Інформація про колишнього вчителя, якого підозрюють в убивстві двох своїх учнів, мене добряче струсонула. А щойно прочитав інтерв'ю його матері, у якому не лише про біль та відчай родини, а й про те, що наразі поза увагою: (начебто) знущання цих учнів над педагогом, над іншими працівниками школи, включаючи директора, а згодом і над молодшим братом учителя.
Не хочу і не буду це коментувати. Має розбиратися слідство. Але знаю одне: подібне вбивство нічим виправдати не можна. Учитель замахнувся на життя учнів! Навіть якщо і він, і вони – колишні. І саме це свідчить, що історія, яка, очевидно, розпочиналася з достатньо буденних (на жаль) для наших шкіл подій, закінчилася страшною трагедією.
Навряд чи можемо розглядати цей випадок лише як «особисту драму». Як не прикро робити такий висновок, але це – дзеркало всієї системи, у якій учитель опинився абсолютно беззахисним.
Давайте скажемо відверто. Сьогодні в Україні немає реальних правових механізмів для того, щоб школа могла ефективно реагувати на деструктивну поведінку учнів.
Учитель у засобах впливу на учня обмежений «педагогічною бесідою» та консультацією шкільного психолога.
Директор школи не має можливості відсторонити учня від навчального процесу чи виключити із закладу освіти. А будь-яка спроба «покарати» сприймається як порушення «права дитини на освіту».
Учні дуже швидко відчувають і знають, що їхня агресивна поведінка лишається безкарною. Максимум – виклик батьків до школи, котрі у переважній більшості випадків стають на захист дитини, навіть якщо вона є агресором.
Залучення до таких питань поліції та відповідних служб зазвичай особливим успіхом не завершуються. Ефект присутності поліцейського в школі не дав тих результатів, на які очікували. У більшості випадків – це високооплачуваний вахтер у поліцейській формі.
Фактично, у багатьох наших школах сформувалася культура безкарності: правила шкільного життя поза розмальованими освітніми просторами диктують не педагоги і адміністрація, а ті, хто голосніший, нахабніший, жорстокіший. Або чиї батьки багатші чи впливовіші і мають «чорного рота». Тоді жертвами стають не лише однолітки, але і вчителі. Зате робота з попередження «булінгу» планується, про неї звітуються і нею милуються.
У результаті, право на освіту одного учня нерідко обертається відсутністю права на безпечне середовище для інших дітей і вчителів.
Ще однією причиною подібного є те, що останніми роками в нашому освітньому дискурсі з подачі різних громадських активістів та журналістів запанувала ідея «бути на одній хвилі з дітьми». Гарна ідея, так як і педагогічний принцип «дитиноцентризму».
В українському виконанні в цій моделі вчитель вимушений подобатися учням, має бути «другом», «куратором», «сервісом», «надавачем послуг». Але він позбавлений права вимагати.
Це є справжнє дитиноугодництво, яке руйнує школу із середини. Дитиноугодництво замість дитиноцентризму, яке примушує вчителя постійно принижуватися.
За прикладами далеко ходити не потрібно: згадайте танці вчителів перед учнями, батьками, громадою на усіляких урочистих лінійках, які в останні час стали справжнім педагогічним мемом. Якось мав нагоду чути, як коментували старшокласники ці танці, іронічно спостерігаючи за виписуванням на асфальті шкільного подвір'я різних танцювальних «па» молодими й не молодими вчительками. Мені соромно і прикро повторювати почуте. Тим більше, що так говорили про вчителів.
Тож, панове колеги. Можете танцювати досхочу разом із учнями, але не перед ними. У прямому і переносному розумінні цього слова.
Про те, що робити в ситуації, яка склалася в шкільній освіті, пишу не вперше. Повторююся свідомо.
По-перше. Необхідно законодавчо закріпити право школи на санкції стосовно окремих учнів та їхніх батьків. Відсторонення від занять, виключення зі школи, ініціювання (можливо, і накладання) штрафів на батьків, за те, що не виховують своїх дітей. Це потрібно як для покарання, так і для захисту всієї шкільної спільноти від агресорів.
По-друге. Відновлення авторитету учителя не на рівні гасел і закликів, яких також немає, а на юридичному рівні. Досить вважати учителя цапом-відбувайлом за всі прорахунки у вихованні дітей сімʼєю та суспільством.
По-третє. Зміна суспільного дискурсу. Школа – не сервіс із утримання недорослів для протирання штанів, не зручне місце для збалансованого харчування, не розважальний центр. Це місце, де навчають і виховують, а не догоджають.
Трагедія, із якої розпочав допис, – страшний сигнал. МИ можемо знову говорити про «особисту драму» і чекати наступного випадку.
Або ж визнати: безпечне «право дитини» без відповідальності руйнує і дитину, і вчителя, і школу, і все суспільство.
Скільки ще трагедій потрібно, щоб зрозуміти очевидне?
Не захистимо учителя – не буде не лише освіти, але і країни не буде!
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
