Із 1 вересня 2025 року в Україні перестали отримувати державну субвенцію на своє існування майже 600 сільських шкіл, контингент яких складав менше 45 учнів.
Із наступного року така ж доля чекає школи, у яких навчається менше 60 учнів. Так вирішив уряд. Про те, що рішення остаточне, на засіданні Верховної Ради України 5 вересня 2025 року сказав міністр освіти і науки України Оксен Лісовий. У тому, що воно безповоротне – немає сумнівів: освітня історія України майже не знає випадків, коли відновили роботу закритої школи.
Я не прихильник популярного гасла: немає школи – немає села. Села почали вмирати ще до масового закриття шкіл.
І не згоден із тим, що у сільській школі апріорі не можна забезпечити належну якість освіти. Можна. Бо, як казав Сергій Корольов: «Хто хоче зробити – той шукає як. Хто не хоче – шукає причину».
Так-от, шляхи порятунку сільської школи України, щонайменше в останні двадцять років, на рівні вищого освітянського менеджменту ніхто не шукав. Натомість шукали причину, як те не робити. І її знайшли. Це, начебто, «низька якість освіти» в сільських школах.
Трішки заглибимося в історію питання.
Перші дані про малокомплектність сільських шкіл почали з’являтися в освітній статистиці ще на початку 2000-х років. Виявилося (!), що понад 30% сільських шкіл мають менше 100 учнів, а чимала частина – менше 50.
Стало очевидним, що сільська школа, образно кажучи, почала задихатися: у класах дітей мало, молоді вчителі їхати в село не хочуть, у бюджеті жахлива дірка. Перед освітянським менеджментом постало питання: або вкладати кошти у підтримку та модернізацію малих шкіл, або шукати варіант швидкої економії.
Вибір упав на другий шлях. Ним обрали програму «Шкільний автобус», реалізація якої розпочалася у 2003 році і стала для багатьох сіл початком кінця шкільного життя.
Це був перший удар по сільській освіті. Але були гарні картинки, урочистості… І страшенна купа проблем у тих закладах, куди ці автобуси приїхали.
Другий удар: 2008–2015 роки. Перші сесії ЗНО показали різницю у результатах випускників міських і сільських шкіл. Почали лунати гучні висновки про «низьку» якість освіти у селі та про «нежиттєздатність» сільських шкіл. Дарма, що методологія таких висновків була некоректною: не враховували доступність репетиторів, вибір предметів, міграцію сільських учнів до міських шкіл, вибірку учасників тестування та ряд інших чинників. Порівнювали, образно кажучи, «яблука та груші».
При цьому не зважали, що у багатьох міських школах чи школах райцентрів результати не були кращими, як у сільських. Однак про «нежиттєздатність» і «низьку якість» говорили лише в контексті сільських. І не пропонували ніяких програм модернізації сільських шкіл. Про такі програми навіть не згадували. «Оптимізація» зводилася до закриття – часто без шкільних автобусів і підготовки населення, що викликало сильний соціальний спротив.
У 2015 році ухвалили закон про освітню субвенцію. Формула субвенції враховувала «базову наповнюваність класів», але без обов’язкових мінімумів. Вона не покращила, а суттєво погіршила ситуацію для сільських шкіл. Тим більше, що місцеві лобісти навчилися вміло обходити формулу. І знову – жодних реальних кроків для збереження малокомплектних закладів та їхньої адаптації до роботи в нових умовах.
Третій удар по масовій сільській освіті був завданий стартом у 2016 року масштабного проєкту «Опорна школа», а згодом – децентралізації. Відповідальність за формування мережі передали громадам, але не перебачили жодних стимулів підтримки «розумної» оптимізації задля збереження доступності шкільної освіти на селі.
І продовжували балакати про неповноцінність сільських шкіл, нав’язуючи суспільству відповідні стереотипи. Навіть підкріплювали такі стереотипи, посилаючись на результати міжнародних порівняльних досліджень.
У цьому контексті варто наголосити, що міжнародні порівняльні дослідження PISA також фіксують розрив між результатами учнів міських і сільських шкіл. Однак самі автори дослідження наголошують: значна частина цього розриву пояснюється соціально-економічними чинниками – рівнем освіти батьків, доходами сім’ї, доступом до ресурсів і позашкільної підтримки, а не самим фактом навчання у сільській школі. Тому результати PISA не можна вважати доказом «нежиттєдіяльності» сільської школи; вони радше свідчать про глибоку нерівність стартових умов, яку держава так і не подолала…
На жаль, в останні довоєнні та і воєнні роки манія оптимізації (закриття) стала невід'ємною частиною шкільної політики на будь-якому рівні. Усі повірили в казочку: будемо закривати сільські школи – з’являться гроші в освітніх бюджетах, а діти отримуватимуть кращу освіту.
Стосовно того, чи з'явилися гроші, – знаємо. А стосовно появи освіти кращої якості – то знову ж таки: жодного серйозного дослідження з цієї проблеми немає. Зʼявилася та «краща якість», чи не зʼявилася – невідомо. А МОН продовжувало «моніторинг кількості учнів» і риторику про «майбутні зміни».
