«Тигролови» Іван Багряний (скорочено)

Читати онлайн скорочено роман Івана Багряного «Тигролови»

«Тигролови» Іван Багряний (скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ 1

Дракон

...Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон.

Не з китайських казок і не з пагод Тібету – він знявся десь з громохкого центру країни "чудес", вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащі Сибіру... Через грізний, понурий Байкал... Через дикі кряжі Зайбакалля... Через Становий хребет, – звивався над ним межи скель і шпилів... Високо в небі, сіючи іскри й сморід, летів і летів у безмежній ночі.

...Палахкотів над проваллями... Звивався над прірвами... Пролітав із свистом спіраллю над диким бескиддям і нагло зникав десь у надрах землі – занурювався, як вогненноокий хробак, зі скреготом і хряском у груди скелястих гір, свердлив їх з блискавичною швидкістю, розсипаючи іскри. Зникав... І раптом вилітав з-під землі далеко, мов пекельна потвора, потрясаючи реготом ніч. Пряв вогненними очима, зойкав несамовито і, вихаючи хвостом, як комета, летів і летів... (…)

Шістдесят коробок-вагонів – шістдесят суглобів у дракона. Спереду вогненноока голова – велетенський двоокий циклоп – надпотужний паротяг "Й.С." (Йосиф Сталін). Ззаду – такий же надпотужний паротяг "Ф.Д." (Фелікс Дзержинський). На тендері прожектор – довгий вогненний хвіст. Біля кожного вагона – щетина багнетів. Наїжився ними дракон, мов їжак... Ні, мов дракон! І гнався зі скреготом.

Шістдесят суглобів у дракона – то шістдесят рудих домовин, і в кожній з них повно проглинених жертв, повно живих мертвяків. Крізь заґратовані діри дивилися тоскно грона мерехтливих очей, – дивились крізь темряву десь на утрачений світ, десь туди, де лишилась країна, осяяна сонцем, де лишилась Вітчизна, озвучена сміхом дитинства і юності рано одтятої, де лишилася мати... родина... дружина... Мерехтіли грона очей і летіли десь у темряву чорну, у прірву. Ними натоптане черево вщерть у дракона. І тягне їх циклопічний "Й. С.", і підпихає їх демон "Ф.Д.".

В цілому ж – то є е т а п , то є "ешелон смерті", – етапний ешелон ОГПУ – НКВД.

Дракон.

І мчить він без зупинки, хряскотить залізними лапами, несе в собі приречених, безнадійних, змордованих, – хоче замчати їх у безвість, щоб не знав ніхто де і куди, – за тридев’ять земель, на край світу, мчить їх у небуття. І нема того Кожум’яки... І ніхто-ніхто їх не визволить і вже не врятує, і ніхто навіть нічого не знатиме й не почує про них. Ніч. Чорна, безмежна ніч.

І відсахуються смереки, кидаючись врозтіч. А дракон пожирає очима все перед себе і мете услід вогненним хвостом – фосфорить ним по шпалах, по нетрях, обмацує слід за собою, – чи не тікає хто?

Іноді бахкає постріл... другий... То вартовому ввижається зрада чи втеча, і він несамовито, пронизливо кричить і стріляє навмання у метушливі тіні смерек і стовпів. (…)

(…) Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смерті, – спецешелон ОГПУ – НКВД. Він – один з багатьох таких ешелонів; женуть вони отак божевільним темпом через глуху піч і крізь ще глухіший Сибір, оповиті таємницею... Не просто таємницею, а таємницею державною оповиті вони. Обставлені багнетами, устатковані прожекторами, женуть вони десь у таємницю ж, непроглядну, як сам Сибір чи як тая сибірськая ніч.

Фантастичні і реальні, дивовижні аксесуари нерозшифрованої жаскої легенди – таємничої легенди про зникнення душ.

На окремих пунктах ешелон зупиняється. На мить, на коротку мить. Тоді по нім біжать аргати, біжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, і стукають палками в залізо – чи не проломлено де?! Чи немає диверсій?! (…)

(…) І тоді ж так само вздовж ешелону пробігає начальник етапу. Він вибігає десь від "Й.С." і, задерши голову, стурбовано мчить очима від вагона до вагона, – чогось шукає. Так він довго жене попри низку понурих, герметично закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них "на сорок чєлавєк ілі восемь лашадєй", і нарешті коло середнього вагона зупиняється. Відсапується якусь мить. А тоді, задерши голову до заґратованої діри, владно гукає в гроно мерехтливих очей і блідих облич, що поприлипали, мов паперові, до ґрат.

– Многогрішний!!

Обличчя зникають. Гроно мерехтливих крапок розсипається. Натомість з’являється одна пара таких же самих, з глибини вагона наближається до ґрат, а голос понуро, ніби з могили, відповідає:

– Я...

– Звать!?.

Павза. І повільно, тяжко, й так само понуро:

– Григорій!..

Начальник якусь мить мовчки вдивляється в дві мерехтливі цятки. Потім, заспокоєний, обертається і йде назад.

Дві цятки наближаються до ґрат і миготять, проводжаючи. Бліде обличчя прикипає до заліза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного клекоту серця, вибухає крізь зціплені зуби:

– Бережеш-ш-ш?!. С-с-собака!..

І знову люто, розпачливо:

– Бережеш-ш-ш?!?

Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмішкувато:

– Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Великої честі доскочив. Сам великий начальник не їсть і не спить – все прибігає з поклоном...

Третій понурий голос, потішаючи:

– Нічого... Одбудеш всі свої двадцять п’ять – станеш маршалом. Ех-х!.. – і раптом вибухає зливою страшних, нестерпних прокльонів, – в закон, в світ, пекло і в самісіньке небо...

Ешелон зривається і летить далі.

У грюкоті коліс зринає пісня, важка, бурлацька. І наростає, наростає...

Вона починається з одного голосу – з того голосу, що говорив "Я... Григорій!..". Понурий і глибокий, він починає пісню, ніби віддираючи стьожку від серця:

"Та забіліли сніжки... Забіліли білі... Ще й дібровонька..."

Кінчаючи рядок, мелодія завмирає, губиться в грохоті коліс, ось-ось загубиться. Тоді другий голос, як побратим, враз підхоплює її, міцно, дерзко:

"Ще й дібровонька!.."

І разом з першим на повні груди:

"Та й заболіло тіло бурлацькеє біле... ще й голівонька..."

Два голоси – два друга. До них долучається третій. Пісня б’ється, як птах у домовині. А далі, вириваючись геть з тієї домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкіт і вищання коліс, тая пісня в три голоси здіймається на крила, вилітає назовні і летить слідом, шугає і б’є крильми над спиною дракона.

Вартовий оскаженіло б’є колбою в стіну вагона:

– Адставіть пєсні!!!

І гатить колбою рушниці щосили, пересипає грюкіт фантастичною лайкою:

– Ад-стт-а-ві-і-іть!!.

"...Ще й голівонька... та ніхто не заплаче по білому тілу..."

Вартовий перестає бити у стінку, не в силі обірвати пісню. Мелодія все більше стає потужною, кипить, вирує... (…)

(…) Повінь незміряної туги, чи гніву, а чи понурого смутку... В’ється та пісня над драконом, стелиться над торами, б’є крилом під колесами. А він її ріже, він її чавить, він її роздирає на шмаття, замітає рештки вогненним хвостом і летить, летить. (…)

(…) І так само з кожною новою зупинкою все більше було розпуки і гніву в отім: "Бережеш-ш!?" і все більше сарказму та пекельної ненависті в отім: "С-с-собака!!." Все більше було туги і безоглядної рішеності на щось надзвичайне у власника того понурого голосу і тих мерехтливих очей. Клекіт зборканої, але не зламаної і не упокореної волі, що проривався зі стиснених щелеп, не віщував нічого доброго.

Тим часом ешелон доходив своєї мети.

Він уже мчав по інших широтах, круто повернувши на південь, і прогримівши над широченним Амуром. Він ішов туди, де кінчається земля. Пролітав через кряжі інших гір, полохав інші, ще не бачені нетрі, проходив останні безконечні тунелі... Днями було видно, як красувалась і цвіла земля, розливаючись морем квітів. По них блукали розпучливо очі тих, що мали щастя припасти до ґрат... Обрії були заставлені сизими, фіалковими, синіми пасмами гір та гребенястих лісів. Блакитні широкі долини розстелялись і крутились казково, вкриті буйними травами, квітами, свічадами озер... Дивна якась, небезпечна, фантастична країна. Та не сюди, не в цю дивну країну мчав їх дракон. Пориваючись до волі, приречені крізь грати просували руки, пхали в них очі і лиця, втискались в залізо, – тоді вздовж ешелону лунали постріли. Та ніхто на них не зважав, лише поїзд припускав ще дужче, ще скаженіше. Не сюди, не сюди везе він вантаж, він його мчить до іншої мети.

Вночі мерехтіли зорі – мільйони зір, змішуючись з іскрами від скаженого поїзда, а від насипу розбігались дерева й квіти і збігалися знову в химернім танку за драконом, і вогненні віяла прожектора крутили з них веремію.

Потім ландшафт ставав ще дивніший. Потім...

Нагло земля обірвалась. На п’ятнадцятій добі шаленого гону раптом земля обірвалась.

Ешелон вилетів до синього моря і зі скреготом став. Тяжко випустив рештки диму і пари. Став.

Все. Скінчилась земля.

Ешелон дійшов до своєї мети. Важко дихаючи і відсапуючись на кінцевій станції Океанській, він став витрушувати з себе вантаж – викидати з черева те, що привіз, з усіх своїх шістдесяти суглобів.

Дивно! Скільки могло вміститися люду в цих брудних, рудих коробках! І як вони витримали! Як вони не розпалися?!

Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20 – 25 років лише, але всі вони гейби діди. Тисячі завинених в дрантя і коци і так – напівголих, викинених з вітчизни, з родини, з спільноти, погноблених, безправних, приречених... Так, приречених на загин, десь там, куди ще вони не дійшли. Ешелон дійшов до своєї мети, та не дійшов ще мети етап – оці тисячі мучеників.

Вони купчились отарами, зігнані в великі купи, мов вівці, і, оточені шпалерами варти, тупо дивилися вперед – на сиву пустелю, в заткане легким туманом безмежжя.

Туди стелився їм шлях – через те море Японське та й через той океан Тихий безмежний. Етап іде на Магадан десь. Це ще тисячі кілометрів водяною пустелею до понурої, невідомої Колими, а чи й далі.

Та ніщо їх не зворушувало і ніщо їх не лякало. Вони були тупі і байдужі, виснажені, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани, кубанці, херсонці... – діти іншої, сонячної землі і іншого, сонячного моря.

