Ситуація з кадровим голодом у школах – це не просто статистика, це діагноз системі, яка роками тримається на ентузіазмі та інерції.
Заява голови профільного комітету ВРУ Сергія Бабака про те, що лише кожен п’ятий випускник педвишу доходить до робочого місця, виглядає, як чергова спроба констатувати очевидне. Але диявол, як завжди, ховається в деталях і цифрах.
Нам звітують: зарплата молодого вчителя зросла до 12–13 тисяч гривень. З точки зору сухої звітності – це прогрес. З точки зору життя – це ілюзія.
У сучасному світі молода людина з дипломом магістра, яка обирає школу, автоматично погоджується на рівень доходу, що ледь перевищує заробіток некваліфікованого персоналу в ритейлі чи сфері послуг.
Коли держава пропонує «конкурентну» зарплату, яка не дозволяє навіть орендувати житло у великому місті, вона фактично каже випускнику: «Твій професіоналізм – це волонтерство». То чи варто дивуватися, що 80% молодих кадрів обирають «інші можливості»?
Скепсис викликає не лише фінансова складова, а й контекст майбутньої профільної реформи. Поки ми обговорюємо доплати в 20%, на горизонті маячить радикальна трансформація мережі.
Концепція опорних ліцеїв та профільної школи ризикує перетворити вчителя на «кочового фахівця», а учня – на «кілометродитину», яка витрачає більше енергії на логістику, ніж на навчання. Чи захоче молодий мотивований педагог іти в систему, де інфраструктурна нестабільність є базовою умовою праці? Питання риторичне.
Гроші – це лише частина проблеми. Середній вік українського вчителя у 47–48 років свідчить про те, що школа тримається на «старій гвардії», яка звикла працювати в умовах постійного паперового тиску та вигорання.
Молодь, яка приходить у школу, прагне інновацій та цифрової свободи. Натомість вона часто потрапляє в лабіринт бюрократичної «імітації чесності», де заповнення журналів та звітів цінується вище, ніж живий контакт із класом.
Без докорінної зміни культури управління – від «директивного нагляду» до підтримки та менторства – ми втрачатимемо тих небагатьох 20% ще протягом першого року їхньої роботи.
Чергове підвищення виплат на 20%, заплановане на вересень, у нинішніх економічних реаліях виглядає як спроба загасити лісову пожежу склянкою води. Інфляційні процеси та зростання вартості життя «з’їдять» цю надбавку ще до того, як вона з’явиться на карткових рахунках педагогів.
Ми постійно посилаємося на міжнародні дослідження про зв'язок між зарплатою та якістю освіти. Але ми забуваємо головний висновок цих досліджень: учительська професія має бути престижною економічно, щоб стати престижною соціально.
Отже, освітня система України зараз нагадує будівлю з ошатним фасадом (реформи, цифровізація, нові терміни), під яким тріщить фундамент – людський ресурс. Якщо ми не перейдемо від «косметичного ремонту» зарплат до реальної реалізації норми закону про три мінімальні оклади та реальної дебюрократизації, то скоро в класах не буде кому викладати.
Якість освіти не народжується з наказів міністерства. Вона народжується там, де вчитель відчуває себе захищеним фахівцем, а не заручником бюджетної економії.
Автор: Олександр Козлов, директор ліцею №9, Вінниця.
