 |
Перелік громадсько-політичних та військових діячів обов’язкових для вивчення абітурієнтами на ЗНО з історії України |
1. Михайло Драгоманов. Один із активних діячів південно-Західного відділу Російського географічного товариства і Київської (Старої) громади. У 1875 р. емігрував до Швейцарії, де в Женеві видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878 р.). Поширював ідеї соціалізму, який мав громадівський характер: об’єднання громадян як вільні й самостійні утворення будуватимуть між собою відносини на федеративних засадах з низу до верху – аж до всесвітньої федерації, як наступниці держави. В останні роки життя обіймав посаду професора історії в Софійському університеті (Болгарія).
2. Микола Міхновський. Один із засновників Братства Тарасівців, 1900 р. став один з ініціаторів утворення Революційної української партії (РУП) та опублікував брошуру «Самостійна Україна», у якій прозвучало популярне згодом гасло «Україна для українців» (Україна для українців і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя). У 1902 р. утворив Українську народну партію в Харкові, що стояла на чітко виражених самостійницьких позиціях. Із березня 1917 р. був ініціатором формування Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка і початку організації українського війська. Один з організаторів виступу самостійників щодо рішення ІІ Універсалу.
3. Степан Бандера. Член Української військової організації, один з керівників Організації українських націоналістів. У 1934 р. засуджений польським судом до смертної кари, заміненої на довічне ув’язнення. У лютому 1940 р. створив Революційний провід Організації Українських Націоналістів (ОУН (б) – бандерівці, на противагу ОУН (м) – мельниківцям.). У 1941 р. на ІІВеликому зборі Проводу ОУН став його головою, ініціював проголошення Акта відновлення української державності. У роки Другої світової війни ув’язнений у концтаборі Заксенхаузен. Керував боротьбою націоналістичного підпілля проти радянської влади. Убитий у 1959 р. в Мюнхені.
4. Володимир Винниченко. Член Революційної української партії (РУП), з 1904 р. ініціатор створення Української соціал-демократичної партії (УСДП). У червні 1917 р. став головою першого українського уряду –Генерального секретаріату Української Центральної Ради й одночасно виконував обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. Співавтор усіх чотирьох Універсалів Центральної Ради. У час гетьманського режиму перебував в опозиції, очолив Український національний союз, згодом став головою Директорії. Через суперечності з Петлюрою пішов у відставку й виїхав за кордон. На початку 1920-х років повернувся в УСРР, однак, зрозумівши, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань, знову виїхав за кордон. Останні 25 років проживав у французькому місті Мужен поблизу Канн, займаючись літературою та живописом.
5. Михайло Грушевський. Народився в м. Холм. У 1894 р. очолив кафедру історії України у Львівському університеті. Очолював історико-філософську секцію Наукового товариства ім. Шевченка. Автор фундаментальної праці «Історія України-Руси». Один із засновників Української національно-демократичної партії (1899 р.) У роки Першої світової війни був висланий з України. У 1917 р. очолював Українську Центральну Раду. Після гетьманського перевороту П. Скоропадського емігрував. У 1924 р. повернувся в радянську Україну, був обираним членом Української академії наук, а з 1929 р. – академік академії наук СРСР. У 30-х роках звинувачений у причетності до діяльності антирадянського «Українського національного центру». Помер 1934 р. в Москві.
6. Петро Дорошенко. Гетьман Правобережної України . У 1668 р. гетьман обох боків Дніпра. Разом з армією турецького султана Мохаммеда IV в 1672 р. пішов походом на Галичину, цього ж року підписав Бучацький догові р. У 1669 р. намагався досягти протекторату Туреччини. Зрікся булави 1676 р.
7. Дмитро Донцов. Перший голова Союзу визволення України (під час Першої світової війни, 1914 р.), один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. Засновник українського інтегрального націоналізму, який вибудуваний на усвідомленні високого призначення нації й на одній з євангельських ідей про героїчну особистість та обрану меншість, яка йде не за натовпом, а попереду. Ідеологічно обґрунтовував діяльність Організації українських націоналістів.
8. Євген Коновалець. Під час бою на горі Маківці потрапив до російського полону. Організував Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців. У листопаді 1918 р. підтримав Директорію УНР у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського і в Мотовилівському бою розбив гетьманські частини. Полковник армії УНР. Один з організаторів і керівників Української військової організації (УВО), із 1929 р. був головою Організації Українських Націоналістів (ОУН). 1938 р. загинув у Роттердамі.