Варта розігнала всіх цивільних зі станції і оточила місцевість, – пильнувала, тримаючи рушниці і псів-вовчурів напоготові.

А з вагонів вилазили все нові й нові арештанти. Інших тримали попід руки... Вони вже негодні були йти, і їх друзі тримали попід руки, апатично і байдуже допомагаючи пройти останній пруг землі... Може, взагалі останній шмат життєвого шляху.

І ось тут нагло зчинився алярм! На самім краєчку землі нагло зчинився алярм.

Коли всі вилізли і стояли вже на землі, начальник повів очима по масі людей, а тоді прожогом побіг до вагона, до того середнього вагона:

– Многогрішний!!!

Мовчанка.

– Многогрішний!!!

Мовчанка. Ніхто не відповідав: "Я" і ніхто не відповідав: "Григорій". Мов ужалений, начальник підскочив, вихопив пістоля і стрибнув до вагона, – порожньо. Вибіг перед велетенський людський натовп і зарепетував:

– Ложись!!! – і закипів брудною, скаженою лайкою.

Юрба апатично лягла в пилюку ниць.

– Многогрішний!!!

Начальників крик звучав люто і водночас благальне, – не то він погрожував, не то він кликав, просив. Нема...

На команду варта заметушилась навколо порожнього ешелону і по всій території. Зі станції задзвонили телефони... Стрільці та їхні пси обшукали всі кутки, всі діри й закапелки на станції та навколо, – нема. Собаки нишпорили разом із своїми "сотрудніками", накидаючись на випадкових людей.

Нема.

Нарешті було знайдено "секрет". Та не знайдено самого збігця. Всіх лежачих перерахували – всі є. Нема лише одного. А виявлений "секрет" був такий: у вагоні, у тім, середнім, тридцять другім, знайдено сліди диверсії – чотири дошки були двічі перерізані ножем упоперек. Над буфером. Саме там, де того найменше можна було сподіватися. Тільки арештант, тільки той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю, може проробити таку роботу. Тож на те пішло багато ночей. Тож різано, либонь, від самого Уралу і пильно масковано вдень. Потім вийнято... Ясно! Той божевільний, той маніяк вистрибнув... Так, вистрибнув на ходу поїзда.

Стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансів проти одного було за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув.

– Диявол!.. Диявол!!! – кипів начальник етапу; беріг він – і не вберіг, пильнував, як ока, – і марно. І душила його скажена лють. Ще одне йому було зрозуміло: хтось допомагав, хтось заклав знову діру і замаскував пильно.

– Встать! – гримнув начальник. Всі встали. Всі стояли, похиливши голови, намагаючись не дивитися на начальство, щоб не показати очей, так раптом і так дивно змінених.

– Хто допомагав?!. Мовчанка.

– Тридцять другий вагон!.. Згною!.. Роздавлю!.. Хто допомагав!?

Тихо. Тридцять другий вагон відокремили. Біля 60 людей стало окремою купкою.

– Хто спільник?!.

Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але в кожного тіпалося серце. Не від страху, ні, від буйної радості. Від злобної радості та й від гордості за того "диявола", за того сміливця. Вони знали, як і де він стрибнув. Далеко звідси. Викинувся вночі зі скаженого поїзда.

Але ніхто не пустив і пари з вуст. Є така солідарність, є такий закон неписаний, є така арештантська мораль, що подібної до неї більше немає у світі, – мораль упосліджених, святиня арештантської дружби.

Люди стояли байдужі. А рука не в одного тяглася до шапки, щоб стягти її до сирої землі:

"Земля тобі пером, безумний сміливцю!" Пригадувались слова, кинені якось ним у темряві ночі зі стогоном:

– Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи! Та з розпукою крізь стиснені щелепи:

– Жить!

– Відплатить!!.

...Або вмерти.

По цілій масі змарнованих, знеосіблених людей ніби хто струм пропустив. Геть скільки їх тут стояло – в кожного сколихнулося серце. Давно розчавлена людська гідність підводилась рвучко... Лиця обертались туди, назад, і виростали крила у тих, хто був заломився вже зовсім. А серця калатали в схудлих, вимучених грудях, прориваючись геть. Шепіт летів по юрбі.

– Утік!..

У смерть, але втік!..

Начальник, відчуваючи недобре, розмахував пістолем – квапив тих, що йшли до арешту за кару. Решту теж погнали до порту.

А вже як повантажились на пароплав, як уже всі знали подробиці про того "диявола", про того юнака, на двадцять п’ять літ каторги приреченого, що переступив "трибунал" і вистрибнув у смерть зі скаженого поїзда, – люди, стоячи на чардаку і відпливаючи в сиву пустелю, оберталися обличчям на захід – дивились-дивились широко відкритими очима...

Прощались із землею, прощались із усім. А ввіччю, либонь, стояв відтворений образ того, хто не здався, хто лишився-таки там. Образ, як символ непокірної і гордої молодості, символ тієї волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни...

Пароплав канув у сивім тумані. А за ним поснувалась легенда про гордого сокола, про безумного сміливця...

Недосказана легенда про нікому не відомого, гордого нащадка першого каторжанина Сибіру, про правнука гетьмана Дем’яна Многогрішного.

Тим часом по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця, з підкресленням важливих прикмет: "Юнак – 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк... Суджений на 25 років тчк... На ймення – Григорій Многогрішний"

Розділ 2

Світ на колесах

Поблискуючи нікельованими ручками м’яких купе, сяючи яскраво освітленими вікнами, тим же маршрутом по Транссибірській магістралі йшов інший експрес, – так званий "Тихоокеанський експрес нумер один". (…)

(…)Це найліпший і наймодерніший експрес в СССР; найкомфортабельніший експрес у так званій робітничо-селянській державі. Мавши маршрут майже на пів земної кулі, маршрут "Нєгорєлоє – Владівосток", тобто від понурої Прибалтики і до берегів Японського моря, маршрут на 12 тисяч кілометрів і стільки ж назад, він був до того відповідно пристосований і устаткований, – до комфорту і вигод в безперервній десятиденній мандрівці. Чудо цивілізації, вершок людської вибагливості і фантазії. (…)

Пасажирами цього експресу були інженери і авіатори, ударники і так літуни, партпрацівники і туристи, колгоспні колективізатори і радгоспні бюрократи, раціоналізатори й індустріальні авантюрники, прокурори і розтратники, потенціальні злодії… Цивільні і військові… Працівники органів «революційної законності» і контрабандисти… І літні «відповідальні» пани, і ексцентричні, але так само «відповідальні» панни, чи то пак «товаришки» пані і «товаришки» панни з коханцями й без коханців, з портфелями і без, з партстажем і без… Закохані «кішечки» і ще більш закохані «котики» …Відповідальні відрядженці і безвідповідальні рвачі та дезертири, з партквитками і без, з дисциплінарними стягненнями і без… …Словом – цвіт робітничо–селянської імперії у всій його величі і багатогранності». Усе це мандрівники, шукачі щастя й пригод, а найбільше – кар’єри. Мчить поїзд, а в салонах вагонів точиться жваве обговорення книжки Арсеньєва «Дерсу Узала» та переповідаються страшні історіїї про уссурійську тайгу, женьшень та тигрів. Коли поїзд їхав Забайкаллям, пасажирів став розважати якийсь професор історії.

(…) І було їх двоє, тих піонерів: навіжений протопоп Аввакум... Але цей розкольник був другим. А першим був – бунтар і "ізмєннік" – "малоросійський" гетьман на ймення Дем’ян Многогрішний.

Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки, першої сторінки в епопеї невимовних людських страждань на цій землі...

За ними пішли чередою безліч інших, більших і менших, відомих і безіменних каторжників... Серед них багато славних, оспіваних до того, а особливо після того, національних героїв цілої низки народів... Брязкаючи кайданами, вони вимощували кістками це гробовище, цю понуру "юдоль розпачу і сліз людських"...

Професор розповідав повільно, помежи "вістами", але ерудитно і барвисто, як справжній професор історії взагалі, а Сибіру – зокрема. Він розповідав, власне, про те, про що всі знали бодай з тих тягучих і грізних, безнадійних і розпучливих каторжанських пісень, які становили колись чи не половину всеросійського національного пісенного репертуару, та становлять ще й тепер, і що їх співано кожним колись і тепер.

Не знали тільки хіба про того першого піонера, про того патріарха каторжанського, того прапракаторжанина, про того гетьмана малоросійського з химерним, але таким підходящим до ролі каторжанського патріарха прізвищем. Поза цим багато було відоме. Ті-бо кайдани у кожного з них дінькали і бомкали з дитинства, розповідаючи про той Сибір і про це Забайкалля. Лекція професора справила враження. (…)

(…) І ось... Ніби зумисна ілюстрація до професорової історичної екскурсії, ніби марево, викликане ним з небуття, з’явився додаток до того ландшафту...

Либонь, вони встали з-під землі – цілі ті покоління каторжників, армії їх!.. Вони вишикувалися обабіч колії, вздовж насипу безконечною хмарою і стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки... По коліна в воді і в болоті... У ровах і ямах...

– Ребята!!! Сматрі!!! Бамлаг!!!

Все кинулося до вікон.

Боже ж мій!.. Так ось вони!!. Справжні, реальні, невигадані і – незчислимі. Як розгадка болючої і жаскої таємниці. Як сама таємниця, на яку страшно було дивитись...

А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою – вимучені, виснажені... В химерних і страшних бамлагівських одностроях: в ганчір’яних шапочках-ушанках і в такім лахмітті, що здавалося, ніби їх рвали всі собаки всього світу і тріпали всі сибірські й транссибірські вітри та буревії.

Стояли і дивились... Проводжали експрес – мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого світу...

Неголені... Забрьохані... З хворобливо запаленими очима... Безконечні лави людей, списаних геть з життєвого реєстру, обтикані патрулями з рушницями і псами...

Одні махали руками. Інші дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки він пройде...

І не було їм кінця, і не було їм краю...

Прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, гатили собою прірви, й баюри, й провалля... А тепер ось стояли як на параді. Полтавці... Чернігівці... Херсонці... Кубанці... Нащадки Многогрішного і нащадки того Аввакума вільнодумного... Каторжники. Ті, що про них потім будуть розповідати легенди й співати тягучі, понурі пісні, такі тягучі, як забайкальські вітри взимку...

З вікон експресу нагло починають летіти речі... Спершу від паротяга, – як сигнал, – кілька пачок махорки. А потім, мов на команду, з усіх вікон полетіли: цигарки... плитки шоколаду... цитрини, черевики, шматки хліба, пакунки, завинені в папір... – ціла веремія найрізноманітніших речей.

