у походи ходив син Петро. Коли ж на Україні почалися чвари і роздори, люди знову обрали Шрама паволоцьким полковником. 

У Череваня в цей час гостював старий «божий чоловік» – сліпий кобзар. За обідом він розповів про розбрат між козаками, про чвари між старшинами та про те, як Іванець, обманом схиливши на свій бік запорожців, був обраний ними кошовим гетьманом. Ці новини засмутили Шрама, і він признається, що їде не на прощу в Київ, а до Сомка в Переяслав, щоб разом «привернути усю Україну до одної булави».

Петро познайомився з Череванихою та її дочкою Лесею й відразу закохався в неї. Дівчині молодий красень-козак теж приглянувся. Шрам з Череванем стали говорити про заручини, але Череваниха не погодилась, сказала, що за народним звичаєм треба спочатку поїхати на прощу в Київ. Всі їдуть до Києва. По дорозі ридван з жінками наздоганяють двоє запорожців. Милуючись красою Лесі, вони зухвало говорять, що хочуть її викрасти. Жінки лякаються, а Василь Невольник – погонич ридвана, заспокоює – запорожці жартують, бо по запорозьким законам вони ніколи не займають дівчат. 

Шрам, Петро і Черевані зустрічаються в Києві з Сомком. Він вітає Лесю, як свою наречену. Виявляється, що вона давно просватана за Сомка, тільки її батько не знав про це, знала Череваниха. Коли Леся народилася, ворожка навіщувала, що судженим її дочки буде гетьман. Ця новина дуже засмучує Петра. Старий Шрам у розмові з Сомком ділиться своєю тривогою за долю України, говорить, що треба привернути козаків на свій бік проти Тетері – «окаянного гетьмана», що піддався ляхам, треба вгамувати запорозьких гультяїв, що баламутять сільське суспільство й міщан проти козацтва. А Сомко заспокоює його, говорячи, що вся старшина від Самари до Глухова зве його гетьманом і присягалася слухати його.

До Сомка приходять Кирило Тур та Чорногор – це були ті запорожці, що налякали Лесю з Череванихою на шляху. Виявляється, що одного разу Кирило врятував життя Шрамові. Гостей радо частують. А Кирило Тур, не криючись, говорить про те, що йому дуже сподобалась Леся і що він має намір вкрасти дівчину й майнути з нею на батьківщину свого побратима – у Чорногорію. Але ніхто, крім Лесі, яка аж занедужала з переляку, не сприймає слова Кирила серйозно. 

Надійшла ніч, і всі поснули. Тільки Петро не спав, ходив, сумуючи, гаєм, думав про Лесю. Раптом почув – тупотять коні. Впізнав у вершниках Кирила Тура з Чорногором. Вони тихо домовлялися, як викрасти Лесю. Поки Петро роздумував, що йому робити в такій ситуації, знову почувся кінський тупіт. Це Кирило Тур таки викрав дівчину. Петро кинувся за ними. Наздогнав викрадачів і розпочався між ними «козацький герць». Закінчився він тим, що обидва супротивники одночасно вдарили один одного шаблями в груди й «повалилися, як снопи». 

Тут приспіли Сомко зі Шрамом. Старий кинувся до Петра, щоб перев'язати йому рани, а Сомко першим ділом кинувся до Тура. Такий вчинок здивував Шрама. А Сомко пояснив, що молода знайдеться й друга, а от такого друга, як Кирило Тур, другого не буде. Ці слова почула Леся, і її «горде серце навік відвернулося від Сомка». Вилікувати Тура взялися запорожці, а Петра відвезли одужувати до Череванів.

Аж ось прийшла звістка, що до Переяслава прибувають московські воєводи. Шрам із сином вирішили їхати до Сомка, а Черевань із сім’єю – до жінчиного брата Гвинтовки. Дорогою Сомко почув, що багато полковників перейшли на бік Іванця, і тепер він володіє Україною по самі Ромни й має від московського царя велику ласку та прихильність. Сомко надумав збирати військо, аби провчити зрадників. Але Шрам заперечив: що ж це виходить, «замість війни з недоляшком Тетерею, заведеться війна між сьогобічними полками!» Він порадив гетьманові їхати в Переяслав та писати листи до всіх полковників, відкрити їм очі на Брюховецького й просити схаменутись, не шматувати Україну. Сам же Шрам надумав їхати у Ніжень до полковника Васюти, щоб теж схилити його на бік Сомка. 

