Освітні ініціативи, які деякі так звані «агенти змін» на донорських конференціях та в розлогих інтерв’ю виставляють у якості епохальних реформ, стосуються багатьох питань університетського життя.
Ось список лише найбільш кричущих ідей:
- викладачів слід скоротити;
- заочну освіту доцільно взагалі скасувати;
- університети треба об’єднати;
- коли йдеться про індивідуальний кейс – то можна і роз’єднати;
- гроші хай йдуть за студентом, а не згідно вимог Бюджетного кодексу;
- формулу фінансування слід перекроїти;
- державне замовлення треба складати по-новому;
- для студентів-бюджетників доцільно запровадити «трудову повинність»;
- контрактники можуть вчитися як їм заманеться – чи то 3 роки, чи то 6;
- ректорів слід не обирати, а призначати etc.
Анонсам та обіцянкам про «покращення» в системі вищої освіти – не видно кінця і краю.
Майже щодня на маловідомих сайтах посадовці оприлюднюють «анонси» про чергову ідею. Нерідко їх ініціюють люди, які хизуються тим, що працюють чи то на кафедрі соціології, чи то на кафедрі політології, але при цьому не мають ані наукового ступеня, ані жодної пристойної наукової праці, а інколи – і навіть легітимного в очах професійної спільноти диплома.
Зрозуміло, що за таких обставин рівень професійного опрацювання «ініціатив» викликає у незаангажованих спостерігачів обґрунтовані сумніви.
Цілком природньо виникає просте і в той же час нетривіальне питання – чи кореспондують анонсовані «покращення» у сфері вищої освіти із принципами університетської автономії?
Давайте розбиратися.
Поняття «автономія закладу вищої освіти» настільки важливе, що український законодавець навіть згадав його у Законі України «Про вищу освіту».
У статті 1 читаємо: «Автономія закладу вищої освіти – самостійність, незалежність і відповідальність закладу вищої освіти у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, встановлених цим Законом».
У переважній більшості розвинутих країн автономія закладу вищої освіти стосується не лише певних академічних прав і свобод (академічна автономія), але розповсюджується зазвичай на наукову діяльність (наукова автономія), фінансову політику та фінансові рішення (фінансова автономія), організаційно-розпорядчу діяльність та кадрову роботу (управлінська автономія).
Згідно підпункту 5 пункту 3 статті 3 згаданого Закону, формування і реалізація державної політики у сфері вищої освіти забезпечуються шляхом розвитку автономії закладів вищої освіти та академічної свободи учасників освітнього процесу.
Автономія закладу вищої освіти зумовлює необхідність таких самоорганізації та саморегулювання, які є відкритими до критики, служать громадському інтересові, встановленню істини стосовно викликів, що постають перед державою і суспільством, здійснюються прозоро та публічно.
У пункті 2 статті 32 Закону України «Про вищу освіту» перераховані права (інструменти, можливості) закладів вищої освіти, що становлять зміст їх автономії та самоврядування. Прав – досить чимало, серед них зокрема:
- розробляти та реалізовувати освітні (наукові) програми в межах ліцензованої спеціальності;
- самостійно визначати форми навчання та форми організації освітнього процесу;
- приймати остаточне рішення щодо визнання, у тому числі встановлення еквівалентності, здобутих в іноземних закладах вищої освіти ступенів бакалавра, магістра, доктора філософії / доктора мистецтва, доктора наук і вчених звань доцента, професора під час зарахування на навчання та / або на посаду наукового чи науково-педагогічного працівника;
- самостійно розробляти та запроваджувати власні програми освітньої, мистецької, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності;
- самостійно запроваджувати спеціалізації, визначати їх зміст і програми навчальних дисциплін;
- приймати рішення відповідно до законодавства про присудження і позбавлення ступенів доктора філософії, доктора мистецтва, самостійно утворювати разові спеціалізовані вчені ради або разові спеціалізовані ради з присудження ступеня доктора мистецтва;
- утворювати заклади загальної середньої освіти за погодженням з органами місцевого самоврядування;
- виступати засновником чи співзасновником закладів професійної (професійно-технічної), фахової передвищої освіти, коледжів;
- утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати свої структурні підрозділи;
- провадити на підставі відповідних договорів спільну діяльність з навчальними закладами, науковими установами та іншими юридичними особами;
- брати участь у роботі міжнародних організацій;
- встановлювати власні форми морального та матеріального заохочення учасників освітнього процесу;
- звертатися з ініціативою до органів, що здійснюють управління у сфері вищої освіти, про внесення змін до чинних або розроблення нових нормативно-правових актів у сфері вищої освіти, а також брати участь у роботі над проектами;
- провадити фінансово-господарську та іншу діяльність відповідно до законодавства та статуту закладу вищої освіти;
- розпоряджатися власними надходженнями (для закладів вищої освіти державної і комунальної форми власності), зокрема від надання платних послуг;
- відкривати поточні та депозитні рахунки в банках;
- формувати на своїй базі інноваційні структури різних типів (наукові та технологічні парки, бізнес-інкубатори, малі підприємства тощо) на засадах поєднання інтересів високотехнологічних компаній, науки, освіти, бізнесу та держави з метою виконання і впровадження інноваційних проектів;
- самостійно визначати статті та обсяги витрат власних надходжень.
