Коли не шукають розумне рішення, обирають нечесне…
Пишуть, що в Києві близько 41% учнів розпочали навчання в очному форматі. Решта – дистанційно або в змішаному режимі. Формально навчальний процес стартував. Звіти є. «Галочки» поставлені.
А от із результатом буде, як завжди. Ніяк.
Бо те, що сьогодні називають навчанням, дедалі більше нагадує організаційну акробатику: зводять кілька класів в один, паралельно проводять урок для тих, хто в класі, і для тих, хто на екрані, скорочують заняття до 30 хвилин. Плюс тривоги, укриття, генератори, відсутність води і постійний психологічний дискомфорт.
Утім, навчальна програма буде «пройдена». Чи буде вона засвоєна, осмислена, прожита – питання навіть не ставиться.
Пояснення стандартне й зручне: так хочуть батьки. Бо вдома холодно. Бо діти без нагляду. Бо дорослим треба працювати.
Це реальні, болючі аргументи. Але вони не освітні. Це аргументи соціального виживання.
Аргумент «так хочуть батьки» зручний тим, що знімає відповідальність із держави. Якщо результату немає – завжди можна сказати, що це було соціальне замовлення, а не провал освітньої політики.
Так школа знову перетворюється на універсальний компенсатор усіх проблем – соціальних, економічних, інфраструктурних. Інституцією навчання вона бути перестає: достатньо, щоб просто «працювала».
І тут виникає запитання, яке чомусь не прийнято ставити вголос: а що взагалі можна було зробити інакше?
Буду відвертим: ідеального рішення справді не існує й не існувало. Але це не означає, що не було чесних рішень. Їх просто не шукали. І одне з них – справжня дистанційна освіта хоча б для старшокласників.
У світі давно існують ефективні моделі такої освіти для старшої школи. Для мирних країн це питання другорядне: там дистанційна школа – опція, ринкова ніша або резерв на випадок кризи. Іншими словами, у мирних країнах немає екзистенційної потреби в загальнодержавній системі дистанційного навчання.
Але Україна – давно не мирна країна. У нас війна. Тяжка, довга і кровопролитна. І для нас дистанційна освіта мала би бути не тимчасовою «латкою», не приватною ініціативою, а стратегічним інструментом збереження системи загальної середньої освіти.
Йдеться не про «онлайн-уроки за розкладом», а про асинхронну дистанційну школу для старших класів, де:
- навчання відбувається модульно, а не «урок за уроком»;
- учень працює з контентом у власному темпі;
- результат фіксується не відсидженими хвилинами, а виконаними модулями;
- учитель не читає лекції, а консультує, перевіряє, коригує.
Саме за такою логікою функціонують багато відомих дистанційних програм старшої школи: Florida Virtual School, Virtual High School у Канаді, International Schooling, Oak National Academy у Великій Британії. Вони створені не як імітація очного уроку, а як кризовий компенсатор, централізований освітній ресурс на випадок системних збоїв.
У всіх цих моделях є принципово важлива спільна риса: дистанційне навчання не намагається прикидатися очним. Воно організоване за іншою логікою – чеснішою щодо умов, ресурсів і можливостей учня та вчителя.
Україна могла піти цим шляхом. Більше того – зародок такої моделі в Україні вже був.
Всеукраїнська школа онлайн з’явилася ще в ковідні роки. Так, у фрагментарному вигляді. Так, з уроками різної якості. Але сама ідея була принципово правильною: централізований державний ресурс, орієнтований передусім на старшу школу, як альтернатива імітації очного уроку через екран.
Але сьогодні Всеукраїнська школа онлайн – або мертва, або перебуває в стані передсмертної агонії.
Упродовж чотирьох років війни Всеукраїнську школу-онлайн давно можна було розвинути в офіційну державну асинхронну школу онлайн. Можна було надати їй статус зарахованого навчання. Можна було змінити роль учителя – з «балакаючої голови в Zoom» на консультанта й оцінювача результатів. Можна було зняти з педагогів абсурд гібридних форматів і щоденного освітнього цирку.
Але для цього потрібно було зробити дуже неприємну річ – визнати, що традиційна масова школа у війні більше не працює так, як раніше. І що освіта воєнного часу не може бути «повною», зате може бути чесною.
Саме цієї чесності система і уникнула.
Найбільш промовистий доказ цього – незмінені концептуальні засади НМТ. Четвертий рік війни, розірвані освітні траєкторії, різні формати навчання, різні умови життя дітей – але той самий інструмент «об’єктивного вимірювання». Ті самі ілюзії порівнюваності. Ті самі 100–200 балів – плід глибоко дефективних роздумів освітніх чиновників і універсальне виправдання того, що «освіта працює».
У цій логіці НМТ перестає бути інструментом оцінювання. Він стає інструментом заспокоєння. Якщо є цифра – значить, система жива. Те, що за цією цифрою стоять нерівність, репетиторство і різні освітні реальності, – нікого не цікавить.
І саме на цьому тлі суспільству наполегливо продають розповідь про щасливе освітнє майбутнє. Про профільну школу. Про світлі горизонти 2029 року. Про реформи, які нібито ось-ось приведуть нас до освітнього раю.
Контраст разючий. Тут – 30-хвилинні уроки, холодні класи, освітня акробатика, укриття, генератори і виживання. Там – презентації, дорожні карти і красиві візії.
Проблема не в тому, що сьогодні немає ідеального рішення. Його справді немає. Проблема в іншому: коли не шукають розумне рішення, обирають нечесне.
Роблять вигляд, що навчають. Роблять вигляд, що вимірюють результат. Роблять вигляд, що будують світле майбутнє – так і не наважившись чесно подивитися на теперішнє.
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