Діти махали ручками і, підхоплені стихійним поривом, загальним психозом, що опанував експрес, викидали квіти... цукерки... гармонійки... і плескали з ентузіазмом в долоні, і сміялись радісно.

Люди в бамлагівських одностроях ожили і кинулись стрімголов до подарунків, збираючись купами і топчучи один одного.

Над насипом почалась стрілянина.

І, ніби на знак протесту, хтось ошаліло викидав з вікна експресу все, що трапилося під руку: подушку, калоші, грамофонну плиту, простирадло, жмут грошей...

Підхоплені вітром, летіли вони і крутились над поїздом, наче голуби на Іордані, розполохані стріляниною.

А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув нестримним приглушеним риданням.

Гроші ще довго кружляли в повітрі і летіли слідом за експресом. А шерегам не було краю. Вони мов з-під землі вставали назустріч і вже махали руками мовчки, махали, махали, мішаючись в невиразний сірий туман.

Експрес летів божевільне, нестримно.

І так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м’якому купе вагона.

Це теж екзотика... (…)

* * *

В салоні-вагоні було ясно і затишно… Біля крайнього столика при вікні сидить бравий майор – чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ, – майор ОГПУ – НКВД. Зсунув синій кашкет на потилицю, розстебнув комір і попиває червоне бордо, тримає склянку біля уст, а очі втопив у газету, поставивши її сторч. Смокче бордо і читає-смокче "Правду", студіює промову вождя, виголошену на черговому з’їзді ВКП(б). Іноді виймає олівець і щось підкреслює, посміхається захоплено, потім глибокодумно морщить брови, сьорбає бордо і пасе далі вугляними очима по шпальтах газети. Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї "пролетарської" держави. У цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівняним почуттям вищості. (…)

(…) І не по екзотику їде він. Він їде на інше полювання. Діставши нове призначення, високу посаду десь там, у чорта на зачіпку, він їде перебирати її, як звичайний обов’язок. Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці. Тим часом не марнує часу на теревені: п’є отак собі бордо і студіює промову вождя.

«Професор» змінив тему.

(…) Хто з вас учив географію? А історію?.. Добре, виходить, що всі вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще й боком вилізе... Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком самоосвіти, – розповім я вам, як Бог сотворив той край, куди ми їдемо. (…)

(…) ...Відомо, що там усе є. Все, що існує у цілім світі, є й там, як у музеї, скажімо. І тварини, і рослини, і все!.. Нема тільки бананів та мавп, якщо не числитися з дослідами Дарвіна, та крокодилів, якщо вважати за крокодилів лише те, що плаває у воді десь там поблизу хеопської піраміди. А решта – все є. А було так, бачите... Як творив Бог світ... Хоча владивостоцький турок, що оце розповідав, приписував цей подвиг Аллахові, але так уже на цім світі ведеться, що кожен до себе гне і свого генія попирає. Тож, за турком, чудо те сотворив Аллах. Але правовірні безвірники і так християни зробили свою корективу...

Отже, як творив наш Бог мир, то йшов він із заходу на схід і розселяв по землі, де що треба за планом. Як той сівач, ніс він у мішку всякої тварі і всякого насіння до лиха і розтикав по землі, що де приходилось, мов за точно опрацьованим промфінпланом небесного комунхоза. Там те, а там те... Так він ішов і трудився через усю землю. Ішов і сіяв, ішов і сіяв.

І прийшов він аж у той край, що грець його й зна де. І зупинився він на хребті Сіхоте-Аліня – гори такі є. Аж бачить – земля вже скінчилась, а в нього в мішку ще до лиха всього є!

Дивився, дивився бог. Вертатись далеко... Так він узяв та й висипав геть усе з мішка тут.

– Живи тут!..

Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!

І таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!!

І ніхто йому не годен дати ради. "Хіба тільки турки або запорожці", – мовляв той владивостоцький турок. Чому запорожці? Тому, каже, що так уже заведено на цій землі – як десь нема кому дати ради, то запорожців туди! Або принаймні їхніх нащадків. На Кубань? – Запорожці. На Терек? – Запорожці. Під Петроград? – Запорожці! І тут – теж... Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосівся на тих дурних "хахлів". Сам бог, як творив цей світ, то мав саме їх на увазі. (…)

Раптом до вагону зайшло двоє у гумових плащах, обдивились присутніх й хотіли заарештувати одного з молодих гуляк, якого вони помилково прийняли за втікача – Многогрішного. Втрутився майор, сказавши, що знає Многогрішного особисто, то хлопця звільнили. Товариство гультяїв було приголомшене несподіванкою і зрозуміло, що й тут не можна безпечно гуляти та правити теревені. Розійшлись, хто куди…

(…) У салон-вагоні залишився сам майор. Він ще довго сидів і пив уже не бордо, пив коньяк. Тер свого чуба, тер скроні і ніяк не міг загальмувати навали тривожних спогадів, що враз завирували в ньому, зв’язані з тим проклятим іменем... Це ж той диявол...

Це ж той, що він з ним пегодеп був дати ради і що стоятиме йому у віччю все життя, либонь.

...Він пригадує ту виняткову епопею перед двома роками – епопею веденого ним слідства над одним бортмеханіком та авіаконструктором, приятелем літуна Чухновського, – над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини.

Брр... Тії очі з кривавими росинками на віях, – вони стоятимуть перед ним вічно...

Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться виряченими очима – і тільки. Як каменюка. Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому – слідчому, а потім лише хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо... Його вже носили на рядні, бо негоден був ходити... Він уже конав – але ні пари з уст. А ті очі, очі!..

Вони йому отруїли спокій і сон, вони йому отруїли, далебі, все життя. З краплинами крові на віях, вони горять на смертельно-блідому обличчі хворобливим вогнем невимовленої, безмежної, тваринячої зненависті і дивляться просто в саму душу, пломеніють не кліпаючи... Розп’яли б! Роздерли б!

У-у, прокляття!.. Оката гримуча змія!!! Він бив межи ті очі, намагаючись їх геть повибивати. Він уже хотів був їх повиштрикувати, та не подужав сам, бо той диявол мав голіафську силу, навіть підпливлий кров’ю, навіть в рядні ношений. Перше вони могли повалити його лише вчотирьох, але виштрикувати очі при свідках... Та й не вистачало в нього на те нервів. Ні таки! Треба було їх повиштрикувати! Бо ось так дивитимуться все життя... Дивитимуться...

Це ж він сказав був на початку:

"Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли... Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили, – тисячі нас замучених, закатованих...

Ти лягатимеш спати – і не зможеш заснути: ми кричатимемо й ревтимемо отак...

Ти матимеш коханку – і не матимеш з нею щастя: ти її цілуватимеш, як злодій, і не здібний будеш нею оволодіти, – ми кричатимемо, й ревтимемо, і скавулітимемо...

Ти голубитимеш дружину – і раптом будеш схоплюватися, як божевільний, від нашого лементу...

Ти матимеш діти, але не матимеш радості, – з дитячих очей дивитимемось ми. Дивитимусь Я! І ти втікатимеш од них геть... І ніде ти від нас не втечеш...

Ти зустрічатимеш немовля своє, що з’являтиметься на світ, а ми кричатимемо, кричатимемо..."

"Диявол! Чаклун!.. Сволоч!.." Майор рипів зубами. Може, від зайвого хмелю, а може, від нервового тремтіння, що йшло, як мороз, поза шкірою. То знайоме йому, відколи він попсував собі нерви на тій роботі... Наливав коньяк тремтячою рукою і жлоктав. А асоціації напирали, як вода крізь прорвану греблю.

...Наврочив диявол! Після того мовби наврочив. Він пригадує ті задушливі безсонні ночі, що тільки йому одному відомі. І маячіння в них... Це в нього, що мав нерви, як мотузки, – і маячіння... Він боявся, нарешті, сам спати – і одружився. А одружившись, утікав геть на люди, боявся ночувати вдома...

А особливо, як той маніяк утік з божевільні, куди його було запроторено внаслідок доконаного над ним слідства. Не дочекався й трибуналу – збожеволів; і то було приємно – то був би кінець. І він, майор (а тодішній слідчий), мав би собі спокій: з божевільні-бо є лише один вихід – у могилу.

Так ні – втік! Той маніяк втік!.. Він був зовсім не божевільний.

Потім його спіймано. І знову він – майор уже – вів слідство; сам напросився. Хоч і був уже великим начальником, але цю справу взяв сам до своїх рук, бо відчував, що поки той житиме на світі, він не матиме спокою. Тож мусив довести його до точки. І от – трибунал приварив!..

Нарешті приварив, припечатав!!. Здавалось, тепер уже крапка.

І на тобі – маєш!.. Це ж він утік десь тут, де і його доля кидає...

Майор наливав і пив, і повертався думками знову і знову до тих перших днів знайомства з цим маніяком... В голові, і без того захмелілій, гуло, а з чарки – з чарки на нього позирало вже не червоне бордо і не коньяк...

Раз йому здалось, що то кров. Він вилив її геть за вікно і поставив чарку. Дивився в неї, мовби в очі. В очі, що, загораючись все більше, наближались до нього з краплинками крові на віях... Запалені страшною, невгасимою, нелюдською ненавистю... Очі замордованої, розчавленої, але не переможеної жертви... (…)

Розділ 3

Навзаводи із смертю

(…) Нетрі. Несходимі, незміряні. Вони то спускалися схилом униз, то підіймалися знову вгору і так зі "становика" на "становик", з кряжа на кряж, як буйне рослинне море, розпливались геть десь у безвість…

(…) Видряпавшись нарешті на гору, похитуючись і важко дихаючи, стежкою йшла двонога істота. Обірвана. Худа, як кістяк. Волосаті груди їй ходили ходором над сухими ребрами, що вилазили з лахміття. Дійшовши до поваленої кедрини, гість важко опустився на неї, обперся спиною об корінь, закинув голову і заплющив очі. Помалу обтер рукою піт. Він зовсім молодий і зовсім-зовсім збезсилілий.

Почорніле обличчя з міцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На крутому лобі дві глибокі зморшки сторч між крилами брів, а в зморшках сіль від поту. Одна брова тремтить, і від того таке враження, ніби брови ті пориваються полетіти.

Якусь мить він сидів нерухомо, либонь, сплючи. Враз широко й тривожно розплющив очі й тихенько відхилився від кореня, – слухав. Тоді знову заплющив очі і притулився до кореня. По якомусь часі він облизав спраглі порепані губи і, не розплющуючи очей, покрутив головою:

"Пропаду..." Потім, зціпивши зуби, встав і, похитуючись, зробив два ступні. Але махнув рукою, вернувся до кедрини і знову важко опустився на неї. "Досить... Проклятий, проклятий край... Ху-у! Немає сил..." Він шепотів без скарги, так, за старою в’язничною звичкою говорити з самим собою. "Ех, голова!.. Все витерпіла ти, все винесла, та от... загибаєш. І загинеш... Хм..." Він посміхнувся крізь ніс і зітхнув байдуже, насупив брови і наморщив лоба – голова паморочилась. Думки бігли в гарячковім безладді, відтворюючи дивовижний шлях.

