23 квітня 2025 року Президент США підписав виконавчий указ № 14279 «Реформування акредитації для зміцнення вищої освіти». За гучними політичними формулюваннями документа стоїть питання, яке має пряме відношення й до української вищої школи: що насправді повинен давати людині диплом – і хто відповідає за те, що він цього не дає.
Хто такі акредитатори і чому це питання ста мільярдів
Американська система вищої освіти влаштована так, що держава не акредитує університети напряму. Вона визнає недержавні акредитаційні агенції, а вже їхнє рішення відкриває закладу доступ до федеральних студентських позик і грантів Пелла1 – понад 100 мільярдів доларів щороку. Акредитатор у цій конструкції – воротар: без його схвалення заклад фактично відрізаний від головного джерела фінансування студентів.
Указ № 14279 виходить із того, що ці воротарі не впоралися зі своєю функцією. Аргументація Білого дому побудована не на абстракціях, а на трьох цифрах, кожна з яких заслуговує окремої уваги.
Шестирічний рівень завершення бакалаврату в США становив у 2020 році лише 64 відсотки – тобто понад третина студентів, які взяли позики, не отримали диплома взагалі. Майже чверть бакалаврських і понад 40 відсотків магістерських програм мають від’ємну окупність: випускник за життя заробляє менше, ніж якби взагалі не вступав, але борг за навчання нікуди не зникає. І при цьому акредитатори роками продовжували схвалювати такі програми, відкриваючи їм доступ до державних грошей.
Окремо указ називає явище, яке варто запам’ятати українському читачеві: credential inflation, дипломна інфляція – штучне нарощування вимог до ступенів для робіт, які об’єктивно їх не потребують. Коли магістерський диплом стає формальною перепусткою до посади, де достатньо бакалаврату чи взагалі професійної кваліфікації, студент платить роками життя і грошима за папір, а не за компетентність.
Що саме змінює указ
Юридично документ діє у двох площинах. Перша – санкційна: Міністр освіти отримує вказівку застосовувати до акредиторів, які порушують федеральне законодавство, увесь наявний арсенал – від моніторингу до позбавлення федерального визнання.
Під окремий приціл потрапили акредитатори юридичної (Рада Американської асоціації юристів) та медичної освіти, чиї стандарти щодо демографічного складу студентів Генеральний прокурор визнав несумісними з рішенням Верховного суду у справі Students for Fair Admissions v. Harvard (2023).
Друга площина цікавіша – це нові принципи самої акредитації. Указ вимагає, щоб акредитація спиралася на дані про результати випускників на рівні кожної програми; щоб на ринок було допущено нових акредиторів і зруйновано фактичну монополію старих; щоб заклади могли вільно змінювати акредитатора; щоб було запущено експериментальні майданчики для нових моделей забезпечення якості; і щоб акредитатори не могли своїми стандартами провокувати дипломну інфляцію, нав’язуючи зайві кваліфікаційні вимоги.
Заради коректності: виконавчий указ – не закон, він не змінює Higher Education Act, частина американської академічної спільноти сприймає його неоднозначно, а рішення щодо конкретних акредиторів майже напевно проходитимуть через суди.
Утім, для нашого аналізу важлива не політична обгортка, а економічна логіка документа – і вона видається значно довговічнішою за будь-яку адміністрацію.
Головна теза, з якою важко сперечатися
Якщо прибрати з указу все ідеологічно забарвлене, залишиться проста думка: вища освіта – це інвестиція, яку студент і платник податків роблять у майбутнє конкретної людини, і система забезпечення якості має відповідати на єдине питання – чи ця інвестиція повертається. Повертається не лише грошима: самореалізацією, професією, здатністю утримувати родину і бути корисним суспільству. Але заробіток – найчесніший і найвимірюваніший індикатор того, що освіта дала людині реальну спроможність, а не ритуальний папір.
Урок перший: окупність освіти має стати вимірюваною
Головне питання, яке ставить американський документ, звучить універсально: чи повертається інвестиція в освіту – і людині, і державі? Відповісти на нього можна лише даними. Технічно завдання давно розв’язне: поєднання ЄДЕБО з даними Пенсійного фонду і податкової дозволяє побачити реальну зайнятість і доходи випускників кожної освітньої програми, і пілотні кроки в цьому напрямі в Україні вже зроблено.
Наступний крок – зробити ці дані регулярними, публічними і деталізованими до рівня програми, за прикладом американського College Scorecard2. Вступник має бачити не рекламні обіцянки, а цифри: скільки випускників програми працюють за фахом, де і за скільки. Це найдешевша і найчесніша реформа якості з усіх можливих.
