Я не любив математику в школі. Ні, не одразу. Десь класу з восьмого-девʼятого, коли вона стала занадто абстрактною.
Геометрія ще була ок, а ось алгебра – ні.
Хоча вчив. Не любив, але вчив.
В 11 класі у мене було 7 уроків на тиждень. А ще кожні вихідні я ходив на курси підготовки до ЗНО в Донецький національний, де півдня була математика, а півдня – українська мова.
У ліцеї вчителька «довбала» нас підготовкою до ЗНО так, що третій рівень (так, тоді не було НМТ, було три рівні завдань) для мене був, мов горішки. І я їй дуже сильно за це вдячний.
І я завжди мав «відмінно» з математики. І ЗНО склав на 182,5. І на бюджет вступив.
Не любив, але вчив, отримав результат і неабияке задоволення на виході. Це ще якісним дофаміном називають.
В університеті я теж не любив вищу математику. Зовсім не любив. Тут вже без усяких «але» – на фоні макроекономіки та розміщення виробничих сил на економфаці оця ваша «вишка» була чимось зі світу жесті.
І це був один з двох предметів, за які я маю четвірку в додатку до мого червоного диплома.
І викладач наш мені не дуже подобався, бо він був занадто жорстким. Такий класичний математик з кіно та книжок.
Але я вчив. І склав.
І нещодавно, коли ми з друзями з універу згадували ті часи, я зрозумів, що чомусь Віктор Дмитрович Породников (царство йому небесне) викликає у мене безмежну вдячність. За наполегливість, за цю жорсткість і авторитет, завдяки яким я зрозумів і склав.
А потім це мені сильно допомогло в інших предметах, наприклад, у факторному аналізі, теорії ймовірностей, у мисленні в цілому.
Якби у мене 16-річного запитали, чи хочу я вчити математику, я б відповів, що ні. Бо це для мене не так цікаво, як історія чи географія, які я обожнював.
Якби у мене 34-річного зараз запитати, чи подобається мені вся робота, яку я роблю, я скажу, що ні. Але я розумію, що для того, щоб був результат, треба багато і плідно працювати. І робити навіть те, що тобі не до вподоби. Щоб кайфонути від результату. Справжнього.
Ідея про світ рожевих поні, у якому всі пукають райдугами, проходить у дорослому житті. Ідеї, що можна займатися тільки тим, що приносить кайф, шкідливі. В утопію вірять або фанатики, або ідіоти.
У реальності все складніше. Набагато.
Так ось, ідея про те, що можна не складати НМТ з математики, настільки шкідлива, що мені навіть важко це питання коментувати.
Я як директор гейміфікованої школи стверджую, що навчання – це не про ігри.
Так, ми використовуємо гру, щоб було більше мотивації і середовище навколо ставало дружнім та цікавим. Але ми абсолютно точно усвідомлюємо, що навчання – це про «дупагодини»: чим більше часу і зусиль інвестуєш, тим краще результат маєш. І ці години часто не про хіхі-хаха, а про роздуми, спроби та помилки, інтелектуальну працю та дослідження. І не кожен елемент з цього є цікавим сам по собі.
Переведення математики в розряд предметів за вибором зробить вибір для дітей і багатьох батьків занадто очевидним: якщо можна не вчити, буду не вчити. Нащо ці зусилля, репетитори, стреси, якщо можна здати щось інше і обрати інший шлях.
Математику не будуть вчити. Взагалі. І так з нею все погано, стане лише гірше.
А математика – це не лише формули і незрозумілі ліміти з котангенсами. Це спосіб мислення, це декомпозиція складного на просте, це робота з абстракцією, врешті-решт, – це один з найкращих тренажерів для мозку.
Я розумію це зараз, у 34. У 17 я цього не розумів.
Ви знаєте, що я не є прихильником НМТ. Як на мене, цей іспит геть невдалий.
Але я точно є прихильником того, що без опанування математики, хоча б на якомусь прохідному рівні, людина не здатна вчитися у виші. Тому що вища освіта – це також зусилля в праці. І так, вона не для всіх.
Наприклад, не для тих, хто не може скласти математику.
Автор: Володимир Страшко, СЕО Unicorn School, PhD in Economics, ментор та член Етичного комітету Міжнародної бізнес-спільноти Board.