П’ятий день він ішов. Не йшов, а гнав, як молодий гордий олень, гнав навпростець, ламаючи хащі. Вирвавшись із пазурів смерті, він летів, як на крилах. "Воля! Воля!" Широко роздимаючи ніздрі, він захлинався нею на бігу, розривав грудьми зелену стіну. Всі двадцять п’ять літ в ньому зажили враз, запульсували, напружуючи кожний м’язок, мобілізуючи кожний нерв, кожний суглоб.

"Виручай! Воля! Воля!"

І він гнав. Він знав, що від того залежатиме його бути чи не бути, – від того, як далеко він встигне загнатися зразу. І коли не ставало сили, досить було йому зупинитися і озирнутись, як в очах ставав страшний привид пережитого і ще страшніший привид приреченого майбутнього. Тоді сила вибухала раптовим вогнем, і він зривався вихором знову. Далі, далі! Скільки вистачить сил! Ще трохи – і тоді він врятований! І тоді подивимось! О, тоді ще подивимось! Він чкурне геть за межі цієї "батьківщини", геть в Маньчжурію, Японію, Аляску, в Китай... Нові краї, дивні, незнані. Він об’їде навколо світу і повернеться додому. Так. Прийде, але вже як завойовник, як месник. Вибув на схід, а повернеться з заходу.

І він летів. Власне, то йому лиш здавалось, що він летів початковим темпом. Насправді ж він уже йшов, і дедалі повільніше й важче. Повз. Душа летіла, як сокіл, а ноги, перемагаючи надзвичайні труднощі, не поспішали вже, плутались у хащах.

Так дерся навпростець, без доріг. І коли траплялись стежечки, уникав, а йшов просто, як цькований звір: боявся зустрічі з людьми. Забрьохувався в росі по самі вуха ранками і був мокрий, як хлющ, але не зупинявся. Сонце і швидкий рух осушували його. Він збивав ноги об пеньки й каміння, але не зважав, не відчував болю. (…)

(…) Втома. Він почав розуміти, що таке втома. Досі ніколи її не знав, бувши живучим і витривалим на диво. Спочатку він не думав про їжу. Потім прийшов голод. Раптовий і лютий, він вимагав удоволення, він вимагав за сьогодні і за пропущені дні. Зразу думалось, що це найпростіша річ в такім дивнім і буйнім царстві рослин і звірин, риб і птахів. Потім закрався острах. Він не міг знайти нічого такого, що можна було б з’їсти, проглинути. Тайга не давала йому нічого. Даремно він нишпорив з пильністю вченого і з відчаєм голодного. Ні ягоди, ні якогось овоча, крім гадючих грибів, нічого такого, про що він читав, як про звичайні речі в лісах. Ба, був ще не час.

Могутні сплетіння винограду не могли йому дати й одного грона. Ніякої риби в струмках, ніякого звіра, ніяких пташок у тих нетрях. Скільки він ішов – жодної живої істоти не бачив, тільки іноді гадюка шелесне з осяяного сонцем гниляка чи каменя. І все. Де ж він, той дивний та ще й екзотичний тваринний і пташиний світ тут? Пустеля! Мовчазна, зелена пустеля. Проте він же сполохав раз уночі якусь тварину. Значить, вона є. Але... чим він її добув би, коли б і здибав? Зі ста шансів дев’яносто дев’ять було за те, що його самого заполювало б таке страхіття. Проте страх до нього не доходив, просто не доходив до свідомості. Він вирвав з землі навмання якесь коріння й гриз, гриз і спльовував. А раз погриз і проглинув щось таке, що йому в очах потемніло і тіло вкрилося холодним потом; довго блював, пив воду і знову блював, думав, що з нього всі нутрощі вискочать крізь горлянку.

Прокляття! Проте відчай не брався його. Дуже-бо багато він перетерпів, щоб ще впадати в відчай. Він уже мав нагоду безліч разів умерти, і це велике щастя, що він іде цим зеленим, безмежним океаном. Коли б трішки, хоч трішки поїсти, і він був би щасливий! Ішов би, плив би цим морем весело і радів би буйно, як радіє все живе на цій землі, як ті кедри, що вигналися геть під хмари. Ні, він не впадав у відчай. Лише зціплював дедалі дужче щелепи і йшов, і йшов. Його гнала вперед надзвичайна впертість, сто разів випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому! А спокійний його розум констатував, що все ж таки він гине, йде тонюсінькою гривкою, як лезом меча, межи життям і небуттям. Один подув – і він звалиться в чорну безодню. Ні!!! Щось у ньому люто поривалося з самої глибини і підкочувалось до горла клубком. Провів язиком по кривавих, зашерхлих губах і, затискуючи між бровами посмішку, переклав зручніше голову. В голові наморочилось. Потім розплющив очі. Спокійні й ясні, вони якийсь час дивились просто себе, дивились байдуже. І враз здивувався: навпроти сидів смугастий звірок. Теж витріщив очі і теж дивився на гостя пильно і з цікавістю. (…)

Мандрівник спробував спіймати звірка, але той не дався й сховався в дупло колоди. Тоді мисливець почав мацати руками всередині дупла й знайшов бурундукову схованку – горіхи!

(…) Він їв, і обдурений голод помалу вщухав. Повертався спокій. Поверталась потроху сила. І не так від горіхів, як від тієї надії, від очевидного доказу, що ще не так кепсько. Бурундучок наблизився до колоди, побачив зблизька, яка страшна руїна упала на його дім, і, жалібно цикаючи, сів засмучений на гілці, повернувся до напасника: "Цик-цик-цик!" – скаржився комусь.

– Диверсія, братку! Грабунок!..

Мандрівникові повернувся його добрий гумор, і він, дивлячись на пограбованого, співчував йому: "Грабунок, братку, каюсь. Але що зробиш? Могло бути гірше, адже правда? Але знай, – з усіх злочинів, сотворених мною за життя, – це найбільший, і за це варто приліпити мені двадцять п’ять років. А то мені приліпили лихо його знає за що... Але це, я тобі скажу, було цікаво! Вони мене везли, берегли як! А я взяв та й утік! На край світу завезли, а я взяв та й утік! Ха-ха!.. Стрибнув у чорну ніч, у смерть, із скаженого поїзда…

Ось так мандрівник сидів і в доброму гуморі розповідав бурундукові, як його везли етапом з України на Колиму. Присудили до 25 років каторги і везли десь поховати в сніги. Потім із жалем подивився на те, що залишилося від горіхів – на купу лушпиння, підтягнув міцніше паска, виломив палицю і бадьоро пішов стежкою. Ще й кепкував із себе: "Вперед, Робінзоне! Бог не без милості, козак не без щастя".

Втікач дійшов до гірської річки й занурився у воду, а коли виліз на берег, побачив заїржавілий мисливський ніж. Дуже зрадів цій знахідці – адже тепер він озброєний… На шостий день знесилів так, що впав й став марити. Привиділося йому золоте дитинство, Дніпро, пестощі матері… Коли раптом почув постріл й дитячий або дівочий крик. Схопився на ноги, кинувся на той страшний зойк. Вихопився на галявину, й побачив людину, яка, забившись у розколину межи камінням, відбивається прикладом рушниці від величезного ведмедя. Вихопив ніж й встромив його в горлянку звіра. А сам упав непритомний.

* * *

(…) Двоє метнулися з коней... А в того третього щось упоперек сідла... Як давні запорожці десь на козацькій могилі, везучи бранця чи рятуючи товариша. Сідлані коні вимальовуються до дрібниць, прядуть вухами, пирскають і хапають губами бур’ян.

– Треба поспішати.

Це молодий, швидко підтягши попругу і дослухаючись до кладі, що впоперек сідла.

– Вже? Ну, з Богом, дітки.

– А ми не збились?

– Бог з тобою...

Двоє птицями вилетіли на коней. Враз всі зірвались з місця і поскакали черідкою. Гейби привиди чи гірські духи на тьмяному тлі. Проскакали, промигтіли рушницями, процокали підковами... і щезли.

Розділ 4

Родина тигроловів

Пісня виводила з небуття. Спершу була темрява, липка й волохата. Потім з’явився звук чи тонюсінький промінь, – він десь почався з нічого і наростав, наростав...

Ой, летять, летять три соколи (…)

Григорію здалося, що то співає його сестра Наталка, що він удома. Розплющив очі. Ні, не сестра, «але така ж хороша та бистроока, із стрічкою над чолом і юна, смаглява від сонця». Кімната вбрана рушниками, ікона Миколи Чудотворця у кутку з кропилом із васильків, стара жінка в очіпку та рясній стародавній спідниці, як у матері, а біля вікна, тримаючи козацьке сідло, стоїть густобровий, кремезний парубок, якому літній чоловік наказує їхати до Києва. Григорій аж кинувся – згадав Лук’янівську в’язницю, Київське ОГПУ – НКВД. Отак! Утікав, утікав і потрапив назад. Як же це? Але скоро зрозумів, що мова йде про місцеве поселення, яке теж носить назву Київ, бо живе там багато переселенців з України. Він признається, що сам родом з Трипілля, й стара, почувши це, радо сплескує руками: «Земляки!» Легко і радісно стало Григорію – рідні, близькі люди упадають коло нього, як мати, як батько, як сестра і брат. Тож він і попросив дозволу називати жінку матір’ю, бо вона така ж, як його мати. А батько сказав: – «Ти тут вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата – твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь г о л ь д чи навіть к о р е є ц ь, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий...». (…)

(…) – Хороші в мене діти, синку...

А в голосі стільки гордості матерньої...

