У стрічці – гостра публікація: в одному з ліцеїв Білої Церкви встановили відеокамери. Директор публічно оголосив по шкільному радіо. Майже дослівно: «Тепер ви всі під наглядом».
Пишуть, що відеокамери встановленні у коридорах і навіть у туалетах для юнаків.
Коментарі очікувано розділилися. Одні підтримують: нарешті порядок. Інші обурені: це – приниження і тотальний контроль.
Я не хочу занурюватися в юридичні деталі – не знаю всіх обставин. Хоч юридичних питань тут дуже багато.
Але ця історія важлива не конкретним випадком. Вона важлива тим, що дуже точно показує стан української школи.
Що школа реально може зробити із нерадивими учнями, які порушують дисципліну і порядок, заважають іншим нормально вчитися? Давайте подумаємо.
Уявімо, що камера зафіксувала щось серйозне: агресію, булінг, куріння, вандалізм, малювання фекаліями на стінах шкільних туалетів.
Питання перше. І що далі?
У межах чинного законодавства школа може:
- провести бесіду (якраз це те, що «допоможе»);
- викликати батьків (це ще більша «помічність»);
- розглянути ситуацію на педраді (ой, як страшно);
- скласти індивідуальний «план виховної роботи» (це – насамперед);
- навіть клопотатися перед усілякими державними інституціями, щоб вжили «якихось заходів» (це із серії – не чіпай лихо, поки спить тихо)…
І майже все.
Щкола не може:
- оперативно відсторонити від уроків такого учня;
- виключити із закладу, застосувати чітку санкцію «порушення → наслідок»;
- реально захистити інших учнів чи вчителя;
- легально примусити відшкодувати матеріальні збитки і навіть вимити замальовану стіну того, то малював.
Що змінюють камери? Нічого. Вони лише фіксують те, з чим школа і так не знає, що робити.
Питання друге. Хто дивитиметься відео з камер?
Це питання дивним чином залишається в тіні.
Хто реально впродовж дня дивитиметься потокове відео з десятка камер?
- директор – фізично не може;
- черговий учитель – має уроки і клас;
- спеціально найняті люди – це бюджет, інструкції і відповідальність.
У реальності відбувається одне з двох:
- або ніхто не дивиться, і записи переглядають постфактум;
- або дивляться вибірково, коли вже стався інцидент.
Це не профілактика. Це ілюзія контролю.
Питання третє. А як за кордоном?
Щоб уникнути ілюзії, що камери – це «сучасна світова норма», варто подивитися, на чому реально тримається порядок у школах інших країн.
У Великій Британії за несанкціоновані прогули батьки платять грошові штрафи – £80 або £160. Повторюваність – суд.
У Франції систематичні порушення і прогули можуть коштувати батькам до 750 євро. І це нікого не дивує.
У Німеччині діє жорсткий принцип обов’язковості освіти – з адміністративними штрафами і примусовими заходами щодо батьків.
У Фінляндії, якою ми так любимо прикриватися, закон дозволяє офіційні дисциплінарні санкції, включно з тимчасовим відстороненням від навчання.
У деяких громадах США, якщо негативна поведінка учня триває після офіційного попередження, відповідальність несуть батьки, аж до штрафів і громадських робіт.
І зверніть увагу: у жодній з цих країн камери не є головним інструментом. Головне – наслідки.
А тепер – Україна. І тут починається найнеприємніше.
В Україні:
- немає чіткої шкали санкцій;
- немає реальної відповідальності батьків;
- немає можливості оперативно відсторонити агресора;
- немає відкритої статистики відрахувань – бо це псує картинку «успішної школи».
Зате є:
- профілактика;
- розмови;
- плани;
- і тепер – камери.
У них – наслідки. У нас – спостереження.
Питання четверте. То що потрібніше: санкції чи відеокамери? Це, насправді, ключове питання.
Камери – це про контроль.
Санкції – про відповідальність.
Контроль без наслідків не формує поведінку. Він лише створює декорацію порядку.
Українська школа опинилася в парадоксі: вона відповідає за все, але не має права ні на що. І саме тому камера стає символом безпорадності, а не сили.
Тепер про фразу, яка болить: «Тепер ви всі під наглядом».
Це не мова освіти. Це мова режиму спостереження. Мова закладу, у якому утримуються примусово.
У школах «всі під наглядом» з’являється там, де:
- втрачена довіра;
- втрачений авторитет;
- втрачена впевненість у праві діяти.
Іншими словами – де керівники і колектив уже не мають сил щось зробити.
А тепер відверто: якщо названі обставини усунуті не будуть, жодна відеокамера, чи навіть якщо їх буде кілька десятків, ситуацію не змінять. Навпаки. Ускладнять. Маю досвід.
Чи здатний директор закладу освіти самостійно вирішити тріаду проблем, які я назвав вище? У повному обсязі не може.
Потрібні серйозні зміни в чинному законодавстві про відповідальність здобувачів освіти та їхніх батьків. Іншими словами – про межі.
Але багато що можна зробити і в закладі. Звичайно, якщо там ситуація не доведена до абсурду.
І на завершення.
Камери можуть фіксувати порушення. Але вони не формують меж.
Школа без меж – це вже не школа. Це простір, де всі «під наглядом», але ніхто – не відповідальний.
І жодна камера цього не виправить.
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
