Osvita.ua ЗНО Підготовка до ЗНО Історія України: візуальні об'єкти Діячі культури, освіти та науки. Громадсько-політичні та військові діячі
Діячі культури, освіти та науки. Громадсько-політичні та військові діячі

Перелік діячів культури, освіти і науки, а також громадсько-політичних та військових діячів обов’язкових для вивчення абітурієнтами на ЗНО з історії України

Діячі культури, освіти та науки. Громадсько-політичні та військові діячі

ДІЯЧІ КУЛЬТУРИ, ОСВІТИ ТА НАУКИ

1. Василь–Костянтин Острозький. З його ініціативи було створено у 1576 р. (1578 р.) Острозьку академію. Викладалися в ній «сім вільних наук» – граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. То була перша в Україні «слов’яно-греко-латинська» школа.

2. Павло Чубинський. Співпрацював у журналі «Основа» та Київській громаді. 1863 р. опублікував вірш «Ще не вмерла Україна» (мотив твору взятий з польської мазурки «Єще Польска нє зґінела» та з пісні сербських повстанців, де були слова «Серце біє і кров ліє за нашу свободу»), який згодом стане гімном. У 1873 р. – управитель справами Південно-Західного відділу географічного Російського товариства, після закриття якого (Емський указ 1876 р.) Чубинського заарештовано і вислано з України.

3. Агатангел Кримський. Один із найвизначніших світових дослідників Сходу, письменник. Збірка його поезій «Пальмове гілля» містить оригінальні вірші дослідника та переклади арабських поезій українською мовою (знав близько 60 мов). Із 1918 року Агатангел Кримський працював секретарем Всеукраїнської Академії Наук. Залишив по собі унікальні мовознавчі дослідження: «Українська граматика», «Нариси з історії української мови». У 1941 році постановою Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) Кримського оголосили «ворогом народу». В ув’язненні вчений помер.

4. Володимир Антонович. Представник руху «хлопоманів» (на сторінках журналу «Основа» (1861–1862 рр.) опублікував статтю під заголовком «Моя сповідь», у якій закликав поляків, повернутися до українського народу, якого колись зреклися їхні предки). голова Історичного товариства Нестора Літописця (1881 р.). Автор історичних праць. Один з ініціаторів угоди галицьких народовців з польсько-австрійськими політичними колами, що дістала назву «нова ера» (1892 р.).

5. Олесь Гончар. Український прозаїк, найвідоміші твори «Прапороносці», «Тронка», «Людина і зброя». У 1968 р. виходить його роман «Собор», за цю книгу письменник був підданий критиці, а твір вилучений з літературного процесу на два десятиліття. Після розпаду Радянського Союзу став активістом у створенні Товариства української мови і Народного Руху України.

6. Олександр Довженко. Із 1926 р. режисер-постановник на кіностудіях Одеси, Києва, Москви. Серйозний успіх мав його фільм «Звенигора» (1929 р.). Окремі його роботи були прийняті з успіхом у європейських країнах. Автор кіноповісті «Україна в огні», за яку був підданий критиці. У роки «відлиги» написав статтю «Мистецтво живопису і сучасність», у якій закликав «розширити творчі межі соціалістичного реалізму».

7. Микола Костомаров. Ад’юнкт-професор (вчене звання у дореволюційній Росії і Західній Європі) кафедри російської історії Київського університету. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства (1846 р.) та автор його програмних документів, зокрема «Книги буття українського народу».

8. Іван Котляревський. У 1812 р. під час російсько-французької війни сформував український козацький полк. У 1817 – 1821 рр. директор Полтавського театру. Із 1818 р. брав участь у діяльності полтавської масонської ложі «Любов до істини». 1798 р. виходить перша частина «Енеїди» Котляревського (перший твір нової української літератури). Створив п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-Чарівник».

9. Соломія Крушельницька. Українська всесвітньо відома оперна співачка з Галичини. У 1893 р. дебютувала на сцені Львівської опери. Навчалася в майстрів оперного співу Італії. Із 1895 р. виступала в усіх великих операх Європи та Америки. Партнерами Крушельницької на сцені були Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй».

10. Пантелеймон Куліш. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства (1846 р.), за участь у діяльності якого був заарештований. У 1858–1863 рр. у Петербурзі редагував український журнал «Основа». Автор першого історичного роману «Чорна рада». Створив українську абетку («кулішівка»).

11. Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка). Поетеса, драматург, прозаїк, перекладач, публіцист. Брала активну участь в українському національному русі. Відомі твори: «Лісова пісня» (1911 р.), «Бояриня» (1913 р.). Дочка письменниці Ольги Петрівни Драгоманової-Косач, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка. Дядько Лесі (так її називали у сім’ї, і це ім'я стало літературним псевдонімом) – Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем.

12. Микола Лисенко. Заклав основи національного музичного мистецтва. Пройшов школи Лейпцизької та Петербурзької консерваторій. Автор перших опер для дітей «Коза-Дереза», «Пан Коцький»; опер «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба».

13. Петро Могила. Народився в сім’ї молдавського господаря Симеона та угорської князівни Маргарет. Навчався у Львівській братській школі, Замойській академії. Брав участь у битві під Хотином. Згодом постригся в ченці. З початку XVII ст. архімандрит Києво-Печерської лаври, 1632–1647 рр. – митрополит Київський і Галицький. У 1632 р. домігся від королівської влади визнання вищої православної церковної ієрархії. Восени 1631 р. заснував Лаврську школу, незабаром цю школу було об’єднано з Київською братською, і з 1632 р. постає Києво-Могилянська колегія. Автор богослужбової книги «Требник» (1646 р.).

14. Сергій Параджанов. Вірменський та український кінорежисер. Один із засновників українського поетичного кіно. Екранізація п’єси М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» (1964р.), принесла йому всесвітню славу і визнання. Фільми, що були далекі від проголошеного «соціалістичного реалізму», і нелюбов до радянської влади призвели до арешту і ув’язнення режисера терміном на 15 років.

15. Григорій Сковорода. Філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог. Працював викладачем етики та поетики в Харківському та Переяславському колегіумах. На його думку, людина може стати щасливою, пізнавши самого себе, а в житті варто займатися тим, що людині природно відповідає. Автор творів «Сад божественних пісень», збірник байок «Басни харковскія». Пісню Сковороди «Всякому городу нрав і права» використав І. Котляревський у п’єсі «Наталка Полтавка».  Йому належить вислів: «Світ ловив мене, але не спіймав».

16. Йосип Сліпий. Після смерті А. Шептицького, у листопаді 1944р., став главою греко-католицької церкви. У 1946 р. звинувачений у «ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецько-фашистськими окупантами», засуджений до ув’язнення. Після вісімнадцяти років каторги звільнений у 1963 р. (завдяки тиску президента США Джона Кеннеді та папи Павла І). Виїхав до Рима, де розпочав відбудову української церкви. Став фундатором Українського католицького університету.

17. Василь Стус. Один з активних учасників акції протесту у вересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в Києві, за що був виключений з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. У 1970 р. за кордоном вийшла його збірка поезій «Зимові дерева», через два роки був засуджений за «антирадянську агітацію». У 1980 р. отримав новий строк ув’язнення, помер за ґратами.

18. Іван Франко. Один із засновників Русько-української радикальної партії (РУРП), згодом відмовився від соціалістичних поглядів і став членом Української національно-демократичної партії (УНДП). Очолював філологічну секцію в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Літературні творчість розпочав у 1870-х роках. У 1892 р. брав участь у селянському вічі в м.Снятин.

19. Маркіян Шашкевич. Уважається речником західноукраїнського національного відродження. Навчався в духовній семінарії та університеті у Львові. У студентські роки був організатором і лідером «Руської трійці» (1832 р.), співавтор альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р.), один із перших перекладач «Слова про похід Ігорів».

20. Тарас Шевченко. У 1840 р. у Петербурзі вийшла перша збірка його поезій «Кобзар». Був одним з найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. У 1844 р. вийшов альбом офортів «Живописна Україна», де представлені роботи художника на історичну тематику («Дари в Чигирині», «Смерть Б. Хмельницького»).