– Я весь час дякую Богові за те, що послав мені таку втіху. І в кого вони вдалися? Ні тучі, ні грому не бояться. От хоч би й ця, – посміхнулась, кажучи про Наталку, – і в кого тільки вдалася? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками... І пре туди, куди й чоловік не насмілиться. Ніч, північ, чи мороз лютий, чи злива страхітна, – байдуже. Звели їй до відьми в зуби полізти – і полізе, їй би треба хлопцем родитись (знов засміялась). Аби тільки дав Бог здоров’я та щастя, а то... Це-бо страшний край, і страшне тут життя, як подумаєш. Ось був ще в мене син (посмутніла і тихенько зітхнула), Миколою звали... Царство йому небесне... Якби ти його був побачив, – що то за сокіл був! Грицько от здоровий та красний, а то ще міцніший і кращий був. А сили було – як у діда покійного, у старого Сірка колись: підкову розгинав руками граючись. І привітний, і безжурний, як оця ось... Він її вибавив і всього навчив, мабуть, і сміливості тієї.. Було, споряджаються на промисел, – я про нього турбуюся – і се, і те, і бережи себе, і будь обачний. А він сміється, було, та заспокоює: "Я вам, мамо, ведмедя живого на мотузку приведу..." І він ось їй то ведмежата, то рисята живі приносив. І велось йому добре. Сміливий та щасливий був. А от спіткало лихо. Подумаю – скрізь люди мруть, скрізь на людей чигає лихо, і на печі від долі не втечеш. Та материне серце таке вже... Твоя ж мати за тобою теж, мабуть, не абияк журиться... – Помовчала, а тоді знов: – Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є. О, я хоч і стара, й дурна, але дещо знаю. У сміливих щастя завжди є. (…)

(…) Григорій слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав:

– Так ви пливли кругом світу?

– А пливли ж. З Одеси сіли... В якому пак? Ага, в 1887 році, навесні... Скільки тієї води. Боже! І скільки тих країв та людей різних! Але я тобі не годна про все розповісти. То нехай дід колись. Він хоч і не говіркий, та іноді й на нього находить балакучка. Тоді вже тільки слухай. Він-бо старший за мене і тоді вже парубійком був, то й усе пам’ятає добре. Він тебе тут дечого навчить, а то, мабуть, ти вже занудився?

– Ні... Тут усе нове для мене і... чудне.

– Чудне?

– Так. Я от скільки днів дивлюсь на оцю хату вашу – і мені якось дивно. Всередині вона вибілена, ще й розмальована по-нашому, а зокола – вигляд сибірський або поліщуцький.

Мати засміялась:

– А так. Я сама, синку, довго не могла звикнути, не по-нашому це. Але ж це ми тільки тут так. А як жили в селі... Тепер це містечко, Києвом зветься... Так там, та й у всіх наших селах тутешніх, хати білені зокола, як на Україні. З нас за це всі тут сміялись, що от, мовляв, скільки лісу, а "хохли" хати з глини ліплять та білять. Ні, тут хати зовсім такі, як на Україні. А не раз і кращі, бо на дощанім помості і криті здебільша цинковою бляхою. Колись, до революції, здорово жили тут наші люди. Довго борюкались із злиднями, але ж потім і жили добре. Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. Тут рай був, а не край, як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все – бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили-колись! Ге, побачив би ти! І не в такій хаті. Ця хата була збудована для промислу. Мисливці наші виходили сюди на осінь та на зиму і тут отаборювались. І ми жили добре... А сім’я у нашого діда була велика... Ти такої не бачив! Понад п’ятдесят чоловіка сімейка! Синів сім мав, женив – не відділяв. Дочок заміж віддавав – на сторону не відпускав, зятів у прийми брав. Двір у нього був – не двір, "економія". Нас, невісток, було сім, а дочок було вісім, то й зятів вісім, та малих у кожного! Разом – ціла зграя, і які хочеш завбільшки, такі й є. Чоловіків та парубків – громада. Сірків куток – то ціле село. Весело жилося. Коней мав старий Сірко – він їм ліку не знав, і корів, і свиней... Та, Боже мій!.. Пасіка була вуликів з двісті... Трудилися щиро, то й мали. І те сказати – було що робити і де заробляти: хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кедрові горіхи, ловили звіра живцем, "пантували"... Ми хліба сірого, синку, не їли! І коли навіть недорід тут був, то ми мали борошно заграничне, японське або американське, і риж з Китаю, як золото, і крам різний... А які рушниці та всіляке начиння наші хлопці добували!.. Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо. Тут, де не поїдеш, – то з Києва виїдеш, а в Чернігівку приїдеш, з Чернігівки виїдеш – в Полтавку приїдеш, в Катеринославку, в Переяславку... По всім Уссурі і по всьому Амуру, як дома... Але це там, де все люди наші осіли понад річками, де можна сіяти хліб. Жили! Жили ми, синку!.. Ну, а потім пішло все шкереберть... Десь прогнівили Бога. Нові часи, нові порядки. І настало таке, що люди за голови хапаються. Прийшла совєтська власть і все перевернула.

Перевелись люди, і звелось життя нінащо... Вже немає Сіркової держави, гай-гай... А ми плюнули на все та й перебрались сюди, щоб і не чути, і не бачити, та щоб по-своєму таки віку доживати. Це далеко. Сюди й ворон не часто залітає. По-тутешньому, то воно близько, якихось п’ятсот верстов... Але людей тут мало, і власть не так чіпляється. А раніш, як Сірко з синами почав тут промишляти, то людей тут було ще менше. Де-не-де були тільки оті косоокі, манзи та гольди, чи як їх... Та їх зовсім було мало. Отак, як гори перейдеш, – ото бачиш – синіє, Хехцир зветься, – то буде Хабаровськ. Як ми приїхали, то там, казав дід, була тільки халабуда, а тепер великий город. А як отак перейдеш гори, на Терней вийдеш або на Ольгу, бухти такі, одна й друга. Там море. Там ми вперше на цю землю стали і до Уссурі крізь нетрі пробивались. А як отак підеш кряжами та сопками – то місяць ітимеш, а з лісу не вийдеш. Нетрі, та ріки, та гори, та марі... Оце вже років з десять, як оселились ми тут зовсім. Оця річечка зветься Підхоронок і впадає в річку Хор, а той в Амур... Отам з гір починаються і течуть річки в усіх напрямках – Бікин, Іман, Мухень і ще якісь, я вже й позабувала. (…)

(…) – А за Україною ви й не скучаєте? Та ви її й не пам’ятаєте, мабуть?

– Чому ж? Пам’ятаю, але... Ти колись розкажеш, синку, як матимеш охоту, про тую Україну, як там живуть тепер. Дуже цікаво мені послухати. Я часто згадую своє дитинство і рідну землю. А надто, було, мати моя. Дуже вона тужила за рідною стороною та з того, мабуть, і померла. Все мріяла і просила, щоб її відвезли вмирати додому, на рідну землю, на кладовище до батьків. Іноді й на мене находить туга, особливо, як згадаю матір. Але я й цю землю люблю. Тут-то зросла, тут віддалась, тут діток породила, та в цій землі чотирьох і поховала. І матір, і батька поховала тут. Ні, від цієї землі вже несила відірватись. Але й туди тягне. Як згадаю материні розмови, тії сади вишневі, тії степи широкі, ріки тихі, ночі ясні, зоряні і все, про що мати розповідала, та й сама бачила, хоч малою була... От я тут живу вік, а волошок тут не бачила. А там я з них, та барвінку, та з чорнобривців вінки на Купала плела. Нема їх тут. І васильків нема тут... Зберігся пучечок, з України завезений – якось нові переселенці подарували, – і пахнуть вони рідним краєм, тією Україною... Як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий, – далебі, журба бере, так би й полетіла туди...

Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій матері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Але він мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою пам’ятає. (…)

Розділ 5

П’ятнування

Почали лаштуватися за наказом старого Сірка в далеку дорогу, на промисел: чистили зброю, змагалися у влучній стрільбі по мішеням, бігали наввипередки…  Перемагала Наталка, бо була швидка, коза...

Розділ 6

В пралісах Сіхоте – Аліня. На марші

На світанку вирушили в дорогу. Грицько розповів Григорію про собак – кращих в окрузі не було. Вирізнявся поміж них своєю сміливістю, розумом та вірністю Заливай. Якось вепр тяжко поранив його, так Наталка виходила. А ще Гриць розповідав про ізюбрів (самців оленів), про панти (оленячі роги, з яких китайці готують ліки від багатьох хвороб, тож платять за них золотом), про гарі (великі, випалені пожежею ділянки лісу), про марі (багнисті болота на вершечках сопок), про те, що найкраща пантовка (добування пантів) буває на солонцях (ґрунтах, що містять у своєму складі велику кількість солі). Неподалік такого місця будують сховище, де мисливці можуть сховатися й звідти полювати на ізюбрів.

На марші зустрілися два древніх роди – Сірків і Морозів. Морози – то були куми, друзі та приятелі Сірків, повертались додому з міста Комсомольськ. Заночували разом. Молодь поснула, а діди ще довго стиха гомоніли – старий Мороз розповідав про Комсомольськ – «місто каторги, пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими». А ще Морозів зять розповів про чотирьох братів Кирпиченків. Як їх п’ять років вистежували, як оточили… Але братам з боєм вдалося перетнути кордон з Китаєм… Григорій не спав, «слухав, зціпивши зуби понуро, і сон тікав від нього. Він до болю чітко уявляв ті арештантські колони і цілу ту, колосальних масштабів, арештантську трагедію, цілу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська… А в уяві зринало пережите ним самим… Брязки тюремних затворів… Зойки мордованих… Етапи…».

***

Вранці Сірки розпрощалися з Морозами й рушили до Паді Голубої – глибокої ущелини. Там стояла невеличка хатка – їхня база. За вісім кілометрів був солонець. До нього близько не підходили, розглядали у бінокль. Першими на нічне полювання – «пантовку», пішли Сірко з Григорієм, але повернулися ні з чим. Під вечір Грицько з Наталкою вирушили на другу засідку, а вранці теж повернулися ні з чим. Тоді мисливці повелися хитро – до своєї засідки пішли річкою босоніж. Чекали довго, аж ось з’явився красень – пантач. Григорій вистрелив, а за ним і Сірко. Вранці знайшли двох забитих ізюбрів і старий, як жрець почав чаклувати з пантами – їх треба було обробити, щоб вони не зіпсувалися при зберіганні. Наталка теж вполювала двох ізюбрів. Потім стали ловити рибу – тайменя та харюзю. Григорій, поглядаючи на дівчину, милувався нею: «Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною». Коли ж зустрілися поглядами, Наталка почервоніла, зламала брови і відвернулась… «То були дивні, чарівні ночі в казкових первісних пралісах, на бистрій, мерехтливій воді, на чорній воді з золотими арабесками».

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ 7

Тунгус Пятро Дядоров

До табору завітав несподіваний гість – добрий знайомий Сірка тунгус Пятро Дядоров, перший мисливець у краї. Він пожалівся, що не може пантувати, бо «великий начальник» змусив його шукати літак, що впав десь у цих краях. Йому поспівчували, запросили відпочити, але той відмовився та пішов далі. Сірко розказав Григорію, що тунгусу не повезло з жінкою – взяв красуню Фійону, росіянку з старовірів. Богу на неї молився, а вона, поки тунгус по тайзі ходить, розважається з начальниками…

Історична довідка

Два дні підряд ішов дощ. Під його акомпанемент Сірко розповів «про дивну мандрівку навколо світу, та про життя на Україні колись, та про дику землю, де вони потім висіли, куди їх закинула доля», про те, як колись жили Сірки на Полтавщині, а їхні діди й прадіди козакували в Запоріжжі, ходили в Крим і Туреччину, як довелося кидати рідну землю…«Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не теряли».

