Я дуже довго вагалася, чи варто взагалі публікувати цей допис. Текст довго лежав у мене в чернетках, я перечитувала його, відкладала, сумнівалася... Але те, що я продовжую бачити навколо, не залишає мені вибору, тому про це просто неможливо мовчати.
Останнім часом в нашому суспільстві сформувався дуже тривожний і, чесно кажучи, руйнівний тренд. Випускники шкіл масово виїжджають здобувати вищу освіту в Європу. Звісно, прагнення побачити світ і жити без тривог – нормальне. Але нормальною НЕ є та атмосфера, яка створюється навколо дітей, що вирішують залишитися в Україні.
Сьогодні підліток, який свідомо каже: «Я хочу вчитися в Україні, бо це моя Батьківщина, і я бачу своє майбутнє тут», раптом опиняється під тиском суспільного осуду.
«Чому ти не їдеш? Усі ж їдуть! Маєш такі можливості, такий високий бал НМТ – і лишаєшся? Ти що, невдаха?»
У суспільній свідомості закріплюється стереотип, ніби в Україні залишаються лише ті, хто «не зміг». Розумні, талановиті діти штучно заганяються в рамки «лузерів» просто через те, що люблять свій дім. Так, я усвідомлюю небезпеку, так на мою вулицю в понеділок прилетів дрон, так, я теж мама підлітка.
Але все ж ілюзія «ідеального закордону» чи реальність?
Давайте дивитися правді в очі: далеко не вся закордонна освіта є апріорі якісною.
Дуже часто престижний «європейський диплом» насправді виявляється навчанням у посередньому провінційному коледжі, де рівень підготовки значно поступається нашим провідним університетам. Багато хто їде просто «за кордон», ведучись на красиву обгортку, і втрачає роки на освіту, яка не дає реальних знань і конкурентних переваг.
Але чому діти все одно тікають? Бо ми самі створили культ того, що «там» краще, а «тут» перспектив немає. Підлітки їдуть не тому, що всі панічно бояться чи не люблять Україну, а тому, що бояться опинитися в меншості, яка нібито «програла» цей старт у життя.
А що каже держава?
Замість того щоб піднімати якість власної освіти, бити на сполох і створювати шалені пільги для тих, хто обрав українські виші, ми бачимо байдужість.
Я вже чула: «Талановитими дітьми має займатися родина, а не держава». Ось так. Просто умити руки…
Катастрофічно неправильний та небезпечний наратив, який транслюється з високих кабінетів. Якщо держава офіційно каже, що талановиті діти – «проблема батьків», то чому ми дивуємося порожнім аудиторіям в Україні? Куди нам треба рухатися?
Ми маємо радикально змінити пріоритети. Наше завдання як суспільства і держави – нещадно піднімати якість власної освіти. Робити її сучасною, конкурентною, престижною. Це не просто питання «папірців-дипломів», це – найважливіший, стратегічний внесок у майбутнє і безпеку України.
Діти, які сьогодні залишаються вчитися в Україні попри війну та сирени – не «лузери». І може еліта не та, що поїхала, а та, що свідомо обирає свій народ у найважчі часи. Вони – наші майбутні міністри, інженери, архітектори, медики та відбудовники. І вони заслуговують на максимальну повагу, підтримку та найкращі умови, а не на ярлик невдах.
Якщо ми не інвестуємо в якість своєї освіти сьогодні, то завтра відбудовувати країну буде просто нікому.
Усвідомлюючи болючість питання, буду нещадно прибирати образливі і недоречні коментарі. Ще раз для тих, хто не вловив суть допису: хто хоче їхати з країни – має на це право, хто хоче залишитися – не дурень і не лузер.
Автор: Катерина Гольцберг, психолог.
