Майже рік тому я написала текст, який доволі активно розійшовся мережею: «Конкурс на посаду шкільного директора – ритуал, а не інструмент відбору».
Цього року в Черкасах відбувався конкурс відразу в 14 школах, і я вирішила на власному прикладі продемонструвати, що мої слова, написані раніше, були доволі точним діагнозом. Далі опишу, з чим зіткнулася та які перешкоди долала.
Рішення взяти участь у конкурсі потенційним кандидатом має бути прийнято заздалегідь – ще до повідомлень департаменту освіти, бо час, який залишається після офіційного оголошення про конкурс, недостатній для збору всіх документів та необхідних довідок.
Перш за все – це сертифікат про знання української мови. Там величезні черги, і мені особисто довелося їхати з Черкас до Кропивницького, щоб отримати можливість його скласти. Склала я з першого разу й отримала 87 балів. Я не вникала в схеми отримання цього сертифіката поза чергою, але подейкують, що це можливо (принаймні там, де я складала, особисто бачила, як чоловіки поважного віку заходили в кабінет групою з 5 осіб поза зазначеним для всіх часом).
Але факт залишається фактом: щоб взяти участь у конкурсі на посаду директора, готувати документи потрібно задовго до офіційного оголошення. Саме на цьому етапі відсікаються будь-які потенційні незалежні кандидати з-поза системи. Адже якщо ви побачили офіційне повідомлення про конкурс від засновника, то в нинішніх умовах уже запізно збирати документи.
У цьому конкурсі одного з кандидатів в одну зі шкіл саме тому й відсіяли на етапі приймання та опрацювання документів, бо сертифікат про знання української мови був ще не згенерований.
Також іншого кандидата відсіяли на цьому ж етапі через відсутність документа про освіту, що доволі епічно, адже це був чинний директор школи».
Цей етап подання документів я вдало пройшла і для більшої наочності вирішила подати документи до двох шкіл – у свою, де працюю, та в ЗОШ № 7.
Як я і писала в статті, охочих брати участь у таких ритуалах немає. Тому після опрацювання документів у кожній школі виявилося по одному визначеному переможцю... тобто, перепрошую, кандидату.
І лише туди, куди я подала документи, було більше: у 7-й школі – двоє (там посада, схоже, у спадок передається), а в 2-й – аж троє: чинний директор, кандидат, якого «позичили» колеги, і, відповідно, я.
Зауважу, що до моменту конкурсу в мене за 16 років роботи в освіті не було жодних доган, офіційних зауважень тощо. Далі я, як порядна та професійна людина, пішла й повідомила директора школи, у якій працюю, про те, що братиму участь у конкурсі. Це стало для нього великою несподіванкою… Він є беззмінним керівником закладу з 2011 року. Часто повторює, що колись був наймолодшим директором. І це, звичайно, «збіг», що його сестра тоді працювала в управлінні освіти. Люди наговорюють, ніби це її заслуга, але я в це не вірю – усе це, звісно, завдяки знанням та управлінським якостям людини, які вчасно помітили потрібні люди.
Моя участь змусила керівництво швидко шукати план, як зняти мою кандидатуру. Я маю хорошу репутацію, адже вона для мене багато важить, і я все життя на неї працювала. Проте їм терміново потрібно було знайти спосіб змусити мене забрати документи. За кілька днів колективними зусиллями план таки придумали та спробували реалізувати.
Перш за все, одна з моїх давніх колег обдзвонила місця, де колись я працювала, і дуже цікавилася, чи не знають там чогось поганого про мене. Судити людей по собі – глибока помилка. На жаль для них, знайти компромат для шантажу не вдалося – яка печаль.
Тож наступного дня мені зателефонував офіцер безпеки закладу й повідомив, що на мене складено протокол за статтею 173-4 КУпАП через «психологічне насильство над учнем» (хоча це була звичайна буденність – провела виховну бесіду про те, що не можна називати інших дітей образливими словами).
Тут окрема тема про важливість перебування в школах поліцейських: це чудовий інструмент у потрібних руках для тиску на вчителя, директора тощо. Але тема не про це.
Після цього протоколу мене чемно запросили до кабінету й сказали, що питання можна «зам’яти» на рівні школи, якщо я зніму свою кандидатуру. Отримавши мою принципову відмову, вони перейшли до наступного етапу плану, який допомогли організувати люди з освітянського середовища.
Мої знайомі та близькі знають: ми взяли в родину дитину під опіку. Ми з чоловіком про це давно говорили, і, оскільки я працюю в школі, куди ходять навчатися діти із центру соціально-психологічної реабілітації, то, відповідно, одного разу ми там познайомилися з нашою другою донькою. Порадившись удома, вирішили взяти її під опіку.
Процедура була довгою та виснажливою – тривала близько року, і от вона вже понад пів року живе в нашій родині. Проблем із службою у справах дітей у нас за цей час не було, та й власне вони взагалі до нас нечасто телефонували – дитина перебуває в гарних умовах, тож варто лише радіти цьому.
Проте недоброзичливці вирішили скористатися цим питанням. На другому етапі до кабінету заходить незнайома мені людина із соцслужби (вона ніколи не займалася нашою справою) з документами доньки й починає розмовляти зі мною як із злочинницею та погрожувати вилученням дитини з родини через протокол, який на мене склали (адже люди, які мають вирок суду за насильство, не можуть брати під опіку дітей).
