Україна шукає нові драйвери економіки. Говорить про рідкісноземельні метали, відновлення промисловості, інвестиції та оборонну індустрію. Але, можливо, один із найцінніших експортних ресурсів уже давно існує. І ми його майже не помічаємо.
Це – наші університети. У нас їх понад 300. Є наукові школи. Є тисячі викладачів. Є міжнародна репутація українських фахівців. І є світовий ринок міжнародної освіти, який продовжує зростати.
До 2022 року Україна стабільно входила до першої тридцятки країн світу за кількістю іноземних студентів. У 2019–2021 роках в українських закладах вищої освіти навчалося близько 76–80 тисяч іноземців із понад 150 країн. Найбільшими центрами були Харків, Київ, Одеса, Дніпро, Запоріжжя. Основний контингент становили студенти з Індії, Марокко, Нігерії, Туреччини, Азербайджану, Єгипту, Туркменістану та Китаю.
Після 2022 року через війну, безпекові ризики, закриття авіасполучення та складнощі з в'їздом кількість іноземних студентів різко скоротилася. У 2023 році в Україні залишалося приблизно 51,7 тисяч іноземних студентів, тобто майже на 30 тисяч менше, ніж до повномасштабної війни.
Станом на початок 2026 року в українських вишах навчалося понад 21 тисяча іноземних студентів із 127 країн, а у 2025 році було зараховано близько 5,5 тисяч нових студентів, що навіть трохи більше, ніж у 2024 році.
Парадокс полягає в тому, що у XXI столітті країни дедалі частіше конкурують не за території, а за людей. Іноземний студент – це не лише контракт на навчання. Це майбутній лікар, інженер, чиновник чи підприємець, який через двадцять років може ухвалювати рішення у своїй країні.
Саме тому освіта давно стала не лише економікою, а й інструментом міжнародного впливу. Прикладів чимало: Велика Британія формує вплив через мережу випускників, Франція – через франкомовний світ, Туреччина – через Центральну Азію, Китай – через Африку, а Австралія та Канада отримують мільярдні валютні надходження від міжнародної освіти.
Головна проблема втрати більшості іноземних студентів торкнулася практично всіх українських закладів вищої освіти однаково: законодавство фактично прив'язане до довоєнної моделі, коли іноземний студент мав фізично приїхати в Україну ще до початку навчання.
Студент XXI століття очікує:
- цифрового вступу;
- дистанційного супроводу;
- гнучких форматів навчання;
- зрозумілих процедур;
- міжнародних сервісів.
А наша система досі мислить категоріями ХХ століття, побудованими навколо фізичного приїзду та паперових процедур. Нам не стільки заважає якість освіти, скільки застаріла архітектура доступу до неї та відсутність системної політики освітнього експорту.
Війна не стільки знищила ринок міжнародної освіти для України, скільки показала слабке місце старої моделі: «спочатку приїдь до України, а потім вступай», яка працювала у мирний час.
Парадокс полягає в тому, що університети дедалі гостріше конкурують між собою за ринок, який сам стрімко скорочується. Тому питання експорту освіти вже перестало бути проблемою окремих вишів. Воно поступово стає питанням стійкості всієї системи вищої освіти.
У Стратегії розвитку вищої освіти в Україні на 2022–2032 роки, яка була схвалена Кабінетом Міністрів за день до початку повномасштабного вторгнення – 23 лютого 2022 року, на жаль, питання експорту освіти поки що не оформлене у вигляді окремої державної політики. Зокрема, стратегія не містить:
- міжнародного маркетингу України як освітнього хабу;
- спрощення процедур для студентів;
- цифрового вступу іноземців;
- системи міжнародних агентів;
- цільових ринків (Індія, Африка, Латинська Америка тощо);
- моделі «study online first, arrive later»;
- кількісних KPI щодо іноземних студентів та валютних надходжень.
Тобто попри наявність Стратегії розвитку вищої освіти на 2022–2032 роки, питання експорту освітніх послуг та залучення іноземних студентів поки не отримали статусу окремого державного пріоритету та не були оформлені у вигляді цілісної політики освітнього експорту.
Війна не стільки зруйнувала попит на українську освіту, скільки показала, що модель її експорту, сформована ще у минулому столітті, потребує переосмислення. Світ дедалі більше переходить від географії до цифрових сервісів, а конкуренція між країнами відбувається вже не лише за якість програм, а й за зручність доступу до них.
Україні варто розглянути:
- цифровізацію вступу;
- дистанційну верифікацію документів;
- поетапну інтеграцію іноземних студентів;
- розвиток міжнародних агентських мереж;
- англомовні програми;
- пріоритетні освітні ніші;
- координацію держави й університетів.
Україна вже має значну частину необхідного потенціалу. Питання полягає не стільки у створенні чогось принципово нового, скільки в адаптації правил та сервісів до реалій XXI століття.
Саме тому розвиток освітнього експорту, цифровізація процедур та спрощення доступу іноземних студентів до української освіти могли б стати предметом широкого професійного і суспільного обговорення за участю університетів, держави, роботодавців та міжнародних партнерів.
І якщо такий консенсус буде знайдений, Україна цілком здатна суттєво посилити свої позиції на глобальному ринку освітніх послуг.
У XX столітті країни вимірювали свою силу кількістю заводів, танків і корисних копалин.
У XXI столітті дедалі більше значення має здатність приваблювати таланти, створювати знання і формувати людей, які через десятиліття будуть змінювати світ.
І, можливо, одним із найбільш недооцінених багатств України є не лише чорноземи, літій чи технології.
Це сотні університетів, тисячі викладачів і здатність навчати людей, які потім нестимуть частинку України у свої країни. Іноді найбільш цінний експорт держави – це не те, що вона продає. А те, що вона здатна передати іншим.
Автор: Голда Виноградська, президентка ГС «Міжнародний Рух «PRORYV», доктор філософії в галузі освіти, радниця міністра освіти і науки (2016-2019). експертка з публічно-приватного партнерства, інновацій та розвитку людського капіталу.
