Спостерігаючи за тим, що відбувається у старшій ланці загальноосвітньої школи, «нудьгуючий пенсіонер» (так мене називають хейтери), задумався над питанням: а чи потрібна Україні мережа академічних ліцеїв?
Зверніть увагу: це запитання не стосується профільної освіти. У мене з цього приводу тверда позиція – профільна освіта у старшій школі потрібна.
Питання полягає в іншому: чи потрібна для цього окрема мережа академічних ліцеїв?
Шукаючи відповідь, я намагався максимально абстрагуватися від заяв керманичів Міністерства освіти і науки, очільників усіляких місцевих департаментів і відділів освіти, агентів змін, консультантів та експертів грантових проєктів із шаленими зарубіжними інвестиціями та багато чого іншого. Натомість я просто занурився у закони та підзаконні нормативні документи.
Їхнє уважне прочитання дозволило зробити кілька цікавих висновків, які змушують зовсім інакше подивитися на ті перипетії та скандали, що сьогодні виникають навколо формування мережі профільних закладів освіти.
- Перший. Я не знайшов у чинних законодавчих і нормативних актах заборони надавати профільну освіту у вже діючих ліцеях. Тому не зовсім зрозуміло, чому значну частину таких закладів сьогодні реорганізовують у гімназії. Хіба що через фінанси і заради звіту?
- Другий. Законодавство чітко визначає, що мережу закладів освіти формують їхні засновники. За дуже рідкісним виключенням – це територіальні громади. Тому не зовсім зрозуміло, яке відношення до затвердження мережі профільних ліцеїв мають обласні ради чи навіть Міністерство освіти і науки.
- Третій. Законодавчі акти і нормативні документи визначають два напрями профільної освіти: академічний і професійний. Водночас я не знайшов норми, яка б забороняла їх співіснування в одному ліцеї. Тобто один заклад освіти теоретично може поєднувати обидва напрями профільної підготовки. Для невеликих громад це могло б бути цілком раціональним рішенням і, можливо, дозволило б інакше подивитися на проблему мінімальної кількості учнів у ліцеї, про яку сьогодні так багато говорять.
- Четвертий. Закон визначає типи закладів освіти (початкова школа, гімназія, ліцей), але не встановлює обов’язкової моделі їх організації як окремих юридичних осіб. Більше того, чинне урядове положення про ліцей прямо передбачає, що він може забезпечувати здобуття початкової, базової та профільної освіти. Тобто початкова школа, гімназія і старша школа можуть функціонувати у межах одного закладу освіти.
Іншими словами і дуже коротко: закон вимагає профільну старшу школу. Але не диктує єдиної організаційно-педагогічної моделі її функціонування.
Якщо це так, то виникає наступне запитання: звідки ж тоді взялася ідея створення мережі академічних ліцеїв, яка сьогодні так збурює батьківську та педагогічну громадськість?
Відповідь на це питання довго шукати не потрібно. Ідея створення мережі відокремлених академічних ліцеїв – це ініціатива освітніх чиновників, а не вимога закону. Тобто чиновництво фактично взяло на себе роль штовхача цієї, з дозволу сказати, «реформи». І знову підкреслю: у даному випадку я не про запровадження профільної освіти як справжньої сутнісної реформи, а саме про створення відокремленої мережі академічних ліцеїв.
І це дуже тривожний симптом. Бо якщо згадати долю багатьох попередніх українських реформ, то їхніми гробарями, на моє глибоке переконання, ставало саме освітнє чиновництво. Але аж ніяк не педагоги і не фахові керівники закладів освіти. Мудро колись сказав Наполеон Бонапарт: «Немає поганих армій – є погані полководці».
Наші ж освітні «полководці» різних рівнів узялися за формування мережі з надзвичайним завзяттям. На мою думку, така активність пояснюється щонайменше двома причинами.
Перша причина – захоплення процесами. Це є найулюбленіша управлінська дія. Коли головне – не результат, а сама видимість роботи. Коли можна показати рух, зміни, активність. Або, молодіжним сленгом, «движуху» навколо проблеми. Разом із нею демонструється важливість та необхідність власного чиновницького існування.
На жаль, нашим чиновникам не знайоме управлінням за результатами. Для них більш цікаве і зрозуміле управління, яке живе процесами, а не результатами. Можлив, і тому, що за процеси з чиновників питають завжди, за результати – майже ніколи.
