У стрічці Threads побачив допис, що на скриншоті.
А у коментарях до нього – ще подібних не один, і не два. Схема всюди однакова: маю бали, куди вступати?
На мою думку, це вже діагноз, дзеркало нашої освіти і результат багаторічного її реформування.
Це діагноз усій системі освіти, як загальній середній, так і вищій.
Ми роками у ліцеях та гімназіях розганяємо тренди про «компетентнісне навчання», «усвідомлений вибір», «індивідуальну освітню траєкторію» та «агентність учня».
А на виході отримуємо зумера, який після одинадцяти років школи йде до абсолютно рандомних людей у соцмережах, щоб ті вирішили його долю.
У системі вищої освіти диплом взагалі перестав бути інструментом професійного розвитку чи здобуття фаху. Це тепер або самоціль («корочка, шоб була»), або соціальний «бонус», або легальний спосіб уникнути дорослих життєвих викликів. Як в українській приказці: «Погнався за дипломом, як дурень за милом».
У результаті – університет перетворюється на заклад перетримки для молоді. Місце, куди треба просто десь прилаштуватися після школи, аби не випасти з соціуму.
А вступна кампанія просто перетворена на заплутаний турнір, у центрі якого стоять бали, коефіцієнти, пріоритети та прохідні пороги.
І в цьому математичному хаосі головним питанням абітурієнта стає не «чого я хочу навчитися» і навіть не «ким я хочу бути», а суто технічне: «куди мене пропускає мій бал»?
І якщо зовсім коротко, то все це є свідченням того, що в освіті «дореформувалися».
Головне – кудись «вступити», а там хоч трава не рости.
Щоправда, народна мудрість каже, що вступити можна і в лайно.
Але дипломи про вищу освіту запаху не мають.
Та коли йдеться про дипломом державного зразка, то навіть якщо у нього той запах і є, то все одно мати такий диплом – престижніше.
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
