Автор: Тетяна Єфімова, виконавчий директор в EduPay.
Мій батько пішов до школи у 4 роки, бо його брати вже туди ходили, а він ще ні. Це була проста сільська школа, і перші два роки він просто бовтався на задніх партах, а далі вже був одним з відмінників.
Мотивація до навчання була страшенна. Вчитель на селі - це була найповажніша людина. Діти ходили до школи за декілька кілометрів - бо там було все найцікавіше у їхньому житті. Хотілось навчатись не тільки математики та літератури. Десь почув про шахи, зробив з гілочок фігурки і навчився-таки грати. Та ж історія з грою на баяні. Отакі тоді були гуртки.
Коли я йшла до школи, то теж заклад особливо не обирали - віддали у найближчу до дому школу. Як по мені, то і у мене теж була мотивація до навчання та бажання навчатись чомусь додатково.
А ось у моїх синів вже чітко можу відслідкувати залежність мотивації до навчання від конкретного закладу, бо порівняли за всі роки навчання три дитсадки та три школи.
Тому я розумію тих батьків, котрі зараз прискіпливо обирають навчальний заклад. Школи змінились. Вони різні не тільки за рівнем знань, ставленням до учнів, рейтингом ЗНО, «статусом», «крутістю», офіційною та неофіційною вартістю навчання, наявністю форми, додаткових матеріалів, якістю харчування, а ще за атмосферою і безліччю тих моментів, через які твоїй дитині просто добре саме у цій школі…
Але одночасно змінились і батьки. Кожна родина має своє розуміння освіти для своєї дитини. У когось перевага за «статусом» - і дитину навантажують новомодними гуртками, віддають до найдорожчої «крутої» школи. У когось - головне, щоб був гарною людиною і не мірявся смартфонами - і тут дитину чекають звичайна школа, гуртки і звичайні друзі, а не діти депутатів.
Десь важливіше за все здоров'я - тому школу підбирають зі здоровим харчуванням, додатковою фізкультурою. Хтось відкрито шукає школу, щоб заносити директору 300 доларів на рік і не мати ніякого клопоту з навчанням. Є батьки, для яких найголовніше, щоб потім здав ЗНО. Є ті, хто хоче, щоб дитина просто росла щасливою, мала дитинство, не парилась над навчанням і потім не працювала, як коняка. (Чомусь є і такий стереотип - хто добре навчається, потім працює, як коняка...)
Оце все почула від знайомих родин, з якими довелось поспілкуватись під час травневих свят. Всі вони мають дошкільнят, тому й крутились розмови навколо вибору майбутньої школи.
А веду я все це до того, що попит породжує пропозиції. За часів мого батька освіта мала конкретну єдину сутність. Освітня траєкторія була однаковою та зрозумілою для всіх родин - отримання базових знань у школі, далі виш та гарна робота.
Зараз - чи не кожна родина має своє бачення розвитку своєї дитині, шукає і таки знаходить шляхи для реалізації своїх планів.
І далі ще один важливий висновок - оці всі реформи, що ми тут з вами обговорюємо - вони якісь зовсім відірвані від отого батьківського попиту, який існує зараз. Жодний з батьків не казав про «компетентністний підхід» у дитини, розвиток навичок, якостей особистості.
Головні тренди - гарне здоров'я, гарний статус, гарні знання. ВСЕ! Навіть отримання подальшої професії та гарної роботи - то таке... а краще, щоб зовсім не працював, а гроші були. Отаке бачення майбутнього своїх дітей.
Тому думаю, що оці наші реформи тому так буксують і досі не реалізуються, бо не мають дійсної підтримки серед батьків. Батьки їх просто не розуміють, бо мають інші плани на розвиток своїх дітей. То, може, фінська освіта тому й відрізняється від нашої, що батьки - фіни мають інше бачення майбутнього своїх дітей. Дітей, які мають реальні навички та компетенції та з натхненням працюють на благо себе, своєї родини та країни?
Оригінал
