Усе почалося з ранкового дзвінка. Мобільний настійливо задзвонив, і в слухавці пролунав голос колеги-освітянки, яка без зайвих преамбул запитала: «Пане Олександре, а що ви думаєте про цей новий «Вектор»?»
Зізнаюся відверто: з ходу висловити якусь аргументовану думку я не зміг.
Тому відповідь була чесною: «Дайте мені трохи часу, мушу сам у всьому розібратися».
І я розібрався. Чесно провів цілий день, від самого ранку занурившись із головою в цей новий МОНівський проєкт, який наразі активно взялися пілотувати.
Я прочитав інструкції, вивчив концепції, спробував звести дебет з кредитом у черговій цифровій екосистемі курсової перепідготовки.
День майже втрачено, зате картина вималювалася настільки яскрава, що втриматися від легкого сарказму просто неможливо.
Ласкаво просимо в чергову еру «тотальної диджиталізації», де гасло «гроші ходять за вчителем» нарешті отримало свій фінал. Схоже, гроші дійсно пішли. Але чи дійшли вони до вчителя – велике питання.
Здавалося б, задумка красива, як весняний розквіт НУШ. Оголошено шляхетну мету: демонополізувати ринок підвищення кваліфікації. Більше жодного примусового сидіння на нудних лекціях в обласних інститутах післядипломної освіти (ІППО)! Тепер держава виділяє кошти, учитель сам обирає курс, який йому до душі й до потреби, а заклади освіти за ці кошти платять. Свобода! Демократія! Ринкові відносини!
Але для того щоб ця свобода, не дай Боже, не стала хаотичною, міністерські реформатори створили... правильно, нову платформу. Знайомтеся – «Вектор».
І тут починається найцікавіше. Щоб учитель міг реалізувати своє право на «гроші, які ходять», він має стати частиною масштабного цифрового квесту.
Замість того щоб просто і зрозуміло профінансувати заклади освіти або дати прямий ваучер, нам пропонують чергову надбудову. Екосистему, яка, судячи з перших кроків пілоту, має всі шанси перетворитися на новий улюблений атракціон для бюрократів.
Головний парадокс концепту «гроші ходять за вчителем» у наших реаліях полягає в тому, що ці бідні гроші змушені долати таку смугу перешкод, що до фінішу вони доходять з задишкою.
По-перше, оцінімо масштаб щедрості. На одного педагога в межах цього «цифрового дива» виділяють аж...1500 гривень на рік. Колеги, у мене одного виникає відчуття, що на ринку якісних комерційних тренінгів та профільних курсів за ці кошти можна придбати хіба що вхідний квиток та право послухати… каву-брейк? На серйозне, глибоке навчання цього просто не вистачить.
При цьому базові посадові оклади вчителів чомусь залишаються залізобетонно замороженими, зате віртуальні півтори тисячі гривень у кабінеті підносяться як неймовірне фінансове досягнення.
По-друге, щоб ці нещасні кошти використати, розпочинається справжній цифровий лабіринт: педагог має прорватися крізь платформу, авторизуватися через BankID (що само по собі в наших реаліях під час хвиль набору перетворюється на лотерею через постійні підвисання системи) та обрати курс.
Далі керівник закладу освіти має зайти у свій кабінет і підтвердити, що цей учитель дійсно у нього працює, і курс йому потрібен. Тобто педагогічну автономію, про яку нам співали солов’ями останні роки, знову акуратно затисли в міністерські лещата.
Нам обіцяють свободу вибору, але вибирати можна лише тих суб'єктів, які пройшли жорстке горнило модерації в УІРО та отримали спеціальну «позначку». Чиновники знову вирішують, який «вектор» розвитку для вас правильний, відсіюючи прогресивні незалежні ГО та дрібних, але крутих експертів, які просто не захочуть проходити ці кола бюрократичного пекла.
А тепер знімімо білі рукавички й подивімося на те, що чекає на кожну школу зсередини.
Якщо раніше ліцей укладав один чи два великих договори на рік з ІППО чи потужними провайдерами на навчання всього колективу, то тепер на нас чекає управлінський апокаліпсис.
Уявіть: у середній школі працює, наприклад, 60 вчителів. Кожен з них, маючи на руках свої «віртуальні 1500 гривень», обере різні дрібні курси у різних куточках платформи. Бухгалтерія та адміністрація просто потонуть в океані договорів, актів виконаних робіт та поіменних платіжок по 200–300 гривень. Замість реальної роботи завучі та бухгалтери ловитимуть баги в системі й завалюватимуть столи макулатурою. Це не диджиталізація – це перенесення паперового хаосу в онлайн-формат.
Цілий день аналізу цього пілоту привів мене до невтішного висновку. Замість реального підвищення престижу вчительської праці, нам знову пропонують красиву обгортку. Ми замінюємо стару добру бюрократію обласних інститутів на нову, прогресивну, цифрову бюрократію державного масштабу.
Раніше вчитель віз паперову довідку, тепер він буде цілими днями верифікувати свій кабінет і чекати, поки його заявка пройде всі кола модерації на «Векторі».
Який прогноз?.. На перших етапах пілоту ми обов'язково почуємо про «шалений успіх», «тисячі зареєстрованих користувачів» та «прорив у цифровізації». Про те, скільки нервових клітин залишать на цій платформі заступники директорів з навчальної роботи, які зводять ці замовлення докупи, у звітах традиційно не напишуть.
Держава дуже хоче, щоб український вчитель був сучасним, мобільним і постійно розвивався. Це чудово. Але чомусь кожен інструмент для цього розвитку створюється за принципом: «Давайте зробимо так, щоб їм не здавалося, що все так просто».
Проєкт «Вектор» зараз виглядає як класичний приклад реформи заради реформи. Напрямок руху начебто правильний – до вчителя і його потреб. Але сам «Вектор», схоже, трохи збився з курсу, переплутавши реальну підтримку педагога з черговим механізмом контролю та розподілу фінансових потоків під соусом диджиталізації.
Що ж, пілот триває. Будемо спостерігати. Головне – щоб у процесі цього великого ходіння грошей за вчителем, сам учитель не захотів піти зі школи якомога далі від усіх цих платформ.
А яка ваша думка, колеги? Хто вже встиг доторкнутися до цього цифрового дива в межах пілоту?
Діліться в коментарях, поностальгуємо разом за часами, коли курсова перепідготовка була просто курсовою перепідготовкою, а не тестом на виживання в ІТ-системі.
Автор: Олександр Козлов, директор ліцею №9, Вінниця.
