«Чорна рада» Пантелеймон Куліш (переказ) 

Читати онлайн стислий переказ роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада»

«Чорна рада» Пантелеймон Куліш (переказ) 

Ідея твору – необхідність політичної та соціальної злагоди різних верств українського народу в державотворенні; засудження розколу та егоїзму національної еліти України доби Руїни, що призвели до трагічних наслідків. 

Тема: Історичні події, пов’язані з підготовкою та проведенням загальної козацької ради – «Чорної ради» у Ніжині в 1663 році; романтичне кохання Лесі та Петра Шраменка. 

З історії написання 

Роман «Чорна рада» П. Куліша є першим історичним романом в українській літературі. Задум написати твір про події, що відбувалися в Україні в 1648-1687 роки (час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та період Руїни), виник у письменника у 1843 році. Через три роки були написані два тексти роману – українською та російською мовами. Працюючи над твором, він спирався на народні фольклорні джерела, архівні матеріали, «ІсторІя Малоросії» М. Маркевича та козацькі літописи («Літопис Самовидця» та «Літопис Григорія Граб’янки»). Сам П. Куліш назвав свій роман «хронікою 1663 року». Уперше твір був опублікований у 1857 році. 

Персонажі твору:

Всіх персонажів твору можна умовно розділити на дві групи: реальні історичні постаті, діячі епохи Руїни з одного боку, і вигадані Кулішем романтичні образи, які є переважно представниками простого народу і козацтва. 

Історичні постаті

  • Павло Тетеря – правобережний гетьман. 
  • Яким Сомко – наказний гетьман Лівобережжя, переяславський полковник «був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі…»; у літописах пишуть: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної». 
  • Іван Брюховецький (Іванець) – кошовий отаман Запорозької Січі. 
  • Вуяхевич – генеральний писар Сомка, зрадник, «розсипав гіркі слова в козацькі душі», підбурюючи на скликання чорної ради. 
  • Васюта Золотаренко – ніжинський полковник.
  • Гагін (Данило Великогагін) – московський князь. 

Вигадані герої

  • Шрам (Чепурний) – полковник і панотець, (прототип – паволоцький полковник Іван Попович); «проповідував він слово правди божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія… У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано». 
  • Петро Шраменко – син полковника Шрама. 
  • Михайло Черевань – колишній козак, збагатився за десятилітню війну з ляхами й став господарем хутора; «Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, ...не любив ніяких сварок»; «Череваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить».
  • Меланія – його дружина Череваниха; «молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, замолоду була дуже хороша». 
  • Леся – їх дочка, кохана Петра Шраменка; «Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати: «У хаті в неї, як у віночку; хліб випечений, як сонце; сама сидить, як квіточка». 
  • Матвій Гвинтовка – шурин Череваня, колишній полковий осавул, що перетворився на великого пана. 
  • Васюта – Василь Золотаренко, ніжинський полковник; «водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: бо Васюта хоче собі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана». 
  • Кирило Тур – запорозький козак-характерник, курінний отаман. Про себе говорив так: «Мені здається, що я смик, а всі люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю».
  • Божий чоловік – сліпий старець-кобзар; «його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий… Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить». 
  • Пугач – старий запорожець, «січовий дід». 

Композиційним стрижнем твору є образ дороги з Правобережної України до Лівобережної, де зустрічаються герої роману – різні за своїми політичними поглядами та соціальним статусом людей.

Стислий переказ 

Зображені у творі події відбуваються в трагічні для України часи Руїни, коли її роздирають різні політичні та соціальні орієнтації у суспільстві та в середовищі національної еліти. Це призвело до скликання «чорної ради» 1663 року.

Полковник Шрам із сином Петром їхали верхи Білогородським шляхом до Києва. «Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурний, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко-руською вірою». За Богдана Хмельницького він був його першим помічником, відзначався хоробрістю й завзятістю у боях, тому було його так «пошрамовано вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище». Постарівши, постригся в попи, а у походи ходив його син Петро. Коли ж на Україні знову почалися чвари і роздори, люди знову обрали Шрама паволоцьким полковником.