Співуни

На дозвіллі Грицько з Наталкою співали пісень. У обох були хороші, сильні голоси. Старий Сірко, слухаючи їх, теж починав підтягувати.

Заколот і капітуляція

«Григорій носив у серці ту хворобу, що його напала, – кохання до химерної лісової дівчини Наталки – і боровся сам із собою. Кохав, але… здається, безнадійно». Терпів і мучився. Розум боровся із серцем. Вважав, що не має права зі своїм непевним становищем наражати на небезпеку Наталку та її родину. Однак і піти від Сірків, утекти від свого щастя він теж не міг. Розум капітулював перед коханням.

Мавка

Випадково Григорій побачив Наталку, яка купалася в річці. Вона була схожа на лісову мавку в сонячній купелі. Хлопець злякався, що Наталка помітить його й розсердиться, подумавши, що він навмисно підглядає. А потім ходив сам не свій – боявся зустрітися очима з дівчиною.

В гирлі Мухені

Пантовий місяць пролетів, як один день. Хлопці на плоту річкою відвезли м’ясо ізюбрів на заготівельний пункт, а Сірко з Наталкою поїхали здавати панти.

Розділ 8

Осінь у тайзі

Настала осінь. Сірки косили траву, качали мед на пасіці. Наталка чомусь стала сумною, допитувалась у матері, чи гарна вона? То пустувала, як дитина, то була сердита.

Весела робінзонада

Хлопці на цілий місяць поїхали на далеку заїмку, що розташовувалася на південному схилі Сіхоте–Аліня. Косили сіно, стріляли качок, робили пастки-самолови на цінного хутряного звіра. Робота була неважка, то відчували себе, як на відпочинку..

Бог кохання

Перші осінні приморозки. У тайгу прийшла пора кохання – про це ревіли ізюбри, що змагались за самиць. «… з хряском билися вогненнозорі коханці і дивилися на них граційні самиці, чекаючи, поки проллється кров і гордий, нетерпеливий, шалений від пристрасті переможець підійде без заперечень…». Григорій слухав цей рев, і йому самому хотілося гучно кричати… Коли згрібав сіно, його вкусила гадюка. Чотири дні був на межі життя і смерті, але зміг подужати зміїну отруту.

Коли вирує кров

Коли почали збиратися додому, прибіг Заливай, а за ним і Наталка. Кінь був дуже стомлений – по ньому було видно, що дівчина гнала його без перепочинку. А коли побачила, що хлопці живі, то приховала свої почуття. Поїхали додому, зупиняючись на короткий відпочинок… У тайзі сурмили ізюбри. «Григорій сидів поруч із Наталкою. У нім вибухнуло те, що він був приспав уже. Вибухло з дикою силою, заболіло, застогнало, та він сидів і мовчав. Слухав, яку скронях товчеться кров. А Наталка байдуже, зосереджено, замріяно майструвала щось із кори». Аж тут на галявину вискочив один ізюбр, а з другого боку – другий. «Два демони, дві сили – втілення цілого світу. Стали один проти одного, витягли вниз шиї, нагнувши голови – ріг проти рога. Копають землю, аж вона летить геть, водять боками. Чмихають. Раптом зводяться цапки і б’ють один одного ногами з ляскотом, із стогоном… Одного такого удару досить, щоб пробити людину наскрізь. Розходяться, копають землю і знов… Упираються рогами один в одного, аж лускіт іде». Григорій вистрілив із рушниці – ізюбри кинулись врозтіч.

Розділ 9

Зима. Перед великим полюванням

Коли тайга вкрилася снігом, почалася пора «білків’я» – полювання на вивірок та іншого хутряного звіра. Наталка спіймала живу рись, вона не знала почуття страху. Боялася тільки залишатися наодинці з Григорієм. Аж стався незвичайний випадок.

Ціною дружби. «Злодюжка»

Якось Григорій з дробовиком зайшов далеко й зустрівся з чередою диких свиней на чолі з великим вепром-сікачем. Хлопець видерся на дерево, щоб перечекати небезпеку. Змерз, бо був легко одягнений для довгого сидіння на морозі. Вистрелив, щоб налякати вепрів, але постріл лише розлютив сікача. Аж враз весь табун свиней зник, щось налякало тварин сильніше постріла – може тигр? Григорій почекав трохи, зліз з дерева, пішов, а скоро зрозумів, що заблукав. Сніг, віхола, втома, а зупинятися не можна, бо замерзне. Зупинився, здавалось, на мить і не помітив, як задрімав. Розбудив Заливай, який облизував йому обличчя, а там побачив і обліплену снігом Наталку. Знайшли скелю із затишною місциною, сіли перепочити на сухому мохові. Наталка заснула, поклавши уві сні голову хлопцю на груди. І він тихесенько, як злодій, насмілився поцілувати її, сподіваючись, що дівчина не відчує, не прокинеться. Аж вона розплющила очі, подивилась здивовано, спалахнула, схопилася на ноги й швидко пішла. Григорій картав себе, що повівся з дівчиною, як злодюжка. Заспокоївся трохи, коли почув, як вона весело бавиться із Заливаєм.

Різдво в пралісах

Різдво Сірки святкували так, як з діда-прадіда велося, додержуючи усіх одвічних зворушливих і поетичних народних обрядів. Вранці колядував старий Сірко – більше нікому було це робити. Увечері знову прийшли колядники – Наталка з Грицьком, вбрані в чудовий старовинний одяг. До них приєднався і Григорій. Свята проходили весело. Аж раптом на Григорія напосівся такий сум та безнадія, що не знав, за що братися, де себе подіти. Відпустило трохи лише тоді, коли Гриць почав збиратися до Хабаровська. То ж напросився їхати з ним, побавитися небезпекою – знав, що його, втікача, й досі шукають.

Розділ 10

Рейд на Хабаровськ

Після свят Гриць з Григорієм поїхали у Хабаровськ. Треба було здати хутро, поновити контракти, боєприпаси, купити все, що потрібно у тайзі. Вагон брали штурмом, бо поїзд був переповнений заробітчанами – вони розмовляли усіма діалектами української мови, оповідуючи про негаразди, які спонукали їх шукати щастя далеко від рідної землі. «Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому паморочилась голова. Те, що він почав був забувати, – ціла ота трагедія народу, – навалилась на нього всім тягарем… уся його Вітчизна ось так – на колесах поза геттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!., голодна!., безвихідна!., безперспективна!..» Доїхали. Здали хутро. Погуляли у ресторані. Коли пішли на вокзал, їх спробував зупинити якийсь нападник із зброєю в руках, але хлопці його звалили з ніг, втекли. Потім, коли вже їхали, роздумували, що б це могло значити?. Грицько припускав, що їх хотіли пограбувати, а Григорій підозрював інше.

 * * *

Вдома розповідали про свої пригоди й роздавали подарунки. А Наталка жалкувала, що хлопці не відібрали у нападника пістолет. Ото б був для неї найкращий подарунок.

Розділ 11

На кішку

– Ну, як, дітки? Поїдемо? – питав старий Сірко, вагаючись сам це вирішувати, їхати їм чи не їхати на кішку: – Ех, немає Миколи!

– Нічого, батьку! – Це Наталка суворо. – Все одно нас таки знову четверо. Поїдемо... – Упевнено так, беззаперечливо. (…)

Коней нав’ючили легко. Взяли лише намет, залізну піч, харчі, спирт, марлю та пашу для коней. Та ще взяли верьовок, дроту, сокиру добру. Забрали всіх трьох собак, чотири пари лижв і поїхали. (…)

(…) Тут Григорій мав нагоду прочитати тайгову газету – часопис пралісів. Але те, що він прочитав, зробило на нього сильніше вражіння, ніж цілі томи Бальзака чи Стендаля, що їх він колись теж перечитував, та за останні роки забув, здичавів.

На снігу великими літерами, либонь, за допомогою пальця було написано лише чотири слова:

"ФІЙОНА МЕДВИНУ ПРИВІТ ПЕРЕДАВАЛА".

І так, наче хто кулаком по уху торохнув. Що таке? Якому Медвину?! Невже?.. Та ні, не може бути! (…)

(…) Медвин... Медвин – це ж прізвище його колишнього ката. Так, це було прізвище слідчого, а потім начальника відділу одного управління НКВД. О, це прізвище стрясло ним до останнього м’язка. Одно лише прізвище. Але, ні, не може бути. Це ж за десять тисяч кілометрів. Явна невідповідність. Це просто випадковість. Прізвище зовсім, зовсім іншої людини. Який старовір. І хоч це був незаперечний факт, що випадковість, проте серце не могло довго вгамуватись. Прокляте прізвище викликало зливу страхітних спогадів, приспаного гніву, пекельної, непримиренної, вічної ненависті. (…)

(…) За кілька кілометрів – знову те ж повідомлення: "ФІЙОНА МЕДВИНУ ПРИВІТ ПЕРЕДАВАЛА". І знову серце загуготіло попри всю явну випадковість такого прізвища тут.

І так разів з чотири. (…)

(…) Що по тайзі останнім часом проїжджали, або якась військова дослідна комісія, або начальство з НКВД, чи міліція, про це було відомо. Мали щось десь будувати, чи, може, "очищать тил від ворогів народу". А може, те й друге. Що по всьому краю будовано силу військових об’єктів, – це він знав, ще в тюрмі від тих, що побували тут "на виправці". Бач, знав навіть і такі подробиці: понад усім кордоном, за проектом якогось інженера, будовано цілу систему – лінію – укріплень і багато сопок перетворені в невидні зокола, потужні фортеці тощо. Робили "кордон на замку". Що ж до останнього – очистки тилу, – то це вже він бачив сам.

Ось такі химерні думки снувалися в його голові, викликані тим прізвищем. (…)

(…) До Урину старий Сірко вводив Григорія в курс його майбутньої ролі. Правда, за весь час він мав багато нагод перевірити Григорія, і цей юнак перед ним склав усі іспити, та ще й найліпше. І старий був певен його здібностей. Щоб не ця певність, то він навряд чи зважився б цю зиму піти на "кішку". Проте вважав не зайвим поговорити з ним іще про його роботу.