9. Іван Мазепа. Навчався в Києво-Могилянські колегії та єзуїтській колегії у Варшаві. Перебував у Німеччині, Італії, Нідерландах. У 1687 р. гетьман Іван Мазепа підписав з Московією Коломацькі статті, у 1689 р. брав участь у Другому Кримському поході разом із князем Василем Голіциним. У 1692 р. придушив виступи Петра Іваненка (Петрика). В 1702–1704 рр. придушив повстання Семена Палія на Правобережжі, і до 1709 р. Правобережжя перебувало під контролем Івана Мазепи. Продовжував формувати козацьку еліту (значкові товариші); докладався до будівництва соборів і церков. З ініціативи гетьмана Києво-Могилянська колегія отримала статус академії (1701 р.). У роки Північної війни 1708 р. перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Цей крок гетьмана Московія в особі царя Петра І розцінила як зраду. Було знищено столицю гетьмана місто Батурин та зруйновано Чортомлицьку Січ. Після Полтавської битви (1709 р.) змушений був залишити територію України. У 1710 р. помер у м. Бендерах.
10. Нестор Махно. Один з лідерів анархістського руху. Очолював бригаду в першій Задніпровській дивізії, до якої входила частина військ отамана Григор’єва. Протягом вересня-жовтня 1919 р. утворена Махном Революційно-повстанська армія України (махновська) в боротьбі з денікінцями зайняла Катеринослав, Гуляйполе, Олександрівськ, Маріуполь. У жовтні 1920 р., об’єднавшись із більшовицькими військами, Махно воював проти армії генерала Врангеля, після розгрому якої радянське командування, порушивши умови угоди, повернуло свої війська проти махновців. До 1921 р. вів боротьбу проти радянських військ. Перебував в еміграції у Франції.
11. Августин Волошин. Один із засновників товариства «Просвіта» в Закарпатті, Педагогічного товариства, Учительської громади. Обирався до Чехословацького парламенту від Народно-християнської партії, яку заснував і очолював. У жовтні 1938 р. став прем’єр-міністром Підкарпатської Руси, а після проголошення 15 березня 1939 р. незалежності Карпатської України – її президентом.
12. Симон Петлюра. У 1900 р. був активним членом революційної української парті (РУП). У 1904 р. редагував у Львові орган РУПу «Селянин», згодом переїхав до Москви, де редагував журнал «Украинская жизнь». Навесні 1917 р. Петлюра був призначений головою Українського Військового комітету, згодом – Генеральним секретарем військових справ при Центральній Раді. Брав участь в антигетьманському повстанні. Увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман. Після виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії. Очолював збройну боротьбу Армії УНР проти більшовиків і денікінців. Був ініціатором підписання Варшавської угоди, у результаті якої поляки разом із військами Армії УНР боролися проти більшовиків. Після Ризького договору розпочинається емігрантський період життя С. Петлюри. У 1926 р. вбитий у Парижі.
13. Євген Петрушевич. Активний член Української національно-демократичної партії, посол до Австрійського парламенту (1907 р.) та Галицького сейму (1913–1914 рр.). Очолював Українську Народну Раду, яка в листопаді 1918 р. проголосила ЗУНР. Президент Західноукраїнської Народної республіки (ЗУНР). 22 січня 1919 р. уклав із Директорією УНР Акт Злуки. Улітку 1919р. отримав диктаторські повноваження, які означали суміщення обов’язків президента і голови уряду. Попри суперечності з С. Петлюрою, приєднав Галицьку армію до армії Української Народної Республіки (УНР) для спільної боротьби проти більшовиків.
14. Кирило Розумовський. У 1750 р. російська імператриця Єлизавета затвердила на гетьманство Кирила Розумовського, однак лише у 1751 р. гетьман прибуває до Глухова, де старшинська рада обирає його гетьманом. До складу Гетьманщини відходять Запорозька Січ і Київ. Протягом 1760–1763 рр. провадилася судова реформа, наслідком якої Гетьманщина мала перетворитися з військової на цивільну державу. Гетьман провадив реформи в армії та освіті; почав розбудовувати Батурин, де планував відкрити університет. У 1763 р. імператриця Катерина ІІ отримала прохання старшини закріпити гетьманство за родом Розумовських. Це було однією з причин ліквідації гетьманства (1764 р.).
15. Петро Сагайдачний. Народився в с. Кульчиці поблизу Самбора на Львівщині. Навчався в Острозькій академії. Брав участь у численних походах козаків. У 1618 р. повів козацьке військо разом з поляками на Москву. Похід закінчився Деулінським перемир’ям. З ініціативи Сагайдачного в 1620 р. було відновлено ієрархію православної церкви, митрополитом стає Йов Борецький. Допомагав полякам у Хотинській війні 1621 р. де був смертельно поранений.