21. Андрей Шептицький. Митрополит Української греко-католицької церкви. Брав активну участь у громадському житті західноукраїнського краю. Був депутатом віденського парламенту і Галицького сейму, але в стінах цих закладів з’явився лише двічі до 1914 р., обидва рази виступав не з політичними, а з освітянськими темами. Заснував Український національний музей та Земельний банку у Львові (1910 р.). У роки окупації Галичини російськими військами (Перша світова війна) був вивезений з України в Росію. Після повернення заснував Львівську богословську академію, яка в 1928 р. була єдиним українським вищим навчальним закладом на українських землях у складі Польщі. У роки Другої світової війни підтримував наміри українців у час проголошення «Акту відновлення української державності». У багатьох пастирських посланнях виступав проти нацизму. Двічі звертався з протестом щодо нищення єврейського населення в Галичині до рейхсфюрера СС Гіммлера. За згодою митрополита значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і безпосередньо в митрополичій резиденції. Шептицький причетний до формування дивізії «Галичина». Помер у листопаді 1944р.

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ ТА ВІЙСЬКОВІ ДІЯЧІ

22. Михайло Драгоманов. Один із активних діячів південно-Західного відділу Російського географічного товариства і Київської (Старої) громади. У 1875 р. емігрував до Швейцарії, де в Женеві видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878 р.). Поширював ідеї соціалізму, який мав громадівський характер: об’єднання громадян як вільні й самостійні утворення будуватимуть між собою відносини на федеративних засадах з низу до верху – аж до всесвітньої федерації, як наступниці держави. В останні роки життя обіймав посаду професора історії в Софійському університеті (Болгарія).

23. Микола Міхновський. Один із засновників Братства Тарасівців, 1900 р. став один з ініціаторів утворення Революційної української партії (РУП) та опублікував брошуру «Самостійна Україна», у якій прозвучало популярне згодом гасло «Україна для українців» (Україна для українців і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя). У 1902 р. утворив Українську народну партію в Харкові, що стояла на чітко виражених самостійницьких позиціях. Із березня 1917 р. був ініціатором формування Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка і початку організації українського війська. Один з організаторів виступу самостійників щодо рішення ІІ Універсалу.

24. Степан Бандера. Член Української військової організації, один з керівників Організації українських націоналістів. У 1934 р. засуджений польським судом до смертної кари, заміненої на довічне ув’язнення. У лютому 1940 р. створив Революційний провід Організації Українських Націоналістів (ОУН (б) – бандерівці, на противагу ОУН (м) – мельниківцям.). У 1941 р. на ІІВеликому зборі Проводу ОУН став його головою, ініціював проголошення Акта відновлення української державності. У роки Другої світової війни ув’язнений у концтаборі Заксенхаузен. Керував боротьбою націоналістичного підпілля проти радянської влади. Убитий у 1956 р. в Мюнхені.

25. Володимир Винниченко. Член Революційної української партії (РУП), з 1904 р. ініціатор створення Української соціал-демократичної партії (УСДП). У червні 1917 р. став головою першого українського уряду –Генерального секретаріату Української Центральної Ради й одночасно виконував обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. Співавтор усіх чотирьох Універсалів Центральної Ради. У час гетьманського режиму перебував в опозиції, очолив Український національний союз, згодом став головою Директорії. Через суперечності з Петлюрою пішов у відставку й виїхав за кордон. На початку 1920-х років повернувся в УСРР, однак, зрозумівши, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань, знову виїхав за кордон. Останні 25 років проживав у французькому місті Мужен поблизу Канн, займаючись літературою та живописом.

26. Михайло Грушевський. Народився в м. Холм. У 1894 р. очолив кафедру історії України у Львівському університеті. Очолював історико-філософську секцію Наукового товариства ім. Шевченка. Автор фундаментальної праці «Історія України-Руси». Один із засновників Української національно-демократичної партії (1899 р.) У роки Першої світової війни був висланий з України. У 1917 р. очолював Українську Центральну Раду. Після гетьманського перевороту П. Скоропадського емігрував. У 1924 р. повернувся в радянську Україну, був обираним членом Української академії наук, а з 1929 р. – академік академії наук СРСР. У 30-х роках звинувачений у причетності до діяльності антирадянського «Українського національного центру». Помер 1934 р. в Москві.

27. Петро Дорошенко. Гетьман Правобережної України . У 1668 р. гетьман обох боків Дніпра. Разом з армією турецького султана Мохаммеда IV в 1672 р. пішов походом на Галичину, цього ж року підписав Бучацький догові р. У 1669 р. намагався досягти протекторату Туреччини. Зрікся булави 1676 р.

