Після моєї учорашньої репліки у Facebook стосовно дуже представницького саміту з питань організації шкільного харчування, який нещодавно відбувся у Черкасах, у приватному листуванні отримав листа такого змісту:
«Невже ви, пане Лікарчук, не знаєте, що міністр освіти – людина підневільна. Йому сказали – займатися харчуванням, він ним і займається. Що він міг зробити інше?»
Я дуже добре знаю, хто такий міністр освіти і науки в Україні. Хоча б тому, що особисто працював із одинадцятьма із них. І дуже тісно працював. Тісніше, ніж дехто собі це уявляє. А ще досліджував роботу всіх освітянських міністрів України за більш як сторічний період роботи цього відомства. Досліджував не лише за документами, багато яких чи не уперше відкрив для широкого загалу, але і на основі спогадів сучасників, вивчення їхніх особистих архів та інших джерел.
Тому добре знаю, що міністр освіти і науки – не керівник закладу освіти чи начальник якогось департаменту, якому спустили чергове доручення, і він має його виконувати.
Міністр освіти – член Кабінету Міністрів України.
А тому його завдання полягає не лише в тому, щоб виконувати прийняті урядом рішення. Він відповідає за формування державної політики у своїй сфері і бере участь у виробленні рішень всього уряду. І якщо якесь урядове рішення може суттєво вплинути на роботу закладів освіти, то саме міністр освіти мав би першим поставити запитання: як зробити так, щоб нагодувати дітей і при цьому не заважати школі виконувати її головну функцію – навчати?
Написавши так, очікую наступне запитання: «А що міг би зробити міністр освіти і науки в цій ситуації?»
На мою думку – багато чого.
Спробую назвати хоча б кілька рішень, які міністр освіти і науки як член уряду міг би запропонувати, голосуючи за прийняття постанови про організацію харчування.
1. Винести фінансування харчування за межі власне освітніх видатків. Тобто харчування фінансуємо, проводимо його на базі шкіл, якщо інших варіантів немає, але не перетворюємо освітній бюджет на бюджет соціального забезпечення.
Безоплатне харчування дітей – потрібна і важлива соціальна гарантія держави. Отже, логічно було б створити для неї окремий фінансовий механізм, який не конкурує з коштами на освітній процес. Зараз головним розпорядником відповідної державної субвенції є саме МОН. Чому?
2. Організаційно відокремити організацію харчування від основної діяльності школи. Школа може надати приміщення, але не має бути оператором величезної системи харчування.
Цим можуть займатися спеціалізовані комунальні підприємства, міжмуніципальні оператори, аутсорсинг, фабрики-кухні, опорні кухні тощо. Причому аутсорсинг, базові й опорні кухні та фабрики-кухні вже передбачені чинним порядком організації харчування. Тобто навіть нової концепції вигадувати не треба. Вона вже є. Але основний організаційний тягар усе одно поклали на заклади освіти. Для чого?
Між іншим, нічого принципово нового в такій моделі немає. Я дуже добре пам'ятаю, як організовували масове харчування дітей після аварії на Чорнобильській АЕС. Пам'ятаю не з чужих розповідей – сам цим займався.
Масштаби були величезними. Пароконвектоматів, сучасних харчоблоків і цифрових систем обліку не було. Але в багатьох регіонах створили спеціалізовані госпрозрахункові підприємства, які займалися харчуванням дітей. А заклади освіти лише надавали для цього приміщення.
Я зовсім не закликаю повертати ту систему. Але чому досвід організаційного відокремлення харчування від освітнього процесу навіть не варто було вивчити?
3. Якщо вже організацію харчування поклали на заклади освіти – треба було дати їм для цього людей.
Ввести до штатних розписів відповідні посади, а кількість ставок визначати залежно від кількості учнів, яких необхідно годувати. Бо хтось має щодня збирати інформацію, формувати замовлення, вести облік, працювати з постачальниками, вирішувати десятки організаційних питань. Чому все це мають робити директор, його заступники, класні керівники чи вчителі?
4. Встановити недоторканність освітнього процесу як базовий принцип організації харчування. На практиці це означає, що не розклад уроків має пристосовуватися до роботи їдальні, а система харчування – до організації навчання. Харчування не повинно призводити до скорочення уроків, руйнування розкладу чи втрати навчального часу. Чому у нас все це навпаки?
5. Найголовніше. Міністр освіти міг поставити перед урядом питання про межі відповідальності закладу освіти в організації харчування.
Бо урядове рішення «держава забезпечує дітей безоплатним харчуванням» зовсім не тотожне управлінському рішенню «школа повинна сама організувати годування всіх дітей». Має бути чітко визначено: хто фінансує; хто постачає обладнання; хто надає приміщення; хто відповідає за приготування; хто – за якість і безпечність; хто – за облік; хто – за контроль.
І окремо зафіксовано: керівник закладу освіти відповідає насамперед за організацію освітнього процесу, а не за весь технологічний ланцюг виробництва та організації харчування.
Бо сьогодні значну частину відповідальності за те, що не є власне освітньою діяльністю, покладено саме на заклад освіти та його керівника. А голови громад та інші чиновники чомусь взяли на себе функцію контролю за організацією харчування. Начебто це не їхня справа.
Дивна управлінська конструкція виходить: ті, хто мав би організовувати, – контролюють. А ті, хто мав би навчати, – організовують.
Знову повернуся до запитання мого дописувача: «Що він міг зробити інше?»
Якщо коротко і узагальнено, то на мою думку, завдання міністра освіти в уряді – не лише реалізувати чергове урядове рішення. Його завдання – зробити так, щоб під час реалізації будь-якого урядового рішення не загубилася освіта.
Годувати дітей потрібно. У цьому немає жодних сумнівів.
Але заклад освіти все-таки існує для того, щоб їх навчати.
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
