«Сон» Тарас Шевченко (дуже стисло) 

Читати онлайн дуже стислий переказ поеми Тараса Шевченка «Сон»

«Сон» Тарас Шевченко (дуже стисло) 

Ідейна спрямованість твору: засудження самодержавства й кріпосництва в Російській імперії, гостра сатира на блюзнірство її вірнопідданих, показ типових явищ у житті простого народу, висміювання аморальності земляків-перевертнів.

Провідний мотив – сатиричне зображення справжньої суті російського імперського режиму.

З історії створення поеми

У 1843 році Шевченку випала нагода відвідати рідні місця. Побачивши, як важко живе й працює безправний люд, сваволю панів-кріпосників, поет жахнувся. Повернувшись до Петербурга, поет написав комедію (так він сам визначив жанр твору) «Сон». Твір відіграв особливу роль у його житті. За ідейну спрямованість та висміювання царя Шевченка відправили в заслання. Про поему «Сон» Шевченка Іван Франко згодом сказав: «Сміливий маніфест слова проти темного царства».

Герої – дійові особи: 

  • ліричний герой-оповідач;
  • земляк оповідача;
  • цар;
  • цариця;
  • царські чиновники.

Образи-символи:

  • сова – віщий птах, символ тривоги, суму, ночі, і, водночас, мудрості.
  • цар волі «штемпом увінчаний» – революціонер; образ, який можна ототожнювати з розіп’ятим Христом.
  • білі птахи – душі людей, що померли від важкої праці під час будівництва Петербурга.

Дуже стислий переказ

Дух истины, его же мир не может прияти,
яко не видит его, ниже знает его.
Иоанна глава 14, стих 17.

Оповідач – ліричний герой поеми, з гіркою іронією розмірковує про те, що

У всякого своя доля
І свій шлях широкий…

Хтось «мурує», хтось «руйнує», хтось «неситим оком» дивиться, яку б ще країну «загарбити». Є і такі «богоязливі», що підкрадаються «кішечкою», щоб «запустить пазурі в печінки», або «гострять ніж на брата». А он той, що храми мурує», «та отечество так любить», що із нього «кров, як воду, точить!..». Уярмлені люди даремно благають «раю на тім світі», а можновладні забувають, що «і царята і старчата – Адамові діти».

Отакі думки були в оповідача перед тим, як заснути. І «сон, напрочуд дивний» йому приснився. Ніби, полетів він слідом за совою, заховати в хмарі свої муки, свої думи. Із високості милується повитою красою Україною.Здається, рай, та й годі! Але ліричний герой бачить й інше, «як у тім раї» разом з шкурою «латану свитину з каліки знімають» для «княжат недорослих», як у вдови забирають «єдиного сина, єдину надію» і «в військо оддають», як мре голодне немовля, поки мати «пшеницю на панщині жне»… А он покритка з байстрям, від якої батько й мати одцурались, а панич, що її занапастив, «з двадцятою» кріпацькі «душі пропиває»…

У оповідача болить серце за цих знедолених, запитує у Бога:

Чи довго ще на сім світі
Катам панувати?

Хоче летіти «на край світа», щоб знайти рай, бо гірко «дивитися на сльози та лати». Летить, аж ось край, де «сніг біліє» і «людей не чуть»… Може, це і є та країна, що «не полита сльозами, кров'ю», де його змучена душа може відпочити? Аж чує – «загули кайдани під землею…». То каторжани добувають золото, щоб «пельку залити неситому». І там, серед злодіїв та розбійників

В кайдани убраний
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!

мужній борець за волю. Він «не плаче, не стогне», бо його

Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!

Аж ось оповідач долітає до великого города. Горять вогні, відбувається парад, на якому «сам изволить сегодни гуляти». Ліричний герой відкидає пропозицію «землячка», який обіцяє за гроші провести його в палати, зробився невидимим, «пропхався» в палац і побачив справжній рай з «золотом облитими» царськими «блюдолизами».

… аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога…

За цими двома натовп «панства», усі «в серебрі та златі!» 

Мов кабани годовані –
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благовонять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику…

Цар з царицею походжають, «мов сичі надуті», нібито про благо «отечества» розмовляють, «та о муштрах ще новіших!..».

А потім пішла чудасія: цар «найстаршого» «в пику» «як затопить!..» А той «меншого в пузо», 

А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й дівай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!..ура!..ура! а, а, а…»
Сміх і сльози!

Пішов оповідач озирати город та палаци. Бачить пам'ятник – скеля, на ній вершник на коні з простягнутою рукою, «мов світ увесь хоче загарбати… А на скелі напис: «Первому – Вторая» (маються на увазі цар Петро І та Катерина II). Оповідач розуміє, що

Це той Первий що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову сиротину.

А потім чує тиху пісню, в якій йдеться про козаків, на костях яких Петро І «поставив столицю» й «голодом замучив» вольного гетьмана (Павла Полуботка). І тут «білою пташкою» спустилася хмара. То були душі загиблих людей, загнаних з України «у сніг на чужину» на будівництво церкв та палат. То з ними цар зустрінеться на «страшному на судищі».

А вже «сонечко вставало», люд заворушився. І оповідачу стало страшно дивитися

Як то тяжко той насущний
Люди заробляють,

як «братія» чиновників, серед яких є чимало земляків, «по-московськи так і ріжуть» й деруть шкуру «і з батька, і брата».

Коли оповідач знову зазирнув в царські палати, то побачив, що «сердитий, як медвідь», самодержець страшенно кричить спочатку «на самих пузатих», потім на менших, на челядь та москаликів. А вони від того крику провалюються під землю. 

Цар залишився сам, а його «медвежа натура» кудись поділася – він став нікчемним, «мов кошеня». Це видовисько розсмішило оповідача. Цар почув, та й зикнув на нього. Від того зику, іронізує оповідач, він «перелякався та й прокинувсь».

1844

Слова євангельського пророка Іоанна, взяті Шевченком епіграфом до твору, озвучують його розуміння місії поета в суспільстві: бути речником правди й захисником народу, показувати світові дух істини, які можновладці та їхні піддані не хочуть бачити і знати. 

Цитати з твору, що стали крилатими:

  • У всякого своя доля
    І свій шлях широкий.
  • Усі на сім світі –
    І царята, і старчата – Адамові діти.
  • … жива правда
    У господа бога!
  • Раз добром нагріте серце
    Вік не прохолоне!
  • Як-то тяжко той насущний
    Люди заробляють».
  • Кров, як воду, точить!…

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
29.04.2021