Щороку в червні тема іспитів стає однією з найбільш емоційних у суспільстві. І це закономірно.
Наша система державних іспитів є віддзеркаленням успіхів і невдач освітньої системи, таким собі дзеркалом із тисячократним зумом, яке підсвічує те, що є точкою переживання для багатьох родин. Я більше десяти років називаю цей тест «контрольною для дорослих».
Це мій погляд – людини, яка майже 20 років тримає параметри системи, має найвищий ступінь регіональної відповідальності та проживає кожен рух і кожен наслідок у складній причинно-наслідковій матриці подій.
Сьогодні ми опинилися в умовах, де чинників зовнішнього впливу значно більше, ніж точок внутрішньої стійкості.
Система постійно адаптується до екстремальних умов.
Спочатку – ковід, потім – повномасштабна війна. Проведення тестувань в укриттях, багатогодинні тривоги, блекаути, відсутність зв’язку, інтернету, електропостачання, інколи води. Робота пунктів тестування до вечора. Додаткові сесії. Переміщення дітей між регіонами й країнами.
Навіть попри 100% проведення тестувань у нашому регіоні в укриттях, резервне живлення та додаткові джерела інтернету, гарантувати повністю регламентне проведення процедури неможливо. Проведення централізованого тестування в умовах війни – це системний виклик, який попри всю вразливість демонструє інституційну спроможність.
Саме на тлі цих умов система одночасно отримала додаткове навантаження – збільшення кількості предметів і часових меж роботи як для вступників, так і напрямків видів діяльності для організаторів.
Тут виникає показовий парадокс: ті, хто встановлює параметри й вимоги до тестування, згодом стають найбільшими критиками процедур.
Я в жодному разі не уникаю прямої організаційної відповідальності. Але це не лише про систему оцінювання.
Це також про суб’єктну відповідальність інституцій, які ухвалюють рішення й формують правила, та родин або самих вступників, відповідальних за освітню траєкторію й готовність до вступу.
Рішення про кількість предметів, правила вступу й параметри тестування ухвалюються не в момент червневого резонансу. Але чомусь про складність починають говорити саме тоді, коли процедури вже розпочалися й результати вже отримані.
Я чудово розумію біль кожної родини. Війна, на жаль, стала контекстом життя наших дітей. Дитина, яка роками живе в умовах втрати базового відчуття безпеки, виснажується. Це впливає і на концентрацію, і на стресостійкість, і на результат. За кожним нескладеним тестом стоїть окрема історія, страх, виснаження або розчарування.
Але водночас понад 80% вступників успішно проходять тестування. І предметом окремої гордості є високі результати дітей із прифронтових територій, регіонів постійних обстрілів, громад, які роками живуть у надважких умовах. І тут – величезна шана батькам, учителям і самим дітям, які змогли адаптуватися, вистояти, підготуватися й отримати цю маленьку, але дуже важливу перемогу. Передусім – над собою.
Ми стикаємося із ситуаціями – від спроб пройти тест однією особою замість іншої до бажання перескласти його будь-якою ціною. Система перебуває під постійним тиском на колегіальні органи, які не мають права діяти поза законом.
На кожну окрему ситуацію, яку хочуть представити як виняток, знаходиться декілька імітацій, де відрізнити одну від іншої неможливо. І єдине можливе рішення для країни, яка поважає норми права, – діяти виключно в межах законодавчо визначених норм.
Саме тут проходить межа між персональним болем і системною справедливістю.
НМТ не є ідеальним тестом. Але централізований іспит існує лише тоді, коли правила, вимоги й наслідки є спільними для всіх. Як тільки система починає працювати в режимі персональних винятків, руйнується довіра – до результату, до освіти, до держави й до самих принципів рівності.
Саме тому спроба розхитати систему під час самих іспитів є програшною позицією дорослих. Бо тоді ми будуємо для дітей модель, у якій перемагає не той, хто впорався в межах спільних правил, а той, хто знайшов спосіб отримати виняток.
Якщо тест не складено, це не означає, що дитина має залишитися сам на сам із проблемою.
На мій погляд, рішення має бути не в руйнуванні правил іспиту, а у створенні адаптаційних механізмів після нього. Це можуть бути «нульові курси» при закладах вищої освіти, а також вступ до закладів фахової передвищої та професійно-технічної освіти. Не як формальність чи покарання за невдалий результат, а як простір реалізації, надолуження освітніх втрат, професійного самовизначення й поступового повернення дитини до навчання.
Ми маємо зберегти спільні правила, щоб зберегти довіру до системи, освіти й держави. Але одночасно маємо створити для дітей можливість не втрачати віру в себе й власне майбутнє навіть тоді, коли вони не впоралися з тестом тут і зараз.
Автор: Марина Горбенко-Хвастунова, директор Дніпропетровського регіонального центру оцінювання якості освіти.
