Останнім часом у високих кабінетах вирують пристрасті навколо чергового законопроєкту про обмеження чи заборону соціальних мереж для дітей. Ідея на папері, звісно, виглядає шляхетно: захистити незміцнілий дитячий мозок від токсичного контенту.
Але як тільки справа доходить до реалізації, у законотворців та урядовців вмикається улюблений автоматичний рефлекс: «А давайте навантажимо цим учителя! Він же все одно в школі сидить, хай і TikTok перевіряє».
Тільки от освітня омбудсменка цими днями поставила дуже холодний компрес на гарячі голови чиновників: моніторинг приватних акаунтів учнів у TikTok, Instagram чи Telegram НЕ входить і ніколи не входитиме до посадових обов’язків педагога.
Перед тим, як у черговому пориві «турботи про дітей» ухвалити чергову стопку відірваних від реальності нормативів, законотворцям варто освіжити кілька базових істин.
Правила внутрішнього розпорядку школи та посадові інструкції вчителя діють виключно в межах освітнього процесу. Вони визначають взаємини під час уроків, на шкільних перервах або під час заходів у закладі.
Намагання зобов'язати вчителя моніторити, що саме дитина викладає зі свого домашнього смартфона у свій приватний час, після 19:00 – це не просто юридичний абсурд. Це пряме порушення Конституції, трудового права та меж приватного життя.
Якщо законотворцям так кортить стежити за приватними акаунтами – хай створюють окремий департамент урядового моніторингу за власний кошт, а не коштом нервів і безкоштовного часу педагогів.
Купівля смартфона, вибір тарифного плану, згода на реєстрацію в соцмережах і встановлення банального батьківського контролю – це персональна відповідальність батьків.
Коли уряд чи держслужбовці намагаються перекласти функції сімейного виховання та контролю цифрової гігієни на школу – це банальна спроба зняти відповідальність з родин і прикрити власну безпорадність у сфері регулювання медіапростору за рахунок вчителя.
Школа може порадити, але вона не зобов'язана виконувати роль цифрового наглядача 24/7.
Український учитель і так ледве витримує навалу звітів, планів, методрекомендацій та нескінченних інструктажів.
Якщо законотворці уявляють, що вчитель після 8 уроків і перевірки зошитів має сідати й гортати стрічки сотен учнів, шукаючи «крамолу» чи порушення нових законів – то це свідчить лише про повний відрив реальності урядових кабінетів від життя звичайної школи.
Жоден новий закон чи підзаконний акт не має права розширювати перелік обов'язків вчителя за межі його Професійного стандарту та трудового договору. Припиніть розглядати педагога як «безкоштовного затикача» для всіх дірок у державному регулюванні.
Якщо реформатори справді прагнуть захистити дітей у цифровому просторі, годі шукати найслабшу ланку в особі вчителя.
Працюйте там, де це справді діє. Встановлюйте жорсткі вікові фільтри на рівні самих платформ та провайдерів. Впроваджуйте якісні програми з кібербезпеки та критичного мислення, а не змушуйте педагогів грати роль вечірнього соцмережевого конвоїра.
Роз'яснюйте батькам їхню відповідальність за те, що відбувається в телефоні їхньої дитини.
Довіра між вчителем і учнем будується на повазі, авторитеті й знаннях, а не на цькуванні, нагляді й тотальному стеженні.
Законотворцям час запам'ятати: учитель має навчати, батьки – виховувати, а держава – створювати умови, а не плодити чергові абсурдні обов'язки.
Автор: Олександр Козлов, директор ліцею №9, Вінниця.