– Отож, синку, слухай, примічай, щоб ти знав. Це ти замість Миколи... Бачиш, тут діло таке – дружно, тай вийде щось. Сміливо, один за одного, як свій за свого. Того ми й ходили лише рідні, чужих не брали, бо чужий за чужого не підставить своєї голови. А воно, бач, без того не можна, таке діло... Не знаю, синку, як там їх ловлять, кішок цих, по книгах, ми їх ловимо по-своєму – голіруч і вчотирьох лише. Ну й собаки, без них не можна. Хоч кішка й велика, і хитра тварина, та людина хитріш. Старої ми, правда, не вловимо, бо її не можна впіймати. Ми її стріляємо, та й усе. А ловимо молодшу. Ну, це така ж завбільшки зростом, тільки що легша – всього пудів на вісім, – молода й дурніша. Вона, правда, доброго лошака візьме в зуби, як мишу, скине собі на хребет та й занесе грець його знає куди. А от, як ми за неї візьмемось, то вже їй нікуди дітись.

Головне – сміливість, швидкість і неодмінно крик. Як уже насядемо, тоді крик.

Спершу собаки женуть її, не даючи віддихнути. Вона б собак самих і не злякалась, може, так ми ж слідом. Чує. Собаки женуть, поки вже несила їй утікати. Буває, цілий день ганяємось. Тоді вона забивається десь до скелі, чи до якогось захисту з одного боку і, повернувшись хвостом до захисту, займає позицію. Пси нападають – вона обороняється. А ми тут! Оце коляка – це перше діло. Як "кішка" забачить людину, то враз, забувши про собак, кидається на неї. А я їй коляку вперед! Вона пащею і хапає, що ближче... Головне не злякатись і подати їй зручно. Ми як робили? Я з колякою вперед. Тільки вона вхопила, Микола зверху на неї... та петлю за шию! Як супоню, затягне... А я вже коляку геть, та за лапи, щоб вона його не здерла... А Грицько – за задні лапи!.. А Наталка, як дзиґа, коло Миколи насідає! Ге, брат, це треба швидко... І оком не змигнеш... А головне, треба кричати, скільки духу, скільки снаги, кричати, наче тебе ріжуть. Вона від людського крику дерев’яніє, її трясця б’є, нерв у неї не витримує, бач. Губиться і силу свою втрачає... Тож як ми кричатимем, то ти не лякайся, не думай, що це вона черево розпорола комусь (хоч, може, и розпорола), а й сам кричи так, ніби тобі черево розпороли... Втямив? Отож.

А головне – не бійся її: вона тільки кішка. Але, борони Боже, бити її чим, можна скалічити, і тоді пропаде товар, а значить, пропаде ні за пси труд, бо за калічену і чверті не дадуть...

– Ну, буває, що вона виб’є коляку і кинеться на самого – тоді її треба ловити руками за щелепу і здавити ту щелепу та й не давати перемінитись на зуб. Було мені раз так... Ну, якби довелось тримати так хвилину, то вона за хвилину роздерла б і унти на поворозки, не то що самого, так, бач, це було, може, секунду, як уже їй запетлювали хлопці шию та ноги і повалили. В мене хлопці добре робили! Не дали батька з’їсти (добродушно сміється). Тож і ти не давай, як що як. Бо після мене тобою закусить. Отак.

А як будемо гнати, не виганяйтесь один перед одного, та й не відставайте. Дивись на мене. Один прикриває тил, бо як трапиться хитра яка падлюка, то обдурить, зайде з тилу – і незчуєшся, як і передушить... Отож, як тільки побачиш, що я подав їй гостинець, сідлай її мерщій, та вірьовку от так, от так, щоб напоготові, а тоді оттак, і кричи!.. Кричи, а сам не зівай, орудуй, бо незчуєшся, коли голову одірве... А стривай!..

Наталка стояла, тримала за нашийник Заливая, що поривався вперед, і подавала знаки. Миттю зійшлися до неї. Наталка показувала пальцем на дві смуги на снігу.

– Аж дві!.. (…)

(…) – Головне, розпарувати їх вдало. – Старий Сірко зняв шапку, перехрестився. – Дай же, Боже!.. Тоді міцно нацупив її.

– Ну, дітки! Дивіться ж!

Вмить повідмотували вірьовки і налаштували їх зручно, почіпляли на шию. Кожен дослав набій в набійник рушниці і знову закинув її за плече, щоб руки були вільні. А дід до Григорія:

– Дивися ж. Як я крикну і почну стріляти, стріляй вгору, куди попало, заправляй і знову стріляй, і галасуй а тоді рушницю за плечі – і гони щосили слідом за мною. І не оглядайся! (…)

Цілий день, аж до вечора мисливці йшли по слідах тигрів.

(…) Рано-рано, тільки-но розвиднилось, рушили. Покинули так намет і все, що було в нім і коло нього, – всі зайві речі лишили тут. Взяли з собою лише сірники, трохи їжі, боклажку з спиртом та своє мисливське встаткування. За розрахунком старого, вони сьогодні мали догнати і згребати тих кішок. Ще до вечора, як Бог дасть. А ні, то завтра.

Сліди знову петляли, водили їх, як і вчора. Там, де снігу було мало, видно було навіть віддряпки пазурів. В інших місцях, де снігу було більше і був "чирим" – затужавіла поверхня, кора, – один слід все провалювався глибоко. "Це матка. Важка, сатана! Пудів на дванадцять". Це ж дало підставу упевнитися, що другий був молодий. Так, пудів на шість-вісім. Проте і при такій вазі та при півторарічному віці він зростом мусив бути такий же, як і старий, лише утліший, піджаристий, – ще не набрав уповні ваги й сили. Ну і досвіду, звичайно. Тому й ходить при матері.

Раптом все пішло несподівано швидко...

В однім місці, перед густими заростями, старий раптом впустив ломаку і підкинув вінчестер... Григорій бачив, як у гущавині посунулось щось смугасте... Постріл! Велетенська кішка зробила скажений стрибок угору, як підкинена пружиною. В ту ж мить і туди ж стрелив і Григорій по ній. І ззаду пролунали постріли. А старий, пронизливо і моторошно крикнувши, як це роблять татари або чеченці, і, раз у раз стріляючи вгору, пустився чимдуж стороною навздогін за другою, що десь мелькнула і щезла. Решта, так само лементуючи, – слідом.

Спущений Рушай ішов вихорем уперед. За ним, пролетівши повз Григорія, покуріли, ревучи, Заливай і Нерпа.

Собачий лемент пішов по нетрях... Далі, все далі... Вирував, клекотів, віддаляючись. Женуть уже взрячку.

Григорій налягав на лижви, закинув уже, як і старий, рушницю за плечі, не відстаючи, готовий до всього.

А Наталка, обернувшись на ході і ще раз стреливши в велетенську потвору, що, перекинувшись у снігу, била лапами в повітря, – випередила брата і благальне:

– Грицю! Братику! Я буду за ним!.. Я буду третя. Бережи хвіст.

То була божевільна, шалена гонитва. Годину... Дві... Три... Безконечно... Аж очі вивертало на лоба. Григорій боявся тільки, щоб не спасувати, щоб стало сили, щоб витримати. Бо життя людей, життя старого тепер на його сумлінні. Ясно.

Собак було весь час чути. Іноді розтиналось коротке скавуління чи виття. Тоді старий припускав ще дужче і по нетрах шугало його страхітне гукання. Підбадьорював та й тій сатані нагадував, що він ось тут, доганяє, як сама смерть.

Собачі й тигрячі сліди кидались то вправо, то вліво, чирим часто не витримував кішку на скоку та в такім темпі, і вона все провалювалась глибоко. Напевно такої гонитви вона довго не витримає. В кількох місцях на снігу руділи плями крові – на собачім сліду.

– Наддай!!. – гукав Сірко і лементував ще пронизливіше, ще шаленіше. – Пропадуть собаки! Подере.

Де вони гнали, як вони крутились та петляли, – не було видно. Суччя било в обличчя, обдираючи шкіру.

Ось лемент – рев собачий – близько. Зовсім близько. Старий Сірко нацуплював лосину рукавицю, що був скинув. Спереду вже видно, як ген крутились, гасали пси під скелею. Миттю старий одстебнув геть лижви і, наставивши коляку, як спис, гайнув уперед. Григорій нагнувся на півсекунди до лижв... Мимо пролетіла Наталка, бачив лише, як її лижви із шкварчанням відокремились і шугнули вбік, утікаючи від його лижв.

Пізніше він часто згадував і не міг відновити точно, як воно все було.

Він таки перший опинився біля батька. Він лише пам’ятає, як закричала Наталка... блискавичний його стрибок... Вир... Несамовитий галас, – людський, собачий, тигрячий... Він затягнув петлю, як супоню, і вмить опинився під сподом, вчепившись потворі в карк за шкіру... Все качалось клубком, галасувало на нім... Здається, і він галасував... Сніг набивався в очі і в рот...

Це тривало десять секунд, але, здавалось, – це тривало вічність... Потім в раптовій тишині – злякане Наталчине обличчя і дихання над самим його лицем... Потім дружній регіт...

– Пусти! – це старий Сірко, сміючись, розпатланий спітнілий: – Пусти, а то ти його задавиш...

Уже! Страшний галасливий клубок розпався, і його витягали, затоптаного в кучугуру снігу.

Тільки тепер Григорій побачив, що він голими руками вп’явся в рудий загривок та так і закляк... Ага, він перед тим скинув шкіряні рукавиці і кинув їх геть, щоб не заважали...

Потвора лежала майже нерухомо, лише конвульсійне здригалась, розчепірив одерев’янілі пальці. Його звільнили з-під снігу, і секунди переляку загального перетворилися в дружній регіт. Так його забило снігом – повно в носі, і в вухах, і геть світу білого не видно. Але все ціле, нічого не поламано і не поодкушувано. Треба бачити ці славні, хороші обличчя! Допіру лише зосереджені і суворі, а тепер такі смішливі – розкудовчені, спітнілі, замурзані і веселі. Грицько іржав, як дурний.

– А я думав, що вона тебе вже з’їла! Ха-ха-ха! Дивлюсь – нема, тільки унти стирчать із снігу. (…)

(…) Потім обдивлялись пошкодження – оглядали один одного і собак. У старого Сірка була щока в крові, але то пусте – здряпнуто, і він навіть не пам’ятає де, чи як гнався, чи тут уже. Наталка набила моргулю об чийсь приклад, а може, й об чийсь лоб. Може, об Григоріїв. У Грицька все гаразд, тільки чухав нишком ззаду, – сатана мотнула наостанку, як уже була зв’язана, та так піддала ногами, що він не втримався і гепнув просто на камінь. А в Григорія усе в порядку... Що в нього боліли ребра і була розсічена всередині губа – то секрет.