Урок другий: гроші мають іти за результатом
Окупність має два виміри. Для людини – це професія / самореалізація і дохід, які виправдовують роки навчання. Для держави – це віддача від кожного бюджетного місця.
Україна вже зробила перший крок, запровадивши формульне фінансування закладів вищої освіти; логічним продовженням, особливо в умовах демографічної кризи, був би прямий зв’язок між державним фінансуванням і доведеною спроможністю програми давати випускникам професію та дохід.
Держава, яка платить за освіту, має таке саме право питати про окупність цієї інвестиції, як і студент, який платить сам.
Урок третій: не вимагати диплома там, де він не потрібен
Указ прямо забороняє акредиторам провокувати дипломну інфляцію – штучне завищення вимог до ступенів.
Українська паралель напрошується сама: магістратура як формальна перепустка до посад, де вона не додає компетентності (що може бути окремою темою для дискусії), друга вища освіта як ритуал, аспірантура заради рядка в резюме.
Варто провести ревізію кваліфікаційних вимог у законодавстві й чесно відповісти, де ступінь справді потрібен, а де він лише податок на час і кошти.
Урок четвертий: ринок незалежних агенцій якості
Ще один напрям, вартий уваги, – розвиток конкуренції у сфері забезпечення якост
Українське законодавство вже сьогодні передбачає можливість діяльності незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти. Поява поруч із національною системою акредитації визнаних незалежних агенцій – галузевих, міжнародних – стала б природним наступним кроком її еволюції: розширила б вибір для закладів, наблизила українські програми до європейських практик і посилила довіру до самого інституту акредитації. А стандарти, що спираються на вимірювані результати випускників, найкраще захищені від будь-якої кон’юнктури.
Замість висновку: що має давати вища освіта
Відповідь, як на мене, проста і водночас вимоглива. Вища освіта має давати людині дві речі: можливість реалізувати себе і можливість заробляти – гідно, чесно, за фахом. Усе інше – інфраструктура, процедури, акредитаційні справи, звіти – лише засоби.
Американський указ, попри все своє політичне забарвлення, повертає розмову саме до цього критерію, і в цьому його головна цінність для стороннього спостерігача.
Для України ця розмова навіть гостріша, ніж для США. Ми не можемо дозволити собі розкіш освіти, яка не повертається: кожен випускник, який не знайшов себе на ринку праці, – це подвійна втрата для країни.
Тому питання «скільки заробляють випускники цієї програми» має нарешті стати не незручним, а головним питанням української акредитації. Диплом, за яким не стоїть спроможність, – це не документ про освіту. Це лише розписка про витрачений час.
Примітки:
1. Грант Пелла (Pell Grant) – федеральна безповоротна субсидія уряду США на здобуття вищої освіти, що надається студентам із родин із низьким і середнім рівнем доходу. На відміну від студентської позики, не підлягає поверненню. Розмір визначається залежно від фінансового стану родини, вартості навчання та навчального навантаження студента. Названий на честь сенатора Клейборна Пелла; є одним із головних інструментів федеральної фінансової допомоги, доступ до якого відкриває акредитація закладу.
2. College Scorecard – офіційний онлайн-інструмент Міністерства освіти США (collegescorecard.ed.gov), запущений у 2015 році, що надає у відкритому доступі порівнювані дані про заклади освіти та окремі освітні програми: вартість навчання, рівень завершення, розмір студентського боргу і доходи випускників після закінчення навчання. Мета – забезпечити прозорість і допомогти вступникам оцінювати окупність освіти (співвідношення вартості навчання, боргового навантаження та майбутніх доходів) на основі об’єктивних показників.
P.S. Про використання штучного інтелекту. Цей текст підготовлено з використанням генеративного штучного інтелекту – мовної моделі Claude (Anthropic) через вебінтерфейс claude.ai.
Методика: автор самостійно визначив тему, інформаційний привід та першоджерело – виконавчий указ Президента США № 14279 від 23 квітня 2025 року (Federal Register, Vol. 90, No. 80), офіційний текст якого було надано моделі для аналізу; сформулював авторську тезу публікації, вимоги до структури, стилю та акцентів матеріалу. Модель на основі первинного джерела здійснила аналіз документа, запропонувала структуру викладу та згенерувала проєкт тексту, який доопрацьовувався в діалоговому режимі за змістовими вказівками автора протягом кількох редакцій. Автор перевірив відповідність тексту першоджерелу, визначив остаточний добір тез і висновків, вніс редакційні та термінологічні правки і затвердив остаточну редакцію.
Автор: Олександр Пижов, доктор філософії з права, член Open Council of Europe Academic Networks (OCEAN).