Тому про очікувані результати «движухи» навколо мережі профільних закладів особливо ніхто й не замислюється. Набагато простіше організувати різноманітні наради і презентації, провести інформаційні кампанії, вибити кошти і допомогти їх освоїти. А за результати потім відповідатимуть виконавці – директори закладів освіти та педагоги. Або ж наступники чиновників. Таке вже було. І не раз. І, боюся, буде ще…
Щоб підтвердити свою думку про надання переваги процесу, а не результату, наведу один показовий факт. У Верховній Раді України лежать два законопроєкти, які пропонують інший механізм формування мережі ліцеїв. Про їх існування добре знають усі, хто має стосунок до освітньої політики. Як знають і те, що після їх можливого прийняття методологія формування мережі може суттєво змінитися. Але процес уже запущено. Обласні та міські ради терміново приймають рішення про затвердження мережі.
Друга причина – логіка самої управлінської системи. Чиновництво – дуже специфічна посада і спосіб життя. Знаю із власного досвіду. Ти можеш мати власну думку щодо тих чи інших процесів, але водночас бути лише коліщатком у великій управлінській машині. І мусиш обертатися в унісон з іншими коліщатами.
Потрібно виконати план, дотриматися графіка, запустити реформу у визначені терміни, забезпечити освоєння коштів, відзвітувати про рух. Тоді ти – хороший чиновник. А якщо хороший – то це і повага начальства, і премії, і кар’єра.
Освіта і педагогіка в такій логіці часто стають побічними явищами. А інтереси дітей і батьків відходять на другий план. Чиновники цього або не розуміють, або свідомо ігнорують. Чим шкодять і тим же дітям, і батькам.
І тут ми підходимо до ще одного важливого чинника освітньої політики в Україні – освітньої субвенції.
Саме через неї значною мірою визначається, які школи в найближчому майбутньому і в якому статусі будуть існувати, а які – ні. Освітня субвенція стала справжнім жупелом у руках освітніх чиновників. Згадайте, як вони без сорому повторюють під час зустрічей з батьками, коли йдеться про реформування мережі: «Не буде відокремлених ліцеїв – втратимо субвенцію».
Наголошу: вони схвильовані не можливою втратою профільної освіти чи її девальвацією, не можливою втратою майбутнього українських дітей, а саме втратою субвенції. Прикро і бридко, але позиція чиновництва така: зміни мережі потрібні, щоб не втратити субвенцію. Середньовіччя якесь.
Хитра штука ця субвенція. Вона задумувалася, як один із елементів децентралізації: держава фінансує заробітну плату педагогів, а громади утримують школи. Але зараз це нагадує вже не децентралізацію, а щось протилежне. Через формулу субвенції держава фактично отримує дуже потужний інструмент впливу на мережу закладів освіти.
І тут варто пам’ятати одну просту річ: формулу субвенції пишуть люди.
А це означає, що її можна змінити. Якби освіта справді розглядалася як стратегічна інвестиція у майбутнє держави, формулу субвенції давно можна було б скоригувати так, щоб запровадження профільної освіти відбувалося не для звітів і статистики, а для реального розвитку українських дітей.
І знову ж таки: ініціювання змін до формули субвенції та механізмів її застосування – це робота чиновників. Але її робити не поспішають. Хоча б тому, що це складно. Набагато простіше запустити черговий процес у тих реаліях, які вже існують.
Не можу не згадати про ще один аспект цієї проблеми. Йдеться про зарубіжний досвід профільної освіти.
Наше чиновництво завжди, коли бракує аргументів, поспішає сказати: «Так у Європі». І навіть не соромиться таке казати.
Але чи справді у Європі все організовано саме так, як ми намагаємося зробити сьогодні в Україні?
Якщо коротко і максимально об’єктивно, відповідь на це запитання буде такою: ні. У більшості європейських країн профілізація старшої школи здійснюється передусім через зміст освіти, а не через масове створення нових типів закладів.
Натомість ми намагаємося механічно перенести досвід створення нових типів закладів профільної освіти, який існує лише в одній сусідній європейській країні. Але, за наявною інформацією, навіть там від цього досвіду поступово відмовляються.
