Метафора, озвучена народним депутатом Іваном Кириленком на засіданні комітету ВР про «золоту лихоманку» в українській освіті, має стати холодним душем для чиновників МОН.
Коли ми говоримо про Нову українську школу, ми маємо бачити перед собою очі першокласника, а не специфікації в системі Prozorro.
Сьогодні ми стоїмо перед вибором: чи залишиться НУШ великою ідеєю, чи остаточно перетвориться на «індустрію обслуговування реформи».
Історія золотошукачів вчить: поки одні гинули в шахтах, інші ставали мільйонерами на продажі решіт та кирок. У контексті нашої освіти ми спостерігаємо тривожний перекіс. Ми звітуємо про кількість закуплених автобусів, але чи стає освіта в сільській школі, куди везе цей автобус, якіснішою?..
Відремонтовані харчоблоки та яскраві стіни – це важливо для безпеки та комфорту. Але «дитиноцентризм» – це не колір фарби, це те, як учитель спілкується з учнем.
Десятки проєктів супроводжують реформу, створюючи стоси паперових звітів, які часто не мають жодного стосунку до реального рівня знань школяра чи в селі, чи в місті.
Почути позицію Івана Кириленка – означає не «згорнути» НУШ, а повернути її до витоків. Справжня реформа має вигравати не на тендерах, а в інтелектуальному капіталі нації.
Гроші мають іти не лише в «залізо», а в інтелект. Підтримка вчителя, його заробітна плата та професійна автономія – це і є інвестиція в дитину.
Успіх реформи слід вимірювати не кількістю освоєних субвенцій, а рівнем критичного мислення та академічних досягнень учнів. Обладнання для кабінетів фізики чи хімії має працювати на розвиток дитини.
Ми не маємо права допустити, щоб освіта стала «ринком підрядів». Кожна гривня, вилучена з бюджету під прапором НУШ, має проходити через фільтр запитання: «Як це допоможе дитині стати успішною?»
Якщо ми будуємо дорогу до школи, по якій не їде якісна освіта – ми просто закопуємо майбутнє в асфальт. Якщо ми купуємо девайси, які не наповнені сучасним українським контентом – ми просто збагачуємо виробників техніки.
«Освіта не може бути дорогою, де всі заробили, а дитина залишилася на узбіччі». Ці слова мають стати девізом для кожного управлінця.
Отже, заклик Івана Кириленка – це не критика заради критики. Це вимога «повернути в школу душу».
Реформа НУШ має бути про людей: про маленьку людину, яка відкриває світ, і про велику людину – Учителя, який веде її за руку.
Нам не потрібна «золота лихоманка», де кожен намагається відкусити шматок бюджетного пирога.
Нам потрібне справжнє «золото» – освічене, вільне та конкурентоспроможне покоління українців. І для цього нам потрібні не нові продавці лопат, а архітектори майбутнього.
Автор: Олександр Козлов, директор ліцею №9, Вінниця.