Шрам з Петром заїжджають на хутір Хмарище до приятеля – заможного козака Череваня. Там якраз гостює божий чоловік – старий кобзар. Він розповідає про розбрат між козаками, про чвари між старшинами, та про те, як Іванець, обманом схиливши на свій бік запорожців, був обраний ними гетьманом. Ці новини засмутили Шрама,  і він признається, що їде не на прощу в Київ, а до Сомка в Переяслав, щоб разом «привернути усю Україну до одної булави». 

Петро знайомиться у Череваня з його дочкою Лесею й одразу закохується в неї. Дівчині він теж приглянувся. Черевань і Шрам домовляються їх одружити. Але Череваниха проти швидких заручин і пропонує спочатку поїхати на прощу до Києва, бо такі, мовляв, звичаї предків. Всі вирушають до Києва. У дорозі мати Лесі розказує Петру про свій сон і його тлумачення ворожкою – її дочка стане гетьманшею, до неї посватається сам Сомко. Петро зрозумів, що Череваниха не хоче бачити його зятем.

Подорожні прибули до Києва. Зустріли Тараса Сурмача – побратима Шрама. Він святкував народження сина, частуючи кожного, хто проходив вулицею повз його будинок. Коли оглядали монастир, бачили церемонію прощання старого запорожця з мирським життям. Перед тим, як піти у ченці, він влаштував пишне гуляння з козаками. «Шрам хоть і сердивсь на запорожців, да й сам не постеріг, як задививсь на них. Добрії молодці багато інколи діяли людям шкоди по Вкраїні, да, мимо того якось припадали до душі всякому… Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта одна. Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожжє іспокон віку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь. Тим-то, мабуть, воно й славне поміж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душі всякому!». 

Шрам з Петром та родиною Череванів поспішили до іншого монастиря. Дорога була вузька та покручена, і карета з Лесею та Череванихою відстала від вершників. Її наздогнали двоє запорожців, які ще у монастирі «поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю». Вони почали жартувати, що «хоч Січ їм мати, а Великий Луг батько, та заради такої дівчини можна покинути і батька, й матір. От би перекинути її через седло й помчати з такою здобиччю у Чорну гору». Коли ж ридван з переляканими Череванихою та Лесею наздогнав своїх, запорожці пропали. 

Біля печер Черевань зі Шрамом зустріли гетьмана Сомка. Той, побачивши Лесю, привітав її, як свою наречену. Черевань не знав, що дружина давно змовилася із Сомком про сватання, і почував себе незручно перед Шрамом. Але той заспокоїв приятеля: нехай Леся виходить за гетьмана, а син знайде собі іншу дівчину. Петро дуже засмутився тепер йому уже нічого було думати про Лесю. «Хоть він був і значний козак, да не против гетьмана; хоть він був юнак уродливий, да не против Сомка». 

Шрам з Сомком обговорюють, як привернути козаків на свій бік проти Тетері – «окаянного гетьмана», що піддався ляхам, як вгамувати запорозьких гультяїв, що баламутять сільське суспільство й міщан проти козацтва. «Нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила», – так говорив Сомко. Він був впевнений, що більшість козаків підтримає його прагнення: «Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на Руськую землю!.. Треба нам з москалем за руки держатись. Се ж усе одна Русь, боже мій милий! Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпрові, тоді ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Вкраїну вгору і возвеселим душі тих великих київських Ярославів і Мономахів».

До Сомка приходять Кирило Тур та Чорногор – це були ті запорожці, що налякали Лесю з Череванихою на шляху. Виявляється, що одного разу Кирило врятував життя Шрамові. Гостей радо частують. А Кирило Тур, не криючись, говорить про те, що йому дуже сподобалась Леся, і що він має намір вкрасти дівчину й майнути з нею на батьківщину свого побратима – в Чорногорію. Але ніхто, крім Лесі, яка аж занедужала з переляку, не сприймає слова Кирила серйозно.