А собаки лежали рядочком на снігу, повисолоплювавши язики, ніби в Спасівку. Проте з ними гірше. В Рушая розідране вухо, у Заливая здорово підідраний бік – так шкіру й злуплено смужечкою, і він старанно зализував рану, піддаючи шмат шкіри язиком. Старий витяг ножа і тут же проробив операцію – відтяв шмат геть; розумний пес тільки заскімлив і лизнув діда в руку.

– Нічого, нічого, це ще щасливо: це заросте... А з Нерпою було погано, – десь наколола око, і воно сльозилось, кривавилось. Пес жалібно дивився на людей.

Старий оглянув, похитав головою...

– Ну, нічого... Може, пройде... От біда... Ну, та на війні не без убитих.... Може, й заживе...

Після оглядин старий Сірко підійшов до вже майже нерухомої кішки і розпустив петлю на шиї. Радісно бурчав:

– Оце фарт! Хтось серед нас щасливий!.. Потім знайшов свою коляду і просунув кішці межи зв’язаними ногами. А тоді взявся майструвати клітку. (…)

(…) Клітка була вже готова. Вміло зв’язана з грубих, дебелих глиць, вона була довга, метрів на три, але низька і тісна. Верх у ній був відкритий.

Тимчасом зв’язана кішка помалу очунювала. Старий поглядав на неї і поспішав. Ось клітка готова зовсім.

– Ану, беріть, дітки!

Гуртом взялись за коляку, просунену межи ногами, піддали кішку і поклали її в клітку згори. Старий наклав заготовлені, глибоко позасікані на кінцях дрючки, позабивав кілки, попробував, – добре. А тоді висмикнув коляку з-межи ніг. Слава Богу!

– А тепер снідати, обідати, полуднувати й вечеряти... Смеркало. Назад рушати пізно. Тут і ночували... Коло скель було затишно. Розгребли сніг, розклали ще одно велике вогнище, – було тепло, спалося міцніше, ліпше, аніж на печі. (…)

(…) Уранці вони рушили до покинутої ще вчора домівки, до намету. На чотири пари лижв, мистецьки зв’язаних і налаштованих так, як сани, поставили клітку з живою кішкою. Мертву ж поцупили так, самоходом.

Так і допхались до намету в обідню пору.

Але тут сталась дрібниця. Тільки така, що катастрофічне виросла в велику подію і нагло поклала кінець мисливській епопеї. Поклала всьому край. Сталось все це швидко, непередбачене і безповоротно. Так, як це буває при наглій пожежі, при землетрусі, при всіх стихійних зламах, що кладуть край там, де його найменше сподіваються і бажають.

Намет стояв цілий-цілісінький і чекав господарів. А коли підійшли – здивувалися. Намет цілий і порожній. але хтось був. Хтось ночував. Унизу, на льоду, либонь, стояли коні – натрушено сіна і кінський послід. Коло намету походжено. В наметі ночовано. Випито весь спирт з бляшанки, ще й узято одну баклажку.

– А де ж соболь?! – кинулась Наталка.

– Та там же ж я чіпляв...

– Нема!.. І однієї сокири нема, що тут лишали.

Старий насупився.

– Хтось нетутешній, – буркнув крізь зуби. – Іч, іроди! Двоє, видать, були. Не тайгові, – тайгові не порушать закону.

Пішли всі на лід, розглядаючи сліди – куди рушили і коли рушили. Недавно рушили і вниз по Дуабіхе до Іману.

А Григорій розглядався біля шатра. На снігу недопалок – мундштук дорогої цигарки "Золота марка"...

Григорієві серце чомусь нагло затіпалось. Такі цигарки завжди курила одна людина... Він мовчки, поки всі були на льоду, швиденько визволив свої лижви з-під клітки, став на них і, нікому не сказавши, подався... На ходу заклав обойму в гвинтівку. Щез. Подався швидко через нетрі навскіс, зрізаючи величезну дугу, що її тут робила Дуабіхе.

Григорій знав, як тут, угорі, тече ця річка, петляючи межи крижами. Коли йти навпростець, то можна випередити навіть експрес, коли б він ішов річкою. І як би швидко він не йшов, все одно не міг би перший проскочити. Коли б тільки не помилитися в часі! Але зі слідів коло намету видно було, що гості від’їхали всього півгодини, найбільше годину перед тим. Григорій гнав, як вчора за тигром.

По якімсь часі шаленого ходу нарешті вискочив з розгону на річку, на лід, – нема. Послухав – не чути. Лише десь далеко стрельнуло. На льоду, певніше на снігу Грицько помітив кінські кізяки. Недавні... Проїхали. Тільки що. Далі Даубіхе звертала понад становиком направо. Там уже Іман. Сизий становик робив велетенську дугу. Григорій націлився на середину тої дуги і погнав навпростець... Виломившись з тріском крізь верболіз, аж присівши на лижвах, шугнув з крутого берега і зі шкварчанням вилетів насеред річки, круто завернув... Ось! Миттю зірвав гвинтівку з шиї...

З-за повороту мчала паровиця. Вітер дув Григорієві в спину. Ще зовсім недавно він тягав і мертвого, і живого тигра, – на нім поналипали шерстинки, на унтах і на руках були плями крови тигрячої... Він пішов назустріч, стискаючи гвинтівку. На санях було дві постаті, завинуті в дохи по самі вуха. Вмить відкинули дохи, – замаячили будьонівка і єжовський кашкет, руки вхопились за зброю.

Тут коні захропли, затанцювали і враз мотнули, як навіжені, вбік – вхопили тигрячий дух. Ага!.. Кошівка (такі сани) перекинулась, і обидві постаті випали в сніг.

Григорій вп’явся в них очима. Не бачив, як повз нього, божевільне, обминаючи його стороною, мчали коні, б’ючи голоблі та сани, що летіли за ними льотом, перекидались, деренчали...

Одна постать схопилась і хотіла кинутись упоперек до лісу. Другий шалено, хапливо вибивав сніг з цівки гвинтівки, а далі шарпнув за кобуру пістоля.

– Стій!! – гукнув Григорій. – Зброю геть! Руки вгору! Три ступні вбік! Так стояти!..

Стоять... Григорій підійшов. І нагло... Серце закалатало йому безумно, шалено. А очі вп’ялись в того, що в кашкеті... І він зареготався страшним, жаским і... радісним реготом.

– Медвин?!.

Боже мій! Мить. Мить подиву. Мить буйної радості. Є, є Бог на небі! Ось він. Ось той, з ким їх і Бог не розсудить.

А Медвин – бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, – стояв і тіпався... Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі... очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі – як мазки крові.

– Великий начальник?! Так... Поздоровляю...

Другий тихенько відступав назад, непомітно; з однією шпалою – якийсь начрайону. "Чорт його припарував, дурака", – подумав Григорій, а вголос промовив:

– Так... Ну, все, таваріщ следователь! Все. – І важко задихав: – Кінчаю слідство... – І підніс голос, повільно, грізно:

– Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал! – Підкинув гвинтівку і вистрелив. Аж тому з голови пихнуло.

Другий кинувся упоперек, до лісу. Григорій дивився йому услід, слухав, як у грудях стукає серце, напоєне помстою... Тут утікач обернувся і вистрелив з пістоля. Уже майже видряпався на урвище до лісу. Куля тьохнула десь у сніг.

– Хіба так стріляють? – промовив Григорій задумливо. Пересмикнув закривку і стрельнув.

Постать підкинула руки, майнула ними в повітрі й покотилася з урвища.

Мить Григорій стояв нерухомо. Думки летіли вихором... Так. Все. А тепер – в Маньчжурію, в Китай, в Японію. до чорта в зуби. От. Все відтяв за одним разом – і ворогів, і друзів, і спокій – все...

Стривай! За мої вчинки відповідати ж ніхто не мусить. Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами:

"Судив і присуд виконав я – Григорій Многогрішний. А за що – цей пес сам знає".

Ще й розписався.

– Так... Куди ж тії бідолашні коні побігли? Загинуть... Шкода... Ну, добре. – Хвилинку постояв. Зітхнув. Потім махнув рукою, почепив гвинтівку на шию і повернувся...

На нього дивилась пара очей. Наталка!

– Що ти зробив?

Григорій взяв її за руку і потяг геть за собою. Вона не опиралась – покірно йшла поруч, лише відчував, як її рука тремтіла.

А в неї рука тремтіла не з переляку, ні.

– Що ти зробив?

– Слухай, Наталко! Те, що я зробив, – те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив одного дракона... Ти цього не бачила! Не бачила! Розумієш? Не бачила! А вже, як я буду далеко звідси, – тоді ти про все розкажеш своїм...

Дівчина дивилась на нього, і в неї затремтіли губи.

Прошепотіла здивовано, розгублено:

– Куди ж ти?.. (…)

(…) Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями. Григорієві аж горло стисло. А дівчина благала:

– У нас же цілком безпечно... у нас... Та можна ж іще далі зайти в нетрі...

Григорій взяв її за руку і стис. Міцно-міцно. Вона не віднімала своєї руки.

– Дурна, ти дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами – шукатимуть... Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, – його помічники... А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. Двадцять п’ять років! А я всіх маю двадцять п’ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ...

Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.

І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, – стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.

І я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як казала твоя мати... Обійми її міцно за мене і поцілуй її за мене... сестро.

Наталка враз нагло припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно – це розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала... Ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу.

А тоді враз відірвалась, зціпила зуби, хутко-хутко відстебнула набійницю, повну набоїв до вінчестера, ткнула в руки.

– Візьми!

Мовчки взяла його патронташ.

Повернулась і пішла. Хутко-хутко... Зупинилась... Завагалась... Пішла... Зникла...

А за хвильку з хащів почувся її голос, суворий, але з зле прихованими слізьми:

– Ітимеш оцією річечкою. Дійдеш до заїмки – візьмеш коня, харчі... сірники... Батько нічого не скажуть, я їм поясню, як приїдемо... Ітимеш далі розпадками на захід... На Уссурі. Й на Маньчжурію...

За слізьми не договорила – подалась. Все.

Бідолашна... Горда... Дика... Наївна і... надзвичайна Наталка...

І десь зринула в пам’яті і бриніла в вухах пісня, як кров у висках, бриніла боляче і чітко:

"...Цілувалися ми із тобою один раз"...

Ху-у! Серце Григорієве ніби хто поклав у жорстокі лещата. Він стояв, зціпивши зуби до хруску, щоб не ревнути дико, нестямно. А по щоці повзла помалу сльоза. Вирвалась-таки! Так, як вирвався він колись із скаженого поїзда.

Згори почав падати густий лапатий сніг. Засипав сліди. Засипав усе...

І сідали рядочком сніжинки, як білі голуби, на сталеву сизу цівку вінчестера.

Розділ 12

Навзводи з щастям

До Хабаровська з заходу кордон іде по Амуру. Від Хабаровська