Я, чесно кажучи, не була до такого готова, і в мене це викликало шок. Я зателефонувала чоловікові, який у цей час перебував на бойовому завданні під Добропіллям, і, плачучи, розповіла, що в нас хочуть забрати дитину. Він змусив мене опанувати себе та порадив, що робити далі.
У результаті за наступні два дні після повідомлення про свою участь у конкурсі я отримала: протокол про дрібне хуліганство (2 бали організаторам із правознавства та громадянської освіти) та суд серед літа через нього; погрозу від служби у справах дітей про вилучення дитини; збори колективу школи з публічним осудом; виклик мною поліції через погрози чинного директора; консультації в адвоката й прокуратурі; а також жартівливий запис у телефонній книзі хороших людей: «Леся-хуліганка» тощо.
На цьому ми завершимо цей етап моїх пригод під час участі в конкурсі, але щоб ви не хвилювалися – усе тут іде за планом. Найголовніше: із керівництвом служби у справах дітей наступного дня ми порозумілися, а людина, яка мені погрожувала, стала дуже милою – особливо коли почали з’ясовувати причини такої синхронної появи в школі. Тому в цьому напрямку я працюватиму й надалі: поліція, прокуратура. Таке пробачати я не збираюся.
Зрозумівши, що цей план не спрацював, то людям прийшлося буквально «вкладуватися» в майбутню перемогу. Чому це все було не зробити відразу, ніяк, як намаганням зекономити, я пояснити не можу.
Тому радила б іншим колегам: якщо вам пропонуватимуть допомогти із вирішенням якихось питань дані керівники закладів, то чемно відмовляйтесь – нічого, крім проблем, вони вам не створять.
Але ви не переживайте: незнання законів та своїх посадових обов’язків ніяк не заперечує, що на всіх наступних етапах людина набирає максимальні бали на знання законодавства та високі із ситуативної обізнаності.
Тут питання та виклик, звичайно, до розробників положення про конкурс – як зробити етап тестування та розбору ситуативних питань незалежним, бо зараз воно таким не є. Як варіант: ситуації можна розбирати публічно на камеру із рандомних, що випадають із списку, а тести здавати у іншій області, як ЗНО, або ж як під час незалежної сертифікації.
Далі по етапах я набрала 26 балів із 30 на тестуванні, та 20 з 30 на ситуативному завданні. Я ніде не використовувала можливість оскарження (хоч і впевнена у вищих балах) по причині, що я можу, як учитель оцінити будь яку роботу на значно меншу оцінку, і обґрунтування цьому знайду, а тому оскарження немає сенсу в принципі у даній системі.
Але загалом результатом я була задоволена, адже навіть у цій непрозорій системі мені вдалося підготуватися та отримати такий результат. До речі, після першого етапу із конкурсу в 2-й школі знялася 3-й претендент.
Третій етап більш цікавіший, адже він публічний і, нагнавши бали на 2-х попередніх етапах, тут переможці були очевидні, але я пройшла до кінця, щоб побачили різницю в презентаціях та, відповідно, зрівняли з оцінюванням.
Цей етап для мене був лише для одного – Loquere, ut te videam (с). Судячи з реакції людей, які мені писали, – свого я досягла, адже відгук від цих людей мені важливіше будь-яких офіційних оцінок. Відео тут і тут.
Особисто я не почула чіткого плану від моїх колег-переможців, але це не їхня проблема, а, швидше, складу комісії, яка, схоже, не розуміє, що взагалі являє собою перспективний план розвитку закладу. Адже за умов професійного оцінювання виникло б банальне запитання: «А де тут план на наступні роки роботи? Де об’єктивний і критичний аналіз нинішнього стану?» Проте це бачення та підхід засновника – їх усе влаштовує.
Варто підбити підсумки. Чи обурює та дивує мене ця ситуація? Абсолютно ні – я була до неї готова, за винятком, звісно, переходу до погроз дітям.
Якщо намагатися дивитися на проблеми системно, то бачиш логічні причинно-наслідкові зв’язки. Якщо є засновник, якого обрали люди, то він реалізує власне бачення процесів у будь-яких галузях. Закономірно, що управлінці формують своє оточення відповідно до власного світогляду, фаховості й, безумовно, лояльності.
А оскільки влада в нас через війну залишається незмінною занадто довго, то вдається вибудувати цілісну феодальну систему з абсолютною підлеглістю.
Тому в такій системі, коли стоїть вибір, кого призначити на посаду, – людей, які заради крісла готові зруйнувати майбутнє дитини, але є лояльними, чи людей, які цим дітям готові дати майбутнє, але вся їхня попередня діяльність свідчить, що вони не виконуватимуть бездумно вказівки, – виберуть, звісно, першу категорію.
Ми із цим нічого не можемо вдіяти, окрім як чекати на завершення війни та відповідальніше обирати своїх представників, які згодом проводитимуть іншу кадрову політику.
Якщо повертатися до конкурсу на посаду директорів, то нині він є лише ширмою для легалізації призначень у владних кабінетах. На цьому етапі він не приносить жодної користі суспільству і навіть шкодить.
Адже якби його не було, то конкретним чиновникам довелося б брати відповідальність за людину, особисто призначати її на посаду й, відповідно, зазнавати репутаційних втрат за такі рішення.
Тому конкурс у нинішній феодальній системі управління необхідний лише для зняття відповідальності із засновника, а також для різних ГО, які, впроваджуючи закордонні практики, отримують за це зарплату від іноземних платників податків.
Автор: Леся Хлипавка, учитель історії м. Черкаси, співавтор програм із історії.
