Знову про майбутнього міністра освіти. Але не про персоналії, а зовсім про інше
У черговий раз суспільна дискусія зводиться до вибору персони: хто буде наступним міністром освіти? Ректор? Хтось із шкільного середовища? Освітній управлінець?
Знову той самий вічний шаблон: якщо хороший директор або ректор – значить, буде хороший міністр.
Але ми знову говоримо не про те.
Бо міністр освіти – це не методист і не головний учитель країни. І навіть не гарант знань з педагогіки. І не найкращий професор найкращої кафедри. І навіть не політик. Це державний менеджер, який має:
- мислити системно, а не локально;
- бачити зв’язок освіти з безпекою, економікою, демографією;
- працювати з великими бюджетами, великим спротивом і великою відповідальністю.
Тому для мене важливо не те, чи є кандидат із системи освіти, а чи здатен він:
- вести освітню політику як політику, в основі якої – розбудова національної системи освіти, а не примітивне копіювання не кращих зарубіжних зразків;
- ставити стратегічні цілі, а не лише «зшивати діри»;
- зібрати команду фахівців з різних освітніх рівнів і чути її;
- працювати не «на образ», а на результат.
Професіоналізм міністра – це менеджерська здатність керувати системою змін.
А радники, експерти, освітяни – будуть. Якщо в нього є слух і політична воля їх чути.
Тому моє питання не «Хто він – зі школи чи з університету?», а:
«Чи бачить він освіту як стратегічну інфраструктуру держави?»
Висновок:
Освітній міністр у ХХІ столітті – це не «головний учитель» і не «професор міністерства», а людина, яка вміє керувати великою складною системою змін.
А освіта – така сфера, де компетентний менеджер у змозі зробити більше, ніж найрозумніший ректор, який не здатен вийти за межі кафедри чи університету; або «школяр», який занурений у мікропрактику, але не бачить взаємодії усієї освітньої системи з економікою, безпекою, міжнародними обов’язками; чи освітній управлінець, що завжди був і є «системною людиною», яка роками адаптувалася до правил гри, а не змінювала їх.
Тобто, якщо про нового міністра освіти, то це не про «хто», а про «який»…
P.S. 1. Ці мої роздуми базуються на двох «китах»:
- Власна наукова стезя. Упродовж багатьох років досліджую діяльність різних міністрів освіти України, які керували освітньою системою України із початку ХХ століття й до сьогодні
- Особиста тісна співпраця із 16 міністрами освіти, починаючи із 1987 року… Бачив і знаю від них і про них чимало. Включаючи знання «внутрішньої кухні» прийняття освітніх рішень
P.S. 2. Між іншим, за роки Незалежності Міносвіти очолювали або професори, або політики, або «школярі», або управлінці… Чи не тому і маємов освіті те, що маємо?
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