16. Павло Скоропадський. Навчався в Петербурзькому пажеському корпусі, брав участь у російсько-японській війні, нагороджений Георгіївською зброєю та багатьма орденами за особисту мужність і героїзм. У роки Першої світової війни отримав звання генерал лейтенанта. У час національно-революційного руху 1917 р. був наказним отаманом Вільного козацтва. 29квітня 1918 р. за підтримки німців та австрійців став Гетьманом Української Держави. Доклався до створення незалежної української держави. Після евакуації військ Німеччини з України, а також унаслідок антигетьманського повстання, очоленого Українським Національним Союзом, зрікся влади та залишив Україну.
17. Богдан Хмельницький. З 1648 року — гетьман Війська Запорозького . Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло в Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України – Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. У 1654 році в Переяславі уклав військовий союз із Московським царством. Після підписання Віленського російсько-польського перемир’я 1656 р. переорієнтувався на союз зі Швецією та Османською Портою, убачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.
18. Кость Левицький. Один із засновників, а згодом – голова Української націонал-демократичної партії, посол до Австрійського парламенту і Польського сейму. Президент Головної української ради і Віденської загальної української ради. У листопаді 1918 р. очолював перший уряд Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) – Державний секретаріат.
19. В’ячеслав Чорновіл. У 1967 р. підготував збірку «Лихо з розуму», яку відзначено премією міжнародної журналістики. За це був заарештований і засуджений до трьох років суворого режиму. У 1970 р. розпочинає видання самвидавського журналу «Український вісник». У 1980 р. знову засуджений за «антирадянську агітацію». За часів незалежної України – лідер Народного Руху, згодом голова партії Народний Рух України. Загинув в автокатастрофі 1999 р.
20. Роман Шухевич. Член Організації українських націоналістів, політичний в’язень концтабору в Березі-Картузькій. Брав активну участь у створені революційного проводу ОУН (Організація Українських Націоналістів), який очолював Степан Бандера. У серпні 1943 р. був обраний головнокомандувачем УПА (Українська Повстанська Армія), із липня 1944 р. – голова Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР). Відомий під псевдо Тарас Чупринка. Загинув у сутичці зі спецгрупою МДБ (Міністерства Державної Безпеки) 1950 р. біля с. Білогорща поблизу Львова.
21. Левко Лук’яненко. Навчався на юридичному факультеті Московського державного університету, один з організаторів Української робітничої селянської спілки (1959 р.). Засуджений до смертної кари, згодом заміненої на ув’язнення. Був членом Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (відома як Українська Гельсінська група – 1976 р.). Голова Української Гельсінської спілки (1988р.), голова Української республіканської партії. Співавтор Декларації про державний суверенітет, автор Акта проголошення незалежності України.
22. Петро Григоренко. Генерал-майор, активний учасник дисидентського руху. Відстоював права кримських татар на повернення на батьківщину. Учасник Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ, 1976 р.). двічі був заарештований, перебував у спеціальних психіатричних лікарнях Радянського Союзу.
23. Леонід Кравчук. У 1990-1991 рр. голова Верховної Ради України. 1991–1994 рр. перший Президент незалежної України. Історичною заслугою Л. Кравчука є те, що в боротьбі за незалежність України йому вдалось уникнути кровопролиття і значних потрясінь на початковому етапі державотворення.
24. Леонід Кучма. Наприкінці 1980-х років генеральний директор ВО «Південмаш»; 1992–1993 рр. – прем’єр-міністр України. Очолював Українську спілку промисловців і підприємців. У 1994–2004 рр. – Президент України. До позитивних сторін президентства можна зарахувати формування приватного сектору економіки, зміцнення власної фінансово-грошової системи, ухвалення Конституції 1996 р., урегулювання кордонів України. До негативних – поширення корупції, формування та зміцнення тіньової економіки, створення фінансово-промислових кланів, провал інтеграційних починань до євроатлантичних структур. Це й було причиною виникнення опозиційних рухів «Україна без Кучми», партії «Фронт національного порятунку», громадського комітету «За правду».
25. Віктор Ющенко. У 1990-х роках очолював Правління Національного банку України, з 1999 р. по квітень 2001 р. очолював Кабінет Міністрів України. У 2004 р. став головою новоствореного опозиційного блоку «Наша Україна», упродовж подій «Помаранчевої революції» (2004 р.) обраний Президентом України.
26. Петро Порошенко. Український бізнесмен, державний і політичний діяч, п’ятий Президент України (з червня 2014 по 2019 рр.). Раніше був народним депутатом кількох скликань, міністром економічного розвитку та торгівлі України, міністром закордонних справ (2009 – 2010 рр.). За президенства П. Порошенка була зупинена російська агресія на сході України, він добився зовнішньополітичної підтримки України державами Заходу. Було встановлено безвізовий режим з Європейським Союзом (2017 р.). Сприяв наданню автокефалії українського православ’я й утворенню Православної церкви України (2018–2019 рр.). Власник кондитерської корпорації «Рошен», кількох автомобільних і автобусних заводів.
Освіта.ua
01.07.2020
Facebook |
Twitter |
