Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти.
Сьогодні вранці на пішохідному переході, котрий біля школи, - справжній ґвалт. Дівчинка з другого чи третього класу влаштувала мамі істерику. «Не хочу в школу. Там погано. Там зла вчителька», - на всю вулицю кричало дитя.
Мамі вдалося силоміць затягнути дитину на пішохідний перехід, але дитя уперлося й далі ні кроку. Дві солідні дами, мабуть, вчительки цієї ж школи, мовчки обійшли маму з дитиною й почимчикували, зайняті розмовою, до шкільної хвіртки.
З обох сторін на дорозі справжній автомобільний затор. А на переході дитяча трагедія. Якось та мама силоміць перетягнула дитину й майже на руках занесла її на шкільне подвір'я. А я подумав над таким: «А якби відвідування школи зробили не обов'язковим, а за бажанням? Скільки б тоді довелося закрити шкіл та звільнити вчителів?»
Мені можуть сказати: «Навчання - тяжка праця. А діти до праці не привчені». Я добре знаю цю мантру радянської педагогіки. Але добре знаю й інше: «Навчання з примусу - то не навчання». А в нашій школі навчання саме з примусу. У тому й біда.