Ми ж продовжуємо, образно кажучи, пересаджувати африканську пальму в український ґрунт. За принципом: «А раптом приживеться?»
На мою думку – не приживеться. І ось чому.
Перша причина. В Україні фактично відсутній суспільний запит як на профільну освіту в її нинішньому вигляді, так і на створення окремої мережі профільних ліцеїв – незалежно від того, як саме ці заклади будуть називатися. Я довго шукав, але так і не знайшов результатів валідних масових соціологічних досліджень, які б давали підстави стверджувати, що українське суспільство вимагає запровадження профільної освіти саме через створення мережі відокремлених ліцеїв.
І тут варто згадати такий приклад. Успіх зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) – реформи, яка й сьогодні вважається однією з найзавершеніших та найуспішніших у сфері освіти, – значною мірою пояснюється тим, що суспільство вимагало забезпечення рівного доступу до вищої освіти. Запровадження ЗНО стало успішною відповіддю на цей запит.
Про подібний суспільний запит на профільну освіту, а тим більше на створення відокремленої мережі профільних ліцеїв, сьогодні швидше можна сказати так: його немає.
Тож виникає просте запитання: для чого і для кого потрібна така реформа? Хіба що для чиновників.
Друга причина – демографічна ситуація.
Україна вже багато років живе в умовах стрімкого скорочення кількості дітей шкільного віку. Війна лише різко посилила цю тенденцію. Частина дітей виїхала за кордон, частина родин переїхала в інші регіони країни, а народжуваність падає вже не перший рік.
Цю реальність добре знає кожен директор загальноосвітньої школи. Навіть у великих громадах сьогодні на одну паралель у початковій школі приходить 30–50 дітей. У невеликих – ще менше. Але навіть це вважається успіхом, бо дає можливість сформувати один, два, три класи.
Навіть якщо всі ці діти залишаться у своїй громаді до старшої школи, то через дев’ять років ця паралель у ліцеї становитиме ті самі 30–50 учнів. Звідки тоді через кілька років у громаді з’являться три сотні учнів для окремого академічного ліцею? Лелеки, на жаль, не працюють так швидко, як в Україні реформується / знищується освіта.
Саме тому в багатьох громадах виникає парадоксальна ситуація: ми намагаємося створювати нові окремі заклади освіти тоді, коли демографічна реальність змушує думати зовсім про інше – як зберегти існуючі школи і забезпечити в них нормальну наповнюваність класів.
Можна прийняти ще кілька нормативних документів, придумувати нові типи і назви закладів освіти, але все це не може скасувати демографію.
Як і жодна освітня реформа не може її скасувати. Вона може лише враховувати її реалії.
Але чи справді наші реформатори про це думають?
Замість епілогу.
Отже, якщо спробувати чесно відповісти на запитання, з якого почалися ці роздуми, то відповідь виглядає приблизно так.
Україні потрібна профільна старша школа. У цьому немає жодного сумніву. Але це зовсім не означає, що для цього обов’язково потрібно створювати по всій країні окрему мережу відокремлених академічних ліцеїв.
Чинне законодавство дозволяє функціонування значно гнучкіших моделей організації профільної освіти. Демографічна ситуація змушує бути обережними з масштабними організаційними експериментами. А відсутність суспільного запиту робить рішення про формування окремої мережі ще більш сумнівними.
Тому, можливо, варто було б почати не з механічного перекроювання мережі шкіл, не зі штучного стимулювання міграційних потоків учнів і вчителів між закладами, не з провокування додаткової суспільної напруги у воєнний час, а із головного – зі змісту профільної освіти, підготовки вчителів і створення нових гнучких і адаптивних освітніх можливостей для тих учнів, які хочуть їх мати. На тій базі, що є.
Бо профільна освіта – це насамперед зміст навчання і вчителі, а не тип закладу освіти і його юридичний статус.
P.S. 1. Великі освітні реформи стають успішними не тоді, коли їх запускають чиновники. Вони стають успішними тоді, коли суспільство починає відчувати їх своїми.
P.S. 2. У зверненнях до мене уже звучить цілком логічне запитання: «А як тоді створювати профільні ліцеї?» Спробую відповісти. Найближчим днями чекайте на допис: «Як створити профільний ліцей. Пропозиції нудьгуючого пенсіонера».
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
