17 вересня обрано нового Президента Національної академії педагогічних наук України – ним став академік Олег Михайлович Топузов.
Починаючи з 1997 року, тобто майже 30 років, Академію очолював Василь Григорович Кремень, академік НАН України, академік НАПН України, доктор філософських наук, професор.
На сайті Академії вказано, що Василь Григорович – народний депутат України 3-го скликання (1998–2000), міністр освіти і науки України (2000–2005), президент Товариства «Знання» України (з 1999), член Комітету з Державної премії України в галузі науки і техніки (з 2002), член Комітету з Національної премії України імені Бориса Патона (з 2021), член Комітету з Державної премії України в галузі освіти (з 2011), член президії Української Ради Миру (з 2000), голова і член наглядових рад низки університетів.
Національна академія педагогічних наук України під проводом Василя Кременя вибудувала свою роботу з органами формування освітньої політики на засадах результативного та відповідального партнерства, зокрема завжди сміливо показувала наявні проблеми та пропонувала шляхи їх усунення, а також пропонувала науково-експертне обґрунтування необхідних державних рішень.
Василь Григорович, працюючи на посаді міністра освіти і науки, сформулював та запровадив багато ініціатив, які «працюють» і нині: 12-річне навчання, 12-бальна шкала оцінювання, активний перехід на україномовне навчання, вивчення української мови як державної всіма учнями та ученицями, вивчення іноземної мови з другого класу, обгрунтування моделі розвитку профільної школи, програма «Шкільний автобус», експеримент з упровадження зовнішнього незалежного оцінювання випускників шкіл, приєднання закладів вищої освіти до Болонського процесу, уможливлення створення технопарків за ініціативою університетів. Саме за каденції Кременя на посаді міністра середня заробітна плата освітян перевищила відповідний показник у сферах охорони здоров’я, соціального забезпечення та культури – серйозне досягнення!
Міністр Кремень проводив політику так званої «масовізації» вищої освіти. Ідеться про модель, за якою випускники шкіл в якості власної траєкторії подальшого навчання обирали переважно заклади вищої освіти. Не можна сказати, що це було специфічним українським ноу-хау. Це світова тенденція, зумовлена інноваційними змінами, зокрема механізацією та автоматизацією виробництва. Заводи і фабрики не потребували великої кількості робочих рук, і тому ці «зайві руки» було спрямовано до інших сфер, у тому числі тих, які потребують креативного потенціалу (фахівців з вищою освітою).
У 2000 році в Україні налічувалося 1,3 млн студентів, у 2005 – вже 2,7 млн. Відповідно стрімко зростала кількість закладів вищої освіти (у тому числі так званих «відомчих»), а також кількість науково-педагогічних працівників.
Пам’ятаю таку історію. У далекому 2002 році міністр Кремень приїхав до редакції популярної тоді газети «Сегодня» – розповісти про освітні ініціативи. Журналісти поставили міністру кілька десятків запитань. Одне із них було водночас і злободенним, і дещо провокативним: «Василю Григоровичу, Ви виступаєте за широкий доступ громадян до вищої освіти. Дуже багато молодих людей мають нині статус студента. Але випускники не мають нормальної роботи за фахом. Навіщо бюджет витрачає гроші на навчання людей, якщо ми знаємо, що не отримаємо належної віддачі?»
Василь Григорович дав відповідь з філософських позицій: «Ви знаєте, знань багато не буває. Людина – це явище соціальне. Чим більше людина знає і вміє, тим більше вона має можливостей проявитися в соціумі, реалізувати своє призначення, принести суспільну користь, образно кажучи, тим більше вона людина. Візьмемо умовний приклад. Дівчина навчалася в педагогічному університеті і не змогла знайти гідної роботи за фахом. Наприклад, через невисоку заробітну плату або інші причини. Але хто ми такі, аби закривати цій дівчині дорогу до знань? Чи маємо ми право відмовити цій дівчині у шансі на можливості, які дає освіта? Навіть якщо ця випускниця не працюватиме за фахом, вона зможе використовувати свої знання та компетентності в інших професіях, а також під час виховання власних дітей. Хіба втратить держава від того, якщо ця майбутня мама буде обізнана про процеси виховання та їхні закони?.. Знань багато не буває...».
Автор цих рядків, працюючи і в установах НАПН України, і в Міністерстві освіти і науки України, мав можливість долучатися до заходів за участю Василя Григоровича, спілкуватися особисто, а також спостерігати за його стилем спілкування з людьми. Здоровий глузд, повага до інших думок, «залізобетонна» логіка в судженнях, глибоке обґрунтування своїх ідей та ініціатив, сміливі висновки, дотепний гумор (у ситуаціях, коли це доречно).
Відтепер в Академії – новий очільник. Олег Михайлович Топузов – відомий вчений в галузі дидактики, педагогіки партнерства, теорії та методики навчання географії та інших природничих дисциплін, функціонування освітньої системи, формування освітньої політики. Він палкий прихильник євроінтеграційного розвитку освіти і науки України. Кандидатську дисертацію захистив у 1994 році, докторську – у 2008.