28. Сидір Ковпак. На початку радянсько-німецької війни (Великої Вітчизняної війни) в тилу ворога у лісах Сумщини створив партизанське з’єднання. У 1943 р. здійснив рейд «Від Путивля до Карпат». Бійці партизанського з’єднання активно проводили операцію «рейкова війна» (пускали під укіс ешелони, підривали мости).

29. Євген Коновалець. Під час бою на горі Маківці потрапив до російського полону. Організував Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців. У листопаді 1918 р. підтримав Директорію УНР у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського і в Мотовилівському бою розбив гетьманські частини. Полковник армії УНР. Один з організаторів і керівників Української військової організації (УВО), із 1929 р. був головою Організації Українських Націоналістів (ОУН). 1938 р. загинув у Роттердамі.

30. Іван Мазепа. Навчався в Києво-Могилянські колегії та єзуїтській колегії у Варшаві. Перебував у Німеччині, Італії, Нідерландах. У 1687 р. гетьман Іван Мазепа підписав з Московією Коломацькі статті, у 1689 р. брав участь у Другому Кримському поході разом із князем Василем Голіциним. У 1692 р. придушив виступи Петра Іваненка (Петрика). В 1702–1704 рр. придушив повстання Семена Палія на Правобережжі, і до 1709 р. Правобережжя перебувало під контролем Івана Мазепи. Продовжував формувати козацьку еліту (значкові товариші); докладався до будівництва соборів і церков. З ініціативи гетьмана Києво-Могилянська колегія отримала статус академії (1701 р.). У роки Північної війни 1708 р. перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Цей крок гетьмана Московія в особі царя Петра І розцінила як зраду. Було знищено столицю гетьмана місто Батурин та зруйновано Чортомлицьку Січ.  Після Полтавської битви (1709 р.) змушений був залишити територію України. У 1710 р. помер у м. Бендерах.

31. Нестор Махно. Один з лідерів анархістського руху. Очолював бригаду в першій Задніпровській дивізії, до якої входила частина військ отамана Григор’єва. Протягом вересня-жовтня 1919 р. утворена Махном Революційно-повстанська армія України (махновська) в боротьбі з денікінцями зайняла Катеринослав, Гуляйполе, Олександрівськ, Маріуполь. У жовтні 1920 р., об’єднавшись із більшовицькими військами, Махно воював проти армії генерала Врангеля, після розгрому якої радянське командування, порушивши умови угоди, повернуло свої війська проти махновців. До 1921 р. вів боротьбу проти радянських військ. Перебував в еміграції у Франції.

32. Андрій Мельник. Полковник армії УНР, один з найближчих співробітників Євгена Коновальця. Один з організаторів УВО (Української військової організації). Із 1938 р. став головою Проводу ОУН, проте не зміг зберегти єдність організації. У 1940 р. очолив ОУН (м) (Організація Українських Націоналістів – мельниківців). На початку Другої світової війни виступав за співпрацю з нацистською Німеччиною. Ініціатор «похідних груп». В’язень німецьких концтаборів. У 1957 р. висунув ідею створення світового конгресу українців.

33. Симон Петлюра. У 1900 р. був активним членом революційної української парті (РУП). У 1904 р. редагував у Львові орган РУПу «Селянин», згодом переїхав до Москви, де редагував журнал «Украинская жизнь». Навесні 1917 р. Петлюра був призначений головою Українського Військового комітету, згодом – Генеральним секретарем військових справ при Центральній Раді. Брав участь в антигетьманському повстанні. Увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман. Після виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії. Очолював збройну боротьбу Армії УНР проти більшовиків і денікінців. Був ініціатором підписання Варшавської угоди, у результаті якої поляки разом із військами Армії УНР боролися проти більшовиків. Після Ризького договору розпочинається емігрантський період життя С. Петлюри. У 1926 р. вбитий у Парижі.

34. Євген Петрушевич. Активний член Української національно-демократичної партії, посол до Австрійського парламенту (1907 р.) та Галицького сейму (1913–1914 рр.). Очолював Українську Народну Раду, яка в листопаді 1918 р. проголосила ЗУНР. Президент Західноукраїнської Народної республіки (ЗУНР). 22 січня 1919 р. уклав із Директорією УНР Акт Злуки. Улітку 1919р. отримав диктаторські повноваження, які означали суміщення обов’язків президента і голови уряду. Попри суперечності з С. Петлюрою, приєднав Галицьку армію до армії  Української Народної Республіки (УНР) для спільної боротьби проти більшовиків.