Після гостин всі міцно поснули. Не спав тільки один Петро, ходив по гаю зажурений. Аж чує – коні тупотять, впізнав у вершниках Кирила Тура з Чорногором. Вони домовлялися вкрасти Лесю. Петро спочатку вагався – хай Лесю Сомко стереже. Але коли через якусь годину побачив, що Кирило Тур таки викрав дівчину й «держить перед собою Лесю на сідлі, як дитину», кинувсь на подвір'я, ухопив шаблю, скочив на коня, і вихром помчав у погоню. Наздогнав біля рівчака, і почався тривалий двобій. Аж ось козаки вдарили один одному в груди так сильно, що обидва повалилися, як мертві. Прискакали Шрам з Сомком. Гетьман відразу кинувся до Кирила, щоб допомогти йому прийти до тями. Шрам здивувався такому вчинку, а Сомко пояснив, що молоду він може знайти й іншу, а от такого побратима, як Кирило він не знайде. Все те чула Леся, і її горде серце відвернулось від Сомка. Пораненого Петра відправляють лікуватися на хутір Хмарище до Череванів, а ледве живого Кирила Тура забирають з собою запорожці. 

До Сомка примчав гонець зі звісткою, що миргородський, зіньковський та полтавський полковники переметнулись на бік Іванця. Шрам радить Сомкові поїхати в Переяслав й написати до них листи – хай одумаються. А він з Череванем поїде у Ніжин вмовляти Васюту підтримати Сомка. 

Шрам з Череванями прибуває на хутір полкового осавули Гвинтовки, шурина Череваня. Під час частування до хати заходять міщани. Гвинтовка відібрав у них воли за те, що вони возили хмиз із лісу, який той вважав своєю власністю. Шрам присоромив Гвинтовку за такий вчинок.

Петро залишається на хуторі, а Шрам вирушає до Батурина, щоб зустрітися з Васютою. На прогулянці у пущі Петро зустрічається з Кирилом Туром. Він по-приятельські вітає Петра, говорить, що вже навіть не згадує про Лесю й запрошує козака до себе в гості. Своїй матері говорить, що Петро його побратим. Хлопця частують. 

Аж ось у хату входить січовий дід Пугач зі своїм джурою, й наказує Кирилу їхати до коша на розправу. Йому призначено покарання за те, що той порушив запорозькі закони – спробував вкрасти дівчину. Петро, відгукнувшись на прохання матері Кирила – взнати, що буде з її сином, теж їде в урочище Романовський Кут, де стояв кошем претендент на гетьманську булаву Брюховецький. Там зібралася велика юрба козаків, мужиків, міщан та бідноти. Всім їм Іванець обіцяв рівність у правах і достаток у разі обрання його гетьманом. Кирила покарали побиттям киями. Він мужньо витримав це покарання. Петро потім допоміг товаришу повернутися додому, до матері. Кирило збирався трохи відлежатися й повернутися до коша.

Дорогою в Батурин старий Шрам заїхав до сотника Білозерця. Той розповів йому останні новини. У Ніжин приїхали московські бояри, туди стікаються козацькі старшини, очікується, що приїде і Сомко з Васютою. Шрам теж їде в Ніжин і зустрічається з ними в дорозі. Гетьман розповів, що направив в Ніжин свої полки з писарем Вуяхевичем. Він не припускав, що писар його зрадить.

У Череваня з Гвинтовкою, що зовсім запанів й знущається над своєю бранкою – польською княгинею, що стала йому за жінку, починаються сварки. Гвинтовка говорить, що становище Сомка сумнівне, тож віддавати за нього Лесю не варто. З Ніжина прибув сотник Гордій Костомара і розповів, що в місті дуже тривожно, багато різного народу понаїхало туди. Шрам зрозумів, що запорожці під впливом хитрих речей та обіцянок Іванця спеціально розворушують у народі старі образи та кривди. І сам Брюховецький робить все можливе для того, щоб скликати чорну раду і забрати владу у свої руки.