Ключові монографії: «Проблемне навчання географії в школі: теорія і практика» (2007 р.), «Дидактика географії» (2013, 2014 рр.), «Освітнє партнерство в системі загальної середньої освіти: теорія і методологія» (2021 р.), «Освітня сфера України: національні пріоритети, проблеми і перспективи» (2024 р.).
З 2013 року очолює Інститут педагогіки – флагманську наукову установу НАПН України. З 2017-го – віцепрезидент Академії.
Звісно, всіх небайдужих освітян та науковців хвилює питання: чи змінить Національна академія педагогічних наук України, яка обрала нового очільника, ключові напрями діяльності та фокуси своєї уваги? На які саме зміни слід очікувати?
Якщо застосувати метод вивчення біографій, то нескладно помітити, що Василь Григорович та Олег Михайлович багато років працювали разом, як зараз модно казати, «в команді». Скоріш за все, вони відверто обговорювали різні питання, у тому числі і щодо майбутнього Академії. Це дає нам підставу зробити припущення, що Академія збереже магістральні вектори свого розвитку.
З іншого боку, Олег Топузов, будучи кандидатом на посаду Президента НАПН, сформував та оприлюднив відповідну передвиборчу програму.
У програмі викладено власне бачення (позиції) нового очільника про роль і місце Академії в сучасному світі, а також її ключові завдання.
Почитаймо…
Програма має назву «НАПН України: від наукового супроводу – до стратегування». Скоріш за все, зроблено наголос на необхідності посилення ролі Академії в процесах трансформації освітньої системи та формування інноваційної за змістом освітньої політики.
«Вбачаю стратегічну мету НАПН України у стратегуванні майбутнього України за посередництва української освіти та наук про освіту, інтеграції у європейський і світовий дослідницький простір з метою виведення України до кола економічно розвинених держав із суб’єктною позицією в науці, політиці, технологіях”, – написав Олег Топузов.
Новий очільник Академії зафіксував: «Діяльність на посаді Президента НАПН України будуватиму на чотирьох принципах: компетентність, наступність, відкритість, проривний результат».
Окрім того, у передвиборчій програмі перераховано явища та процеси, які перебуватимуть у фокусі особливої (пріоритетної) уваги. Усього їх сім:
- НАПН – науковий центр стратегування освітньої політики.
- Освіта в умовах війни та повоєнного відновлення.
- Педагогіка цифрової доби і штучного інтелекту.
- Якість освіти як умова формування людського капіталу високого гатунку.
- Європейська інтеграція та міжнародна конкурентоспроможність.
- Сучасна відкрита і фінансово спроможна академія.
- Фахівець академії: наукові школи та нове покоління вчених.
Олег Топузов визначив очікувані ефекти, які мають стати закономірним результатом реалізації представленої програми.
НАПН України:
- є головним національним центром стратегування, розвитку освіти та наук про освіту;
- має реальний і вимірюваний вплив на формування державної освітньої політики;
- є повноцінним учасником Європейського дослідницького простору;
- посідає лідерські позиції у дослідженнях стосовно застосування штучного інтелекту в царині освіти, педагогіки цифрової доби;
- забезпечує науковий фундамент відновлення людського капіталу України в освіті;
- має диверсифіковану ресурсну базу та сучасну дослідницьку інфраструктуру;
- цінує напрацювання провідних фахівців науково-освітньої галузі і створює перспективу професійного розвитку для нового покоління українських учених.
Автору цих рядків здалося, що очікувані результати є одночасно і амбітними, і реальними. Важливо, що ці заплановані ефекти мають здатність до вимірювання та порівняння, а значить, уможливлюється об’єктивна оцінка роботи і нового очільника, і його команди, і відповідних наукових установ та колективів.
«Бачу своє завдання так: зберегти найкраще, що створено поколіннями вчених НАПН України, і разом із колегами розпочати новий етап її розвитку. Наступність – щоб не втратити здобуте. Компетентність – щоб ухвалювати правильні рішення. Відкритість – аби розвивати суспільство у напрямі прогресу. Проривний результат – з метою випереджального становлення нової України», – резюмував новий президент Академії.
Відомо, що Олег Топузов – людина доволі відкрита і комунікабельна – має добрі робочі стосунки з багатьма «центрами впливу», у тому числі і чинним міністром, і главою профільного парламентського комітету, і керівниками інших академій, і багатьма народними депутатами.
Одначе, він стикнеться з низкою тактичних і водночас серйозних викликів. Перший серед них – організація належного фінансування наукових досліджень. Від вирішення цього питання залежить і амбітність планування, і якість результатів, і загальна інституційна спроможність.
Ще одним викликом може стати необхідність посилення орієнтації досліджень на їхнє практичне впровадження. Без вирішення цієї проблеми неможливо буде довести доцільність збільшення фінансування.
Ще один виклик – залучення молоді, загальне «омолодження» кадрів (у тому числі управлінської ланки), створення для перспективних вчених збалансованих умов для кар’єрного зростання.
А ми, прості освітяни, обіцяємо і надалі уважно спостерігати за роботою Академії та її нового очільника...
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021 – 2023), доктор економічних наук, професор.
