В. Воронін: проблеми системи вищої освіти України

Автор: Віктор Воронін, директор Центру організації наукової роботи та інновацій в освітньому процесі Міжрегіональної академії управління персоналом.

Україна - одна з дуже небагатьох країн, у яких існують дискримінаційні обмеження стосовно приватних закладах вищої освіти (далі - ЗВО). Останнє не тільки протиправно звужує права їх професорсько-викладацького складу, а й вкрай негативно в цілому впливає на сферу вищої освіти і науки.

Якщо ж бути точнішим, то Україна - країна з широкою системою державної вищої освіти, що залишилася від минулого, Системою, що кількісно (але аж ніяк не якісно) незрівнянно перевершує приватну. При цьому в усьому світі система вищої освіти є, в переважній мірі, недержавною. Досить назвати знамениту британську групу «Рассел» з 24 кращих університетів Великобританії і всесвітньо відому «Лігу Плюща», у яку входять кращі університети Північного Сходу США, список можна продовжувати далі, просто йдучи відповідним рейтинговим списком. Все це недержавні ЗВО, і саме вони є планетарними лідерами в підготовці незмінно затребуваних кваліфікованих кадрів в різних сферах і в наукових досягненнях (останнє чітко видно за кількістю нобелівських лауреатів). Саме з числа їх випускників формується наукова, культурна та управлінська еліта розвинених країн, що підтверджує надзвичайно високу якість отриманої освіти.

Диплом цих ЗВО гарантує успішну кар'єру в будь-якій обраній сфері діяльності. Досить назвати лише кілька цифр. Наприклад, протягом, як мінімум, багатьох десятиліть більше 70% вищих державних чиновників і лідерів бізнесу Великобританії - випускники університетів, що входять до групи «Рассел», майже таку ж кількість в управлінській та бізнес-еліті США складають колишні студенти університетів «Ліги Плюща».

Якщо взяти історичний аспект становлення в світі системи вищої освіти, то вона традиційно створювалося і розвивалася переважно як недержавна (церковна, приватна, громадська). Такі престижні університети, як Сорбонна, Оксфорд, Кембридж, Гарвард, Йєль, Прінстон та більшість провідних ЗВО планети були засновані, розвивалися і існують до теперішнього часу як недержавні. При цьому західні недержавні ЗВО нерідко отримують державні освітні гранти, бюджетне замовлення на навчання студентів і фінансування наукових досліджень, що надає їм додаткові можливості для сталого розвитку.

Чиновникам, які постійно говорять про «європейський вибір» і «євроасоціацію», потрібно знати елементарну річ - державні ЗВО на Заході представляють лише незначний сегмент сфери вищої освіти, причому за престижністю і об'єктивним рейтинговими показниками вони нерідко поступаються приватним. Слід зазначити, що в багатьох розвинених країнах взагалі немає державних ЗВО як таких. Саме подібна система вищої освіти діє, наприклад, в США. До системи державної вищої освіти відноситься лише підготовка офіцерського складу для Збройних сил, ФБР і поліції. Причому навіть не всі фахівці для даних структур навчаються в спеціалізованих відомчих ЗВО. Пентагон, ФБР і керівництво поліції штатів частину своїх майбутніх співробітників готують за контрактом в приватних ЗВО.

Що стосується України і пострадянського простору, то абсолютне кількісне домінування державних ЗВО склалося в силу історичних особливостей. Руйнівна навала татаро-монгол на землі Київської Русі виключила можливість створення своїх Сорбонн в той же час, що і на Заході, і подальшого природного розвитку системи вищої освіти. Значно пізніше, ніж в Західній Європі, ЗВО, що з'явилися, мали обмежене коло дисциплін викладання і були в церковній юрисдикції, а не приватними, у той час як в Європі вища освіта вже стала переважно світською і вийшла з підпорядкування Церкви. Тому, незважаючи на значні досягнення, наприклад, Києво-Могилянської академії, так і не було створено вищої школи за європейським зразком.

Пізніше, вже в період Російської імперії, владою реалізовувалася політика форсованої європеїзації, у тому числі створення і розвитку повноцінної системи вищої освіти. Для прискорення процесу не було іншого виходу, ніж створення державних ЗВО, у яких проходило навчання необхідним державі спеціальностям. І якщо в системі середньої освіти ще існували (хоч і становили меншість) приватні гімназії та реальні училища, то в обмежені терміни створити з приватної ініціативи ЗВО, тим більше у відсталій аграрній країні, було практично неможливо. Подібне могла здійснити лише держава з її фінансовими та адміністративними можливостями.

Професорсько-викладацький склад створених ЗВО мав статус державних чиновників з відповідними чинами згідно Табелі про ранги, а сам навчальний заклад було частиною загального державного апарату. Це мало як позитивні, так і негативні сторони, але ми лише констатуємо, що до 1917-го року на більшій частині українських земель система вищої освіти, на відміну від європейської і в цілому західної, була повністю державною.

Навіть короткий за історичними мірками період революційних потрясінь підтвердив, що форсоване створення ЗВО було тоді можливе тільки силами держави. Це найбільш яскраво підтверджує надзвичайне плідне в сфері державного будівництва правління гетьмана Павла Скоропадського, коли за його рішенням був, у тому числі, заснований в Києві, в будівлі колишнього артилерійського училища, «Український університет».

У радянський період дана політика була не тільки продовжена, але і різко активізована. У тій системі вона і не могла бути іншою, враховуючи, що в державі перестала існувати приватна власність, і всі ЗВО за визначенням могли бути тільки державними. Таким чином, за десятиліття повністю склалася, а згодом і закостеніла система повністю державної вищої освіти.

Але, не дивлячись на її безперечні і, без перебільшення, дуже значні досягнення в минулому, стара система не могла відповідати новим умовам, коли економіка стала ринковою, зовнішній світ відкритим, а потреба в спеціалістах різного профілю змінюється зовсім іншими темпами, ніж при плановій економіці. Новим умовам малорухлива і забюрократизована система державного вищої освіти не могла повністю відповідати в силу своєї суті, сформованої в принципово інших внутрішніх та зовнішніх реаліях.

Її реформа хоч і почалася, але проходила вкрай повільно. Це стало причиною початку активного формування паралельно старій державній нової системи приватної вищої освіти, яка ставила собі за мету бути гнучкою і задовольняти на високому професійному рівні потреби в підготовці фахівців, що постійно змінюються в ринкових умовах. Ті представники ділового світу, які вирішили вкласти кошти в її розвиток, у результаті зробили стратегічно вигідну інвестицію. Вже зараз без системи приватних ЗВО (від невеликих вузьконаправлених, як Інститут народної медицини, до такого багатопрофільного гіганта, як МАУП) неможливо собі уявити сферу вітчизняної вищої освіти в цілому, що потребує встановлення повної правової рівності закладів освіти незалежно від форми власності.