Про амнезію, мавпячі звички і дух української школи
Якось я випадково опинився у звичайній українській школі, в якій більшість учнів – діти єврейської національності. Це не єврейська школа за статусом, не приватний заклад, не культурний центр. Але вона була єврейською за духом. Дуже природно, буденно, ненав’язливо – так, ніби цей дух виростав із самих стін.
У цій школі не святкували Геловін чи День святого Валентина. Зате відзначали всі єврейські свята. Не для «галочки», не як «інклюзія культур», а так само природно, як ми відзначаємо Різдво чи Великдень. Там у будні на головах учнів можна було побачити кіпи. І ніхто не робив із цього фото для звіту. Це – частина життя. Там іврит вивчали факультативно – не один і не два рази на тиждень – бо так хотіла громада. І школа це поважала.
І водночас – там були українські державні символи, українська мова й історія.
І не було жодного конфлікту. Жодної «олів’єшної» суміші культур. Це була школа, яка мудро поєднувала: бути вірним своїм корінням і бути частиною своєї країни.
Я тоді остаточно утвердився в розумінні того, що таке національна школа.
Національна школа – це не вишиванка за командою вчителів кілька разів упродовж року. Не свята у віночках і шароварах. Не світлини у Facebook про національно-патріотичне виховання чи «тиждень патріотизму». І не «тиждень української мови», який закриває питання мови на весь навчальний рік. І не портрети українських борців за незалежність на стінах…
Національна школа – це український дух. А дух не декларується. Він або живе, або ні.
Один відомий український митець нещодавно сказав мені фразу, що не дає спокою: «У нашій освіті відсутній дух України».
Спершу ця думка видалась занадто жорсткою. Але що довше думаю, то краще розумію: вона болюча, але справедлива. Дух України у переважній більшості наших шкіл таки відсутній.
Чому так сталося? Є кілька причин.
- Школа втратила себе як інституцію культури.
Українська школа перестала бути місцем, де передають дух народу, традицію, пам’ять, культуру, стиль мислення. У ній квітне український кітч. У ній засилля англіцизмів. Як колись – русизмів. Її звужено до сервісу, до «надавача послуг». А сервіс за визначенням не несе духу – він задовольняє запит і має прайс. У результаті українська шкільна освіта перетворилася на функціонал, а не є інструментом формування особистості.
- Ми ходимо в українську школу, але не живемо в українській школі.
Є в школі державні символи. Є портрети борців за Україну. Є засилля жовто-блакитних кольорів: там де треба і там, де вони зайві.
Але немає того, що можна назвати українським стилем: мислення на рідному культурному ґрунті, власного українського характеру, власного українського смаку, відчуття своєї гідності, гордості за те, що ти українець.
- Українська школа застрягла у «глобальній модності».
У нашій шкільній освіті епідемія мавпячої хвороби: бездумно копіювати і повторювати те, що побачили у близьких і далеких подорожах світами. Все те, що сьогодні в українських школах називається інноваціями, десь було змавповано і привезено сюди.
Нам донори дають гроші на освіту, але разом із ними – готові рамки «life skills», «soft skills», «освіта для життя в мінливому світі». Іншими словами – будемо готувати хамелеонів, які пристосуватимуться до мінливого життя.
А неньку Україну, хто захищати буде? У хамелеонів батьківщина там, де вони змогли пристосуватися.
Натомість виробляти власну концепцію функціонування української школи, яка б трималася на рідній мові, культурі й історії – це складно й політично ризиковано. Тож простіше адаптувати чужі сценарії. Що успішно робимо упродовж останніх двадцяти років.
- Наша освіта втратила пам'ять про себе.
Амнезія освітньої системи стала буденністю. Забуто Лесин і Франків образ української людини; українські гімназійні традиції (справжні, не теперішні); роль і значущість сільської школи у житті громади; роздуми про національну школу Грушевського, Русової, Сірополка, Грінченка та інших достойників української педагогічної думки дорадянського періоду; педагогічне відродження 20-х років минулого століття і навіть наш власний національно зорієнтований старт шкільної освіти початку 90-х років. У стані амнезії ми навіть забули таке: багато із того, що сьогодні називається інноваціями, колись було повсякденною практикою в освітній системі України: компетентнісний підхід; те, що сьогодні називають STEM-освіта; формування емоційних навичок та багато чого іншого.
І все ж – погодитися з митцем, що в шкільній освіті України відсутній український дух, повністю не можу.
Бо в кожній школі є люди, які тягнуть український дух на собі. Учитель, який спілкується українською не лише «на уроках». Директор, який не боїться чітко артикулювати: наша школа – українська за змістом, а не лише за документами. Учителька історії, яка переказує дітям не сухий текст чергового параграфа підручника, не вимагає задля складання НМТ зазубрювати дати історичних подій і запам’ятовувати портрети історичних героїв, а формує в учнів розуміння – хто ми і звідки. Молодий учитель, який включає на уроці пісні «Океану Ельзи» замість чергової «фонової англомовної попси». Є ті вчителі, які намагаються плекати пам’ять, культуру слова, традицію. Чимало тих, хто дає дітям не тільки знання – дає ідентичність. На жаль, такі не всі. Але вони є. Хоч і спроби їх знищити та викинути із шкіл також є. Системні спроби. На державному рівні. Бо вчитель не може існувати лише духом.
І найголовніше. Українська школа у війні стала опорою країни.
Під обстрілами. У холоді. У темряві. Але школа тримається. І там, де тримають школу — тримається країна.
Це не може бути системою без духу.
Дух не прописується у нормативних документах. Дух не запускається наказами МОН. Дух не вирощують «масові заходи». Дух народжується в учителеві, громаді, в традиції. Там, де є памʼять і гідність.
І колись, я вірю, хтось зайде у звичайну українську школу – і відчує дух, який не потребує декорацій. Навіть, якщо там не буде куточка із державною символікою чи освітніх просторів у жовто-блакитних кольорах. А буде просто присутній український дух. Дух України.
Наприкінці хочу згадати один коментар у Facebook.
Мене запитали: «Якщо в Європі у школах святкують Геловін і «піжамні дні», то чому цього не має бути в нас? Ми ж прямуємо до Європи».
Прочитав цей коментар і подумав: мавпяча звичка – найстрашніший ворог національної школи. Українська школа – не та, яка тягне у своє життя все, що блищить за парканом. Вона та, яка точно знає, що їй чуже, а що – своє.
Бути українською школою – означає не копіювати інших, а памʼятати себе.
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
