Автор: Олеся Калинич, вчитель, Хустська гімназія-інтернат.
Байдужість - це найвища жорстокість.
Мітчел Уїлсон
Постійно думаю, здавалося б, про дрібницю.
На перерві поливаю квіти. У кабінеті весело: одні спілкуються між собою, інші обговорюють відео в Instagram, дехто повторює матеріал, купка дітей розпитує, що ж буде сьогодні на уроці...
Поливаю квіти... дівчатка щебечуть, що їм подобаються уроки української, бо стільки цікавого... Жодна дитина не запитує, чи потрібно допомогти. Так, якби попросила, точно б хтось зголосився. Але чи про все треба просити?
Олена Каневська (заслужений учитель України, учитель української мови та літератури, риторики) Хустської школи-інтернату, а згодом - гімназії-інтернату) в одній із книг із серії «Слово на добро» змальовує педагогічну ситуацію: школа-інтернат (за радянських часів у нашій гімназії навчалися діти з малозабезпечених сімей, сироти з різних сіл області). У класі на столі в учительки пуста ваза. Учні, звичайно, не звертають уваги. Учителька приносить свіжі квіти (весною їх у кожного вдома багато). Так триває кілька днів. Одного дня вчителька не принесла квіти. «Чому ваза пуста?» - дивувалися діти. Учителька нічого не пояснювала. Наступного дня дівчинка з цього класу принесла квіти.
...Цікаво, якщо постійно поливатиму квіти на очах дітей, ситуація зміниться?
Щось ми, дорослі (батьки, вчителі), робимо точно не так: у гонитві за інтерактивністю, новітніми методиками, за створенням комфортних умов не помічаємо, що потроху втрачаємо набагато важливіше. І, на жаль, це зовсім не вазони з квітками чи невитерта дошка...
P.S. Спеціально для знавців-критиків. Так-так, хто, як не вчитель, винний - не може навчити елементарному…