По дорозі до Ніжина Шрам чув, як народ скрізь говорить про чорну раду, лає козаків і військову старшину. Він заїхав до Гвинтовки – колишнього полкового осавула, що розбагатів на війні, перетворився на великого пана й зверхньо відноситься до міщан і черні. Шрам присоромив Гвинтовку за це. Зустрівшись з Васютою, умовив його примкнути до Сомка й разом поїхали в його табір під Ніжень. У таборі було неспокійно. Генеральний писар Сомка – зрадник Вуяхевич «розсипав гіркі слова в козацькі душі», підбурював на чорну раду. 

На раду народу зібралося дуже багато. Розгорілася гаряча суперечка, а потім і побоїще між прихильниками Сомка і Брюховецького. «Запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть і б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву». Гвинтовка теж його зрадив – перейшов на бік Брюховецького. Пішла «на поклон» до Іванця і решта прихильників Сомка. Попросив Сомко в присутнього на раді московського князя Гагіна захисту й справедливості, але той не допоміг, бо вже взяв від Брюховецького великі дари і боявся, «щоб не спливла наверх неправда». А Іванець наказав Сомка, Васюту та вірну їм старшину взяти під варту. 

Після ради голота почала трощити крамниці й грабувати місто. Запорожці відганяли селян від свого табору киями. Рівності, яку обіцяв Брюховецький міщанам і черні до свого обрання гетьманом – не було. Братчики сміялися з них і нахвалялись «порівняти всіх батогами». Тож скоро чернь зрозуміла, що іі одурено. Сидить на бенкеті Іванця «городова козацька старшина», що нишком поякшалась із запорожцями і заради свого панства запродала Сомка Іванцеві, і сором декого бере за власну зраду. А Брюховецький думає, як вбити Сомка, бо той козак, якому він дав наказ це зробити, відмовився його виконувати. 

Кирило Тур спробував врятувати Сомка від смерті. Він пробрався у в’язницю й запропонував гетьманові помінятися з ним місцями. Однак Сомко рішуче відмовився тікати, бо не хотів «чужою смертю купувати своєї волі», як не вмовляв його Тур. Старий Шрам, жаліючи мешканців Паволочі, сам поїхав до Тетері й прийняв на себе вину за те, що городяни збунтувалися проти гетьманської зверхності. Тетеря звелів відтяти голову старому полковнику як бунтівнику і відступився від міста. Того ж року стратили й Сомка з Васютою. Але й Брюховецький не довго панував – «прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю»

Петро Шрам пожурився за батьком і вирішив майнути на Запоріжжя. Заїхав до Хмарища і дуже зрадів, коли побачив, що всі Черевані живі. Вони розповіли козаку, як Гвинтовка їх «добре в руки узяв», хотів віддати Лесю за писаря Вуяхевича. Аж раптом приїхав Кирило Тур із запорожцями й сказав, що у нього є наказ Брюховецького везти Череванів до гетьмана в Гадяч. Насправді Кирило врятував їх від Гвинтовки й відвіз до рідного Хмарища, а сам подався в Чорногорію. 

Петро залишився в Череваня, як у своїй сім’ї. Через півроку справили весілля. «Отак-то минулося все те лихо, мов приснилося. Одних зломило, а іншим Господь указав рости та цвісти».

1846

Цитати з твору:

  • «Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!» 
  • «Звір, хоть не вкусить, то злякає!» 
  •  «Усякому єсть своя кара і награда од бога». 
  • «Де кричать, а де співають; де кров іллють, а де горілку п'ють». 
  • «Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся».
  •  «Зроду-звіку козак не був і не буде катом!» 
  • «Два коти в одному мішку не помиряться...». 
  • «Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму». 
  • «Хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш – усе одна омана».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
29.04.2021