Що далі? І це не питання шкільного меню «від Клопотенка» чи наявності обов’язкової математики на НМТ. Це навіть не питання рівня зарплати вчителів чи зборів «на штори».
Тут дві групи виникло. Батьки та вчителі, як розуміють, що насправді відбувається. І батьки та вчителі, які активно роблять вигляд, що нічого особливого не відбувається.
Як докричатись? Як пояснити? Як примусити діяти відповідно до ситуації?
Базова річ. Дуже неприємна, але вона є. Українська освіта знаходиться на межі колапсу. Ніколи і ніде жодна країна не стикалась з подібними викликами. Тому немає сенсу шукати готові рецепти десь.
Сьогодні і шкільна і вища освіта з останніх сил тримаються на ентузіазмі вчителів і на підтримці батьків, які чітко усвідомлюють ситуацію. Але «запас міцності» закінчується.
Що в реальності? Влада за останні чотири роки не виробила жодного алгоритму навчання в нових умовах. Є окремі спроби, типу харківських підземних шкіл, але це не змінює загальну ситуацію.
МОН нічого не вирішує, а лише дає рекомендації та займається всілякими іграми типу організації харчування для всіх. По суті, освітяни кинуті напризволяще.
Сподіватись, що безпекова ситуація поліпшиться і буде можливість повернутись до більш-менш нормального навчання, було б дуже наївним. Що далі? У кого є відповідь?
Першими почнуть «падати» виші. З огляду на фінансові обставини.
Нагадаю. Минулого року МОН наказово примусив виші суттєво збільшити плату за навчання. Причому самі виші здебільшого були проти цього.
Зараз виникла ситуація, коли люди платять великі гроші, але навчання не отримують. Бо все це онлайн-навчання – це фейк. Тому будуть судові справи проти вишів. За невиконання умов контракту. Гроші беруть – навчання не організовують.
І посилання на війну не спрацює. Бо за чотири роки можна було виробити алгоритми безпечного навчання, а не чекати невідомо чого. Цим повинно було займатись МОН. Не займались…
Другими почнуть «падати» школи. Героїчно навчати дітей в сховищах, не прилаштованих до цього і онлайн, реально доволі короткий термін. Далі будуть не «освітні втрати» (як це тактовно називають), а саме колапс освіти. Бо «запас міцності» у вчителів доволі обмежений. І батьки починають задавати питання про те, наскільки можна назвати освітою те, що зараз відбувається.
І це не провина вчителів. Це знову ж відсутність бодай елементарного бачення стратегії існування освіти у влади.
Займаємось чим завгодно. Обідами, олімпіадами, реформами НМТ, боротьбою з гаджетами і таким іншим. Але не бачимо, що розважатись подібним можна до певної межі. Далі – катастрофа.
Я не лякаю. Я просто закликаю тверезо оцінити ситуацію. Зрозуміти, що сьогодні є дійсно важливим, а що – другорядним.
І навіть якщо реальність неприємна – це не привід її ігнорувати.
Автор: Олександр Мірошниченко, актор, режисер, драматург.
