Продовжую публікацію матеріалів щодо реформування освітньої галузі та реформи старшої профільної школи зокрема. І теми для роздумів додають коментарі, які не завжди звучать в унісон з моїми думками. І це є нормальним явищем.
Лише у дискусіях, які мають бути фаховими, якомога менш емоційно забарвленими та персоналізованими, можна напрацювати найоптимальніші та найефективніші рішення та впровадити зміни.
Противники змін, як основні аргументи щодо їх невпровадження, наводять приклади того, що дороги до населених пунктів є украй незадовільному стані або місцями – фактично відсутні, що громади не мають достатньої кількості шкільних автобусів, щоб забезпечити підвіз дітей до нових реформованих закладів освіти, що у громадах не побудовані пансіони для проживання дітей, які не зможуть щоденно повертатися до своїх домівок. І це є реальністю, яку не можна ігнорувати.
Інша сторона, яка дуже спрощено уявляє реформовані заклади, але готова змінюватися, розповідає і показує, як вони створили умови для якісного харчування та перебування здобувачів освіти, як пофарбували стіни та оновили меблі.
На жаль, лише окремі говорять про оновлений освітній процес, про сучасне освітнє середовище, яке має стати основою для імплементації освітніх змін.
З цього приводу хотів би сказати, що скільки б ми не відтерміновували та не переносили впровадження змін, не вдасться в усіх територіях одночасно створити відповідні або наближені до них умови. І з різних причин: бо одні громади ще с самого початку сформовані неспроможними надавати базові послуги, у тому числі й освітні, своїм мешканцям; інші ж не можуть цього зробити, бо теперішня ситуація з війною вкрай обмежила їх фінансову спроможність; ще інші – не розуміють, куди їм рухатися; частина живе в очікуванні виборів і мріє зберегтися при владі, тому не наважується на непопулярні рішення.
Але, на щастя, є такі, які розпочали думати, прогнозувати і впроваджувати зміни ще до повномасштабного військового вторгнення і продовжують робити це сьогодні, вишукуючи можливості, бо розуміють, що «якщо програє вчитель і священник», то і війна може бути програною.
Прикрим у ситуації щодо впровадження освітньої реформи є те, що чи не найбільше «сліз ллють» ті, хто мав і має можливість це зробити, але або банально не розуміє куди йти, або просто не хоче цього робити.
Тому маю глибоке переконання, що, попри все, потрібно йти вперед, не чекаючи абсолютної готовності всіх.
Побачивши позитивні результати першопрохідців, інші підтягнуться. Бо в одних зіграє фактор заздрості до здобутків колег (а чому ми не можемо бути такими ж успішними?), інших підштовхуватимуть діти та батьки, треті не захочуть залишитись на узбіччі суспільного буття.
Але у цій ситуації головне не перетворити реформування теперішньої школи на профанацію, не перетворити на процес, який стосуватиметься лише ремонту приміщень, доріг, вдосконалення умов перебування учнів.
Усе це є абсолютно і безумовно важливим та необхідним, але чи не найголовнішим є процес оновлення, вдосконалення освітнього процесу та освітнього середовища, підготовки вчителів до роботи у нових умовах, що у кінцевому результаті має осучаснити знання здобувачів освіти, зробити результативність освітнього процесу вищою, а навчальні досягнення дітей максимально високими незалежно від місця їх народження, проживання та навчання.
Маємо руйнувати стереотипи та міфи. Школа – не дитячий садок для дорослих дітей, а академічний ліцей – й поготів!
Автор: Олег Фасоля, керівник напряму «Освіта на місцевому та регіональному рівнях» Шведсько-української програми Polaris «Підтримка багаторівневого врядування в Україні».
