«Сон» Тарас Шевченко (переказ) 

Читати онлайн стислий переказ поеми Тараса Шевченка «Сон»

«Сон» Тарас Шевченко (переказ) 

Ідейна спрямованість твору: засудження самодержавства й кріпосництва в Російській імперії, гостра сатира на блюзнірство її вірнопідданих, показ типових явищ у житті простого народу, висміювання аморальності земляків-перевертнів.

Провідний мотив – сатиричне зображення справжньої суті російського імперського режиму. 

З історії створення поеми

У 1843 році Шевченку випала нагода відвідати рідні місця. Побачивши, як важко живе й працює безправний люд, сваволю панів-кріпосників, поет жахнувся. Повернувшись до Петербурга, поет написав комедію (так він сам визначив жанр твору) «Сон». Твір відіграв особливу роль у його житті. За ідейну спрямованість та висміювання царя Шевченка відправили в заслання. Про поему «Сон» Шевченка Іван Франко згодом сказав: «Сміливий маніфест слова проти темного царства».

Герої – дійові особи:

  • ліричний герой-оповідач;
  • земляк оповідача;
  • цар;
  • цариця;
  • царські чиновники.

Образи-символи:

  • сова – віщий птах, символ тривоги, суму, ночі, смерті і, водночас, мудрості.
  • цар волі «штемпом увінчаний» – революціонер; образ, який можна ототожнювати з розіп’ятим Христом.
  • білі птахи – душі людей, що померли від важкої праці під час будівництва Петербурга.

Стислий переказ

Дух истины, его же мир не может прияти,
яко не видит его, ниже знает его.
​Иоанна глава 14, стих 17.

Оповідач – ліричний герой поеми, з гіркою іронією розмірковує про те, що

У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата…

Є й такі «богоязливі», що підкрадаються «кішечкою», маючи намір «запустить пазурі в печінки», або «храми мурує», «та отечество так любить», що 

із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!

Уярмлені люди даремно благають «раю на тім світі», а можновладні забувають, що

Усі на сім світі –
І царята і старчата – Адамові діти.

Отакі думки були у оповідача, коли вночі він ішов з бенкету додому. Ліг спати і «сон, напрочуд дивний» йому приснився. Ніби, полетів він слідом за совою, щоб у хмарі заховати свої муки, разом з росою падати на рідну землю, радитися, сумувати з нею, поки її «малі діти на ворога стануть». Летить і милується, яка гарна Україна!

… вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,

Рай, та й годі! Але ліричний герой бачить й інше, «як у тім раї» разом з шкурою «латану свитину з каліки знімають» для «княжат недорослих», як «єдиного сина, єдину надію» вдови «в військо оддають», як мре голодне немовля, поки його мати «пшеницю на панщині жне»… А он 

покритка, попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!

Споглядаючи ці реалії, у оповідача болить душа, він хоче послати

думу аж до бога:
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати?

пошукати «на край світа раю». І хоч йому дуже 

Тяжко матір покидати
У безверхій хаті.
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.

Летить далі, аж ось край, де

… сніг біліє,
Кругам бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги. 

Може, це і є та країна, що «не полита сльозьми, кров'ю», де змучена душа може відпочити? Аж чує – «Загули кайдани під землею…» й жахається:

Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
ҐНеситому!.. То каторжні.

І там, серед злодіїв та розбійників 

В кайдани убраний
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!

Оповідач летить далі. Долітає до города, у якому

Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.

Горять вогні, відбувається парад, на якому «сам изволить сегодни гуляти». Оповідач зустрічає «землячка», який хвалиться, що служить «во дворце» й за гроші пропонує провести «в палати». Ліричний герой обізвав його мерзенним каламарем, зробився невидимим й «пропхався» в палац.

Боже мій єдиний!!
Так от де рай! уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога…

Оповідачеві аж смішно, що на слово вірив «тупорилим» придворним «віршомазам», які славили зовнішність самодержця та цариці. За цими «богами» бачить натовп 

… панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані –
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благовонять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику…

Цар з царицею довго серед них походжали, «мов сичі надуті», про «щось нишком розмовляли»

О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..

А потім пішла чудасія: цар «найстаршого» «в пику» «як затопить!..» А той «меншого в пузо»,..

А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й дівай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а, а, а…»…
Сміх і сльози!

Пішов оповідач озирати город, та палаци, вздовж закутої в камінь річки. Розуміє, щоб збудувати оце все на болотах, треба було багато людей положити й «без ножа» пролити крові. Бачить пам'ятник – вершник на скелі, під ним «кінь басує»,

А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати…

Оповідач читає викарбуваний напис на скелі: «Первому – Вторая» (маються на увазі цар Петро І та Катерина II) і розуміє, що 

Це той Первий що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!

Тим часом ліричний герой чує, «щось такеє невидимеє»

тихо, тихо
Та сумно співає

пісню, в якій йдеться, про козаків, на костях яких Петро І «поставив столицю» й «голодом замучив у кайданах» вольного гетьмана (Павла Полуботка). «Білою пташкою» спустилася хмара над тим царем. То душі загиблих – «голих і голодних», загнаних з України «у сніг на чужину» на будівництво церкв та палат. То з ними цар зустрінеться на «страшному на судищі» й буде покараний Богом за свої злодіяння. 

А вже «сонечко вставало», люд заворушився. І оповідачеві знову стало страшно дивитися

Як то тяжко той насущний
Люди заробляють…

За тим людом і «братія» чиновників «сипнула»

У сенат писати
Та підписувать – та драти
І з батька, і брата.

Є серед них «і землячки» – вони «по-московській так і ріжуть», лають своїх батьків за те, 

що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій

Оповідач знову зазирає в царські палати. Бачить – «з похмілля» «сердитий, як медвідь», з'являється самодержець. Починає страшенно кричати спочатку «на самих пузатих», потім «на менших», на челядь, москаликів, а вони від того крику провалюються під землю. 

Цар залишився сам. Кудись поділася його «медвежа натура», стоїть понурий, нікчемний, «мов кошеня». Це видовисько було таким смішним, що оповідач голосно засміявся. Цар почув, та й зикнув на нього. Від того зику, іронізує оповідач, він «перелякався та й прокинувсь».

1844

Слова євангельського пророка Іоанна, взяті Шевченком епіграфом до твору, озвучують його розуміння місії поета в суспільстві: бути речником правди й захисником народу, показувати світові дух істини, які можновладці та їхні піддані не хочуть бачити і знати.

Цитати з твору, що стали крилатими:

  • У всякого своя доля
    І свій шлях широкий.
  • Усі на сім світі –
    І царята, і старчата – Адамові діти.
  • … жива правда
    У господа бога!
  • Раз добром нагріте серце
    Вік не прохолоне!
  • Як-то тяжко той насущний
    Люди заробляють».
  • Кров, як воду, точить!…

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
29.04.2021