«Краще пізно, ніж ніколи» – втішна приказка, але тільки не тоді, коли на кону стоїть майбутнє дітей під час війни.
Нарешті до високих кабінетів потихеньку почало доходити те, про що батьки, вчителі та місцеві громади кричали вже не один місяць.
Заява омбудсмена Дмитра Лубінця про те, що система освіти категорично не готова до реформи старшої профільної школи – це той самий момент істини. Момент, коли реальність з розбитими дорогами, відсутністю автобусів та щоденними обстрілами нарешті пробила глуху стіну міністерського оптимізму.
Дякуємо, звісно, що дослухалися. Але є одна проблема: трохи запізно. Поїзд уже рушив, і рейси скасовувати пізно.
Поки у верхах нарешті «побачили» проблему, на місцях маховик реформи вже запущено на повну потужність. Процес, як-то кажуть, пішов: школи ліквідовують та «оптимізують» прямо зараз.
Старші класи закривають, переводячи заклади у статус початкових чи гімназій. Академічні ліцеї створюються на папері, часто без найменшого розуміння, як туди діставатимуться діти.
Громади вже опинилися в ситуації, коли старе руйнують, а нове побудувати фізично не встигають (або не мають за що).
Те, що чиновники з подивом «відкрили» для себе лише зараз, для мільйонів українців є щоденним виживанням.
Про які красиві профілі й вибір предметів у ліцеях можна говорити, коли шкільних автобусів або немає, або на них немає палива, або водіїв мобілізували.
У багатьох регіонах «дороги» існують лише як напрямки на карті. Везти ними дитину за 20–30 кілометрів щодня – це випробування не для слабких духом.
У деокупованих, прифронтових чи високогірних громадах закрити єдину школу – це фактично поставити хрест на житті всього населеного пункту. Організувати там безпечний підвіз до «опорного ліцею» в умовах постійних тривог та обстрілів – це завдання з розряду фантастики.
Запускати реформу, яка в теорії мала б покращити якість освіти, а на практиці просто позбавляє дітей доступу до неї – це, як влучно зазначив омбудсмен, просто знущання.
І що маємо у підсумку? Добре, що профільне міністерство та правозахисники нарешті сіли за стіл переговорів і визнали очевидне: система не готова.
Але що робити громадам, де рішення про закриття шкіл уже ухвалені, а вчителі вже шукають нову роботу?
Реформи потрібні, і якісна профільна освіта – це чудово. Але не можна будувати дах будинку, коли під копами замість міцного фундаменту – вирви від снарядів та бездоріжжя.
Залишається сподіватися, що це «прозріння» чиновників конвертується у реальні кроки, а не просто у чергові круглі столи, поки українські діти залишатимуться за бортом освіти.
Автор: Олександр Козлов, директор ліцею №9, Вінниця.