35. Кирило Розумовський. У 1750 р. російська імператриця Єлизавета затвердила на гетьманство Кирила Розумовського, однак лише у 1751 р. гетьман прибуває до Глухова, де старшинська рада обирає його гетьманом. До складу Гетьманщини відходять Запорозька Січ і Київ. Протягом 1760–1763 рр. провадилася судова реформа, наслідком якої Гетьманщина мала перетворитися з військової на цивільну державу. Гетьман провадив реформи в армії та освіті; почав розбудовувати Батурин, де планував відкрити університет. У 1763 р. імператриця Катерина ІІ отримала прохання старшини закріпити гетьманство за родом Розумовських. Це було однією з причин ліквідації гетьманства (1764 р.).

36. Петро Сагайдачний. Народився в с. Кульчиці поблизу Самбора на Львівщині. Навчався в Острозькій академії. Брав участь у численних походах козаків. У 1618 р. повів козацьке військо разом з поляками на Москву. Похід закінчився Деулінським перемир’ям. З ініціативи Сагайдачного в 1620 р. було відновлено ієрархію православної церкви, митрополитом стає Йов Борецький. Допомагав полякам у Хотинській війні 1621 р. де був смертельно поранений.

37. Павло Скоропадський. Навчався в Петербурзькому пажеському корпусі, брав участь у російсько-японській війні, нагороджений Георгіївською зброєю та багатьма орденами за особисту мужність і героїзм. У роки Першої світової війни отримав звання генерал лейтенанта. У час національно-революційного руху 1917 р. був наказним отаманом Вільного козацтва. 29квітня 1918 р. за підтримки німців та австрійців став Гетьманом Української Держави. Доклався до створення незалежної української держави. Після евакуації військ Німеччини з України, а також унаслідок антигетьманського повстання, очоленого Українським Національним Союзом, зрікся влади та залишив Україну.

38. Богдан Хмельницький. З 1648 року — гетьман Війська Запорозького . Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло в Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України – Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. У 1654 році в Переяславі уклав військовий союз із Московським царством. Після підписання Віленського російсько-польського перемир’я 1656 р. переорієнтувався на союз зі Швецією та Османською Портою, убачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.

39. Микита Хрущов. Генеральний секретар ЦК КПРС (Центральний комітет Комуністичної партії радянського Союзу) 1953–1964 рр. З його іменем пов’язані: кампанії з освоєння цілинних земель і повсюдного запровадження кукурудзи; третя програма Комуністичної партії (ХХІІ з’їзд КПРС), що поставила за завдання побудову комунізму за 20 років; Карибська криза (1962 р.); реформа освіти, що призвела до русифікації неросійських республік (1958 р.). Заслугами М. Хрущова були викриття культу особи Сталіна (ХХ з’їзд КПРС) та відносна лібералізація радянської системи («відлига»); відбувалися спроби реформувати радянську адміністративну систему шляхом впровадження раднаргоспів (рад народного господарства) (1957 р.); відбувся перехід на п’ятиденний робочий тиждень; зросли масштаби виробництва легкої промисловості та житлового господарства. Під час керівництва М. Хрущова було здійснено запуск першого штучного супутника Землі (1957 р), та політ Ю. Гагаріна в космос (1961 р.).

40. В’ячеслав Чорновіл. У 1967 р. підготував збірку «Лихо з розуму», яку відзначено премією міжнародної журналістики. За це був заарештований і засуджений до трьох років суворого режиму. У 1970 р. розпочинає видання самвидавського журналу «Український вісник». У 1980 р. знову засуджений за «антирадянську агітацію». За часів незалежної України – лідер Народного Руху, згодом голова партії Народний Рух України. Загинув в автокатастрофі 1999 р.

41. Роман Шухевич. Член Організації українських націоналістів, політичний в’язень концтабору в Березі-Картузькій. Брав активну участь у створені революційного проводу ОУН (Організація Українських Націоналістів), який очолював Степан Бандера. У серпні 1943 р. був обраний головнокомандувачем УПА (Українська Повстанська Армія), із липня 1944 р. – голова Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР). Відомий під псевдо Тарас Чупринка. Загинув у сутичці зі спецгрупою МДБ (Міністерства Державної Безпеки) 1950 р. біля с. Білогорща поблизу Львова.

Освіта.ua
10.04.2018

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!