Заява голови освітнього комітету Сергія Бабака про пошук балансу між «компромісними рішеннями та жорсткими кроками» виглядає,як спроба врятувати ситуацію за 16 місяців до дедлайну.
Але чи можна «зшити» реформу, якщо нитки, які використовують МОН та комітет, стають дедалі тоншими, а вузли – слабшими?
Сьогодні ми чуємо про «недопустимість згортання» реформи. Проте професійна спільнота дедалі частіше запитує: а що саме ми продовжуємо? Якщо це лише зміна вивісок «школа» на «ліцей» при одночасному вимиванні змісту освіти, то ми готуємо не реформу, а освітній колапс.
Найбільше занепокоєння викликає кричуща нелогічність дій можновладців від освіти.
З одного боку, МОН фактично виправдовує спрощення навчальних програм та послаблення вимог до учнів під соусом «зацікавлення» та «розвантаження». З іншого – ми бачимо ініціативи щодо скорочення термінів навчання на бакалавраті.
Це небезпечна ілюзія. Не можна скорочувати бакалаврат, розраховуючи на високий рівень академічної підготовки ліцеїстів, і водночас свідомо нищити цей рівень ще в школі. Вища освіта за три роки можлива лише за умови, що абітурієнт приходить з ліцею з фундаментальною базою, а не з набором поверхневих «компетенцій» без реальних знань.
Послаблення шкільних стандартів сьогодні – це інтелектуальне банкрутство університетів завтра. Якщо ми не вимагаємо від учня глибокої праці в 10–12 класах, то скорочений бакалаврат перетвориться на курси лікнепу, а не на підготовку фахівця.
Невпевненість членів комітету у спроможності МОН забезпечити старт у 2027 році – це фактичне визнання управлінського провалу.
Концепція НУШ була затверджена ще у 2017 році. Чому за дев’ять років ми не маємо чіткої мережі академічних ліцеїв та прозорих стандартів, а «зшивати недопрацювання» доводиться у режимі авралу?
Спроба виправдати поспіх «долею 2,5 мільйонів учнів» виглядає маніпулятивно: саме через такий хаос ці діти ризикують стати «втраченим поколінням» реформи.
Моя позиція як практика залишається незмінною: «освіта – це важка інтелектуальна праця». Позиція консервативного новаторства, яку я обстоюю, вимагає припинити ігри в «лайт-освіту», ліцей має бути територією академічної виключності.
Якщо ми хочемо трирічний бакалаврат – ми мусимо мати надскладну і якісну профільну школу. Компроміси тут недоречні.
Досить звітувати про кількість «створених» ліцеїв, які за суттю залишаються звичайними школами. Нам потрібні центри інтелектуальної напруги, а не просто будівлі, куди підвозять дітей.
МОН має припинити політику спрощення. Справжня цікавість до навчання виникає через подолання труднощів, а не через їх відсутність.
Баланс, про який говорить Сергій Бабак, не повинен бути балансом між поганим і дуже поганим. Реформувати старшу школу потрібно «з головою». Це означає – зберегти фундамент класичної академічної підготовки (консерватизм) і накласти на нього сучасні інструменти профілізації (новаторство).
Ми не маємо права на помилку. Послаблення стандартів у ліцеях при одночасному скороченні вищої освіти – це шлях до масової некомпетентності.
Нам потрібні не компроміси з бюрократами, а чесна ставка на якість знань. Час для «косметичного ремонту» вичерпано.
Висока академічність ліцеїста – це єдина умова, за якої можливі будь-які зміни у вищій школі. Без жорстких стандартів у 2027 році ми отримаємо лише імітацію освіти.
Автор: Олександр Козлов, директор ліцею №9, Вінниця.
