Ілюзії про «безкоштовний доступ до інформації та пояснень, який вирішує проблему доступу до освіти, а хто не хоче – ледар й гідний тільки жебракувати» є зверхністю, притаманною діячам без викладацького або управлінського досвіду, які не розуміють важливості освіченого в цілому суспільства, а не тільки кількох його відсотків.
Система освіти так й називається (незважаючи на всі намагання її зруйнувати з боку «ентузіастів» перенесення іноземних практик без критичного аналізу їхньої ефективності), бо забезпечує навчання абсолютної більшості населення в умовах ресурсних обмежень з досягненням мінімально прийнятного рівня знань й вмінь, а не тільки саморекламу на унікальних талантах, яких не треба мотивувати й досягнення яких не є заслугою цих «діячів».
А от як і чому навчати – питання варте широкого обговорення, якого чомусь уникають представники структур, які розробляють стандарти та формують освітню політику. А в цей час ми втрачаємо спеціальності, на яких готують учителів. У той час, коли питання адаптації методик навчання стає в усьому світі неймовірно актуальним.
Бо як навчати в еру, коли будь-яка цінна інформація загального характеру є доступною майже миттєво й безкоштовно – й одночасно майже всі формати контролю знань «хакаються» мовними сервісами, все більше перетворюючи навчання по-старому для більшості учнів й студентів на профанацію?
Один з можливих підходів до відповіді на це питання – від Кім Мантурук, виконавчого директора Центру передового досвіду у сфері викладання, навчання та онлайн-освіти університету штату Джорджія.
Вона стверджує, що мотивація до навчання є соціальною. А онлайн, і тим більше асинхронні форми навчання, її вбивають. А за відсутності мотивації вчитися – учні просто хакають завдання, «зрізаючи кути» за допомогою ШІ.
Що ж вона рекомендує?
«Нам потрібно краще викладати. Нам не потрібно захищати кожне завдання від ШІ або повністю відмовлятися від викладання великих онлайн-курсів.
Нам потрібно змінити спосіб розробки та викладання наших курсів, щоб важка праця навчання, а не списування, стала більш привабливим варіантом.
Як?
- Зробіть дискусії справжніми.
Давайте відмовимося від формули «опублікуй один раз, відповіси двічі». Натомість використовуйте онлайн-форуми для справжньої взаємодії: рецензування колегами, обговорення прикладів із практики або спільне вирішення проблем. Якщо онлайн-завдання не вимагає справжнього обміну думками між людьми, ймовірно, воно не має відбуватися на дискусійному форумі».
- Використовуйте педагогічні методи, що заохочують до чесності.
У недавній статті в газеті «The New York Times» психологиня Анджела Дакворт стверджує, що сила волі – це помилковий міф. Люди, які успішно харчуються здоровою їжею або зменшують використання соціальних мереж, роблять це не завдяки суто своїй рішучості; вони роблять це, структуруючи своє оточення так, щоб правильний вибір був найпростішим вибором.
Ми можемо застосувати це у нашому викладанні. Створюючи проєкти з поетапною підтримкою, інтегруючи зворотний зв'язок, орієнтований на процес, та використовуючи оцінювання на основі майстерності, коли це можливо, ми підштовхуємо до виконання роботи, а не її імітації за допомогою формулювання підказки для ШІ-бота.
- Викладайте в малих групах, навіть якщо клас великий.
Міжлюдські зв’язки протидіють списуванню, а позитивний соціальний тиск є потужним мотиватором робити правильні речі. Це легко зробити на невеликому семінарі, але як бути з великою аудиторією?
Ключ полягає в тому, щоб знайти способи, як зробити так, щоб студенти відчували, що їх бачать і чують. В Університеті Дюка професор Мохамед Нур перевернув свої великі лекції, розділивши клас на невеликі групи для роботи над завданнями, поки він обходив аудиторію. В Університеті штату Джорджія п’ятеро викладачів, які спільно викладають курс із великою кількістю студентів, створили вертикально інтегровані проєктні команди. Ці невеликі команди дають студентам можливість застосовувати знання, отримані на курсі, для вирішення проблем, які їх цікавлять, одночасно розвиваючи змістовні стосунки з однокурсниками та викладачами. Коли студенти відчувають, що їхній внесок має значення, вони рідше просять чат-бота думати за них.
Багато викладачів розглядають ШІ як загрозу як для навчання студентів, так і для академічної доброчесності. Але відповідь не полягає у посиленні контролю.
Натомість нам потрібно зосередитися на такому викладанні, яке надихає студентів виконувати роботу самостійно. Найкращий захист від ШІ-чат-бота – це не детектор чи погрози в силабусі, а заняття, які варто відвідувати.»
Ми живемо в унікальний час: вперше з Академії Платона ми всі можемо докластися до розробки нової методики навчання для наступних поколінь.
Та якщо ми не впораємося, ми віддамо цивілізацію на поталу невігласам й погано навченим ШІ-агентам, дії яких ми не можемо зрозуміти й проконтролювати.
Автор: Юрій Дʼяченко, професор Київської школи економіки.