Наступного дня всі виїхали в Ніжин на раду. Народу зібралося дуже багато. Розгорілася гаряча суперечка, а потім і побоїще між прихильниками Сомка і Брюховецького. «Запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть і б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву. Оглянеться Сомко, аж при йому тілько зо жменю старшини». Гвинтовка теж переходить на бік Брюховецького. Той звелів Сомка, Васюту та вірну їм старшину взяти під варту. Решта прихильників Сомка пішла «на поклон» до Іванця. Прийнявши присягу московському царю, Брюховецький дав князю з послами великі дари і запросив до себе на бенкет. А Вуяхевичу доручив «на Москву листи писати, що ось нібито Сомко з своїми підручниками на царя козацтво бунтує…». Боявся, «щоб не спливла наверх неправда». 

Після ради голота почала трощити крамниці й грабувати місто. Запорожці відганяли селян від свого табору киями. Рівності, яку обіцяв Брюховецький черні до свого обрання гетьманом – не було. Братчики сміялися з черні й нахвалялися «порівняти всіх батогами». Черевань дізнається, що Брюховецький посватав Лесю за писаря Вуяхевича. Він хотів втекти разом з дочкою, але з’явився Кирило Тур і сказав, що за неї його було бито, тому Леся належить йому. Почув це Петро, та аж похолов, нагадав Кирилові про дружбу, а той відповів, що тепер усе перевернулося.

Брюховецький бенкетує у Ніжині. Запорозькі діди приводять до нього на суд козака, що скакав у гречку. Але новий гетьман посміявся з дідів, сказав, що не годиться з-за жінки забивати братчика до смерті. Діди зрозуміли, що Іванець їх обдурив, і не буде, як обіцяв, поважати запорозькі закони, плюнули та й пішли, А Брюховецький став думати, як йому звести зі світу Сомка, бо козак, якому він наказав відрубати в’язню голову, відмовився це зробити. 

Кирило Тур виношує план, як врятувати Сомка від смерті. Він приходить до Іванця і говорить йому, що згоден вбити його ворога. Той вірить намірам запорожця й дає йому перстень, з яким Кирила пропустили до Сомка в темницю. Кирило Тур пропонує Сомкові переодягнутися в його одіж, взяти перстень і втекти, а він залишиться замість нього. Гетьман відмовляється платити чужим життям за своє. Кирило умовляє погодитися з його пропозицією, говорить, що вже багато людей зрозуміли – Іванець їх обдурив, то ж підуть за Сомком. А той відповідає: «… з сеї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав!». Ні з чим повертається хоробрий Тур до старого Шрама, й сповіщає, що Сомко зрікся свого гетьманського права.

Паволоцький полковник Шрам сам здався Тетері, жаліючи паволочан. Той хотів покарати городян за непокору гетьманській зверхності. Тож Шрам взяв всю провину на себе і був страчений, як бунтівник. Сомку і Васюті теж відрубали голови. Але й Брюховецький не довго панував – поніс заслужену кару від запорозького гетьмана Дорошенка: «пропав під киями собачою смертю». Петро посумував за батьком і вирішив сам майнути на Запоріжжя. По дорозі заїхав в Хмарище і зустрівся там з Лесею та Череванихою. Виявляється, Кирило Тур, показавши сторожам перстень, врятував всю родину Череваня – вивіз їх у Хмарище, а сам майнув з побратимом в Чорногорію. Петро залишився в сім’ї Череваня і через півроку одружився з Лесею.

1846

Цитати з твору:

  • «Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!»
  • «Звір, хоть не вкусить, то злякає!»
  •  «Усякому єсть своя кара і награда од бога». 
  • «Де кричать, а де співають; де кров іллють, а де горілку п'ють».
  • «Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся». 
  • «Зроду-звіку козак не був і не буде катом!» 
  • «Два коти в одному мішку не помиряться...». 
  • «Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму». 
  • «Хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш – усе одна омана».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
29.04.2021