Задля економії місця ми згадали лише декілька правових інструментів, зафіксованих українським законодавцем, які розкривають зміст поняття університетської автономії. Насправді їх значно більше.
Університетські права і свободи є не забаганкою. Вони виступають своєрідним «набором інструментів» для постійного удосконалення і самого університету, і системи освіти, і державного механізму.
Автономія закладу вищої освіти важлива і суто з економічної точки зору. Якщо автономія не удавана, а реальна, вона дозволить:
- створити механізми збереження та примноження університетських ресурсів (фінансів, майна, нематеріальних активів);
- сформувати у працівників належну мотивацію до високих результатів роботи;
- реагувати на ринкові тенденції (зокрема, запити роботодавців та споживачів);
- комерціалізувати результати наукової діяльності, а отже – створити внутрішні стимули для якісних наукових досліджень;
- впроваджувати цивілізовані методи конкурентної боротьби, що неодмінно призведе до зростання якості освіти.
Таким чином, університетська автономія, по суті, є організаційно-економічною платформою стратегічного управління закладом вищої освіти, і навіть більше – вона є фундаментом стійкості всієї вищої освіти.
І ще одна важлива цитата. У абзаці 3 статті 2 Закону України «Про вищу освіту» записано: «Права закладу вищої освіти, що визначають його автономію, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені іншими законами чи нормативно-правовими актами».
Що це означає? Можна сказати, що формування політики у сфері вищої освіти має додаткове обмеження. А саме: будь-які управлінські рішення (у тому числі у формі проєктів нормативно-правових актів) у жодному випадку не мають призводити до звуження автономії закладів вищої освіти.
Можна зробити і інший висновок. Будь-яка «ініціатива», якщо вона обмежує університетську автономію – чи то об’єднання закладу вищої освіти без погодження з трудовим колективом, чи то від’єднання від університету структурного підрозділу, чи то призначення ректора (замість його обрання) – можна сприймати як грубе порушення припису абзацу 3 статті 2 Закону України «Про вищу освіту». А відтак, така «ініціатива» може бути визнана незаконною.
На мій погляд, порушення принципів і правил університетської автономії, якщо їх своєчасно не припиняти, можуть стати хронічними. Аби навести лад у цьому питанні, будь-яка сформульована «агентами змін» ініціатива у сфері вищої освіти має обов’язково проходити своєрідний «аудит на автономію», тобто вивчатися з точки зору дотримання зафіксованих у законі університетських прав і свобод. Якщо запропоноване чергове «покращення» обмежує права і свободи – його слід безжально відкинути.
«Наша система освіти дійшла до того, що нам справді треба робити деякі хірургічні втручання», – розмірковує людина, що займає високу посаду у сфері управління освітою. Це відповідь на запитання журналістки про укрупнення університетів (яке, нагадаю, має відбуватися виключно з дотриманням правових норм щодо університетської автономії, тобто бути як мінімум погодженим із різними університетськими спільнотами).
У той час, коли рядові освітяни виконують купу роботи – вчать студентів, проводять дослідження, пишуть монографії і статті, готують презентації, перевіряють дипломні і курсові, подають заявки, виступають на конференціях, облаштовують укриття, займаються волонтерством і роблять купу інших добрих справ, – є купка людей, які уявляють себе «хірургами», але при цьому нескінченно фантазують про «деякі втручання» і навіть не згадують про автономію.
Якби у сфері вищої освіти була сильна громадськість, вона б вже давно сформулювала пропозицію щодо обов’язкового запровадження «аудиту на автономію» будь-яких ініціатив, які майже щоденно «анонсуються» («дизайнуються», «фасилітуються», «презентуються» – потрібне підкреслити).
Навіть якщо зараз такого обов’язкового аудиту немає – це не забороняє громадським організаціям робити громадську експертизу (у тому числі і експертизу щодо дотримання вимог про автономію) самостійно.
Автономія закладів вищої освіти – важлива та серйозна гарантія організації університетського життя, і разом з цим – нашого цивілізаційного поступу. Нехтування правами і свободами університетів неприпустиме.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021 – 2023), доктор економічних наук, професор.
