У лютому 2026 року мій чоловік-військовослужбовець отримав чергову відпустку на 15 діб. Десь за три тижні до того я натрапила на допис-роз’яснення від Сумського обласного ТЦК та СП про те, що дружини та чоловіки військовослужбовців мають законне право на щорічну відпустку тоді, коли їм потрібно, навіть якщо ці дати не передбачені графіком на роботі.
Звісно, я хотіла провести цей час із чоловіком, тож звернулася до директора із попереднім усним проханням і законодавчим обґрунтуванням мого права на відпустку поза графіком. Натомість отримала категоричну відмову із фразами на кшталт: «Що це ти собі придумала, йде навчальний рік!»
Оскільки на той момент існував ризик, що відпустку чоловіка перенесуть, заяву я тоді так і не написала.
Десь у середині літа чоловік повідомив, що з другої половини вересня у нього запланована наступна відпустка. Цього разу я відкликала свою соціальну відпустку, щоб мати змогу провести ці дні разом із ним.
Наступного дня мала розмову з колегою, теж учителем, чоловік якої служить у лавах ЗСУ. Обмовилася, що планую йти у відпустку у вересні. Її подиву не було меж: «Хіба таке можливо? Адже вже розпочнеться новий навчальний рік!»
Пояснюю їй, що відповідно до пункту 14 статті 10 Закону України «Про відпустки», дружини та чоловіки військовослужбовців мають законне право на використання щорічної відпустки у зручний для них час.
Обміркувавши все, я вирішила написати про це короткий допис у фейсбук. За кілька годин він набрав понад 150 тисяч оригінальних переглядів, більше ніж 300 поширень та численні коментарі.
Кілька людей написали мені в приватні повідомлення про свої конфлікти з керівництвом закладів освіти. Бо як це так – під учителя має підлаштовуватись навчальний процес?
Більша частина розповідала про те, що їм доводилося вигадувати різні обставини, щоб побути вдома (фаворитом є лікарняні, адже це чи не єдиний спосіб бути відсутнім на робочому місці під час навчального року).
Деякі історії закінчувалися тим, що жінки просто не витримували такого «доброзичливого» ставлення від освітніх менеджерів і звільнялися.
Я вирішила погуглити, що з цього приводу писали освітянські профспілки чи омбудсмен, а також МОН.
І що ви думаєте? Жодних публікацій чи роз'яснень, які б захищали чи роз'яснювали права тисяч учительок, чиї чоловіки перебувають у зоні бойових дій, просто немає.
Виходить, що порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих...
Поки з високих трибун нам розповідають про «підтримку родин військових» та «повагу до захисників», на місцях система продовжує жити за законами кріпацтва.
Чому жінка, яка щодня живе в дикому стресі та чекає на дзвінок із передової, має вигризати свої законні 15 днів щастя у директора школи, які з однієї сторони – проводять N-у кількість заходів в школі на підтримку ЗСУ, а з іншої – ігнорують базові й законні потреби сімей військовослужбовців?
Нам потрібне чітке й офіційне роз'яснення від уповноважених органів для керівників закладу освіти, що закон необхідно виконувати.
Права родин військовослужбовців – це не примха, це обов'язок держави, який керівники на місцях мусять виконувати без закочування очей.
Численні коментарі до мого допису добре ілюструють масштаб цієї проблеми.
Автор: Леся Хлипавка, учитель історії м. Черкаси, співавтор програм із історії.
