Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти.
Учора проїхав за кермом майже 500 км. Багато думав про освіту, проїжджаючи населеними пунктами, де років п’ятнадцять тому відкривав школу-новобудову, а тепер там стоїть школа-пустка…
Не вдалося в освіті України за тридцять років забезпечити автономію закладів загальної середньої освіти. Хоча б у рамках вимог Цивільного кодексу України.
Ця автономія розпочинається, образно кажучи, із власної шкільної бухгалтерії і закінчується оригінальним освітнім процесом… Немає шкільної автономії, незважаючи на те, що чинним законодавством вона передбачена і гарантована.
Більше того, якщо ще десять років тому процеси утвердження фінансової автономії розвивалися, то сьогодні в більшості випадків вони скорочуються.
Причин цьому дві. Перша – децентралізовані органи влади ніяк не хочуть випускати з рук освітні фінанси. А витрати на освіту в деяких громадах складають левову частку бюджету. Хто ж випустить з рук курку, котра може нести золоті яйця? Золоті яйця – не для освіти. От і зберігають та леліють на місцях оте ганебне породження радянської системи управління освітою – централізовані бухгалтерії. Тридцять років леліємо!
Друга – професійна і моральна неготовність багатьох керівників шкіл бути ефективними менеджерами. І не тільки керувати, даючи вказівки й шикуючи вчителів, але й відповідати за свої дії. Вони звикли бути цапами-відбувайлами і «мальчиками для поручений» для власників закладів освіти та їхніх органів управління освітою. І автономії бояться та не сприймають. Такі директори зручні й вигідні системі. І вона їх тримає.
Поєднуючи перший та другий чинники, можна сміливо стверджувати, що система, у якій немає реальної автономії закладів освіти, на розвиток не приречена. Навіть якщо плани розвитку є.
Вона приречена на стагнацію. Що, врешті, і має місце.