Тепер про те, що не зробили упродовж десятиліть, щоб урятувати сільську школу? Таких «не зробили» є чимало. Назвемо лише кілька.
- Не реформували вчасно формулу субвенції, щоб мотивувати громади до раціонального утримання мережі (мінімальні пороги, диференційована вартість учня, бонуси за укрупнення).
- Не стимулювали розвиток дистанційних та змішаних форматів організації освітнього процесу у маленьких школах. Це мляво почали робити лише під час епідемії Covid.
- Не запровадили кадрові стимули для вчителів у сільській місцевості (житло, надбавки, соціальний пакет), особливі умови нарахування їм заробітної плати.
- Не запропонували інші, відмінні від великих шкіл, моделі штатного розпису, організації освітнього процесу без класно-урочної системи.
- Не впровадили принципово нові для України «гнучкі моделі» сільської школи – наприклад, мультикомплектні класи з індивідуальним супроводом, як у Скандинавії та інших країнах.
У кінцевому результаті, ситуація із сільськими школами була доведена до абсурду. Їхнє життя фактично пустили на самоплив, а швидше – на повільне зникнення. Жоден міністр не хотів бути «тим, хто закриває школи».
Через відсутність єдиної державної лінії у питанні збереження сільської школи, кожна нова команда МОН починала з нуля або відкладала проблему. Процвітав локальний популізм: громади і депутати боролися за збереження будь-якої школи як «символу села», навіть якщо там 10–15 дітей.
Поки кошти з держбюджету йшли без суттєвих умов, у громад не було стимулу змінювати мережу. Коли, образно кажучи, дійшли «до ручки», то ініціативу передали зовнішньому партнеру – Світовому банку, який поставив конкретні пороги як умову фінансування.
Уряд виконав цю умову фінансування. Тому і не викликає подиву заява теперішнього міністра освіти і науки на засіданні Верховної Ради України 5 вересня поточного року про безальтернативність рішення щодо закриття шкіл. Нічого іншого він сказати й не міг. Хіба – «подякувати» попередникам.
Тепер – про вплив «опорних шкіл» та процесів децентралізації на якість роботи сільської школи. Тим більше, що не так давно мав серйозні дискусії з даного питання із представниками громад і керівниками окремих таких шкіл.
Якщо коротко, то теза «опорні школи + децентралізація вплинули на поліпшення якості сільської освіти» – на сьогодні не підтверджена національними дослідженнями. Я про такі не чув, хоч і слідкую за подібними новинами. Є радше інфраструктурні успіхи й організаційні зміни, але доказу покращення навчальних результатів – немає. Найсильніше джерело, яке прямо це артикулює, – огляд Світового банку 2018 року, у якому прямо зазначено: вплив опорних шкіл на якість не доведено.
Висновок. Упродовж останніх двадцяти п’яти років не було наведено аргументованих доказів стосовно того, що сільська школа не забезпечує належної якості. Був лише потужний та свідомо інспірований інформаційний шум навколо цієї проблеми. Рішення щодо сільської шкільної мережі в цей час ухвалювалися переважно, виходячи із політичних або монетарних інтересів, а не із освітніх потреб людей чи громад.
Крім того, масове закриття шкіл у 2025 році стало частиною виконання умов співпраці України із Світовим банком, які передбачають оптимізацію мережі малокомплектних закладів. Факт існування таких фінансових умов заперечити неможливо. Але їхня поява – це прямий наслідок того, що протягом десятиліть МОН не створило і не реалізувало власної ефективної стратегії підтримки сільських шкіл з метою їхньої інтеграції в реалії сьогодення. За це сьогодні платять ті, хто не ухвалював рішень, – учні, батьки, громади. У вересні 2025 року вони почули вирок двадцяти п’яти рокам освітянського безглуздя.
P.S. І про дуже важливе. Сільська школа історично була і залишається не просто місцем навчання, а осередком культурної пам’яті, традицій і мовної ідентичності громади. Вона природно вкорінена у середовище, де ще збережені елементи народної культури, живе спілкування українською мовою, звичаї та цінності, які у містах часто розчиняються під тиском глобалізації чи русифікованого інформаційного простору.
Нищення сільської школи – це не лише втрата доступу дітей до освіти за місцем проживання. Це фактично руйнування соціокультурного ядра громади, яке могло б стати основою для відродження національної школи. І якщо міська школа частіше піддається зовнішнім впливам і стандартизації, то саме сільська – з її унікальним контекстом – здатна дати приклад української освіти, побудованої на власних традиціях та ідентичності. Чи вже, з позицій сьогоднішнього дня, варто сказати – була здатна?
Можна навіть сказати так: втрачаючи сільську школу, ми втрачаємо шанс відродити національну школу не на папері, а в реальності. Хоча про її відродження вже давно не йдеться навіть на папері. Школу сьогодні націлюють готувати із своїх вихованців хамелеонів: для життя в мінливому світі.
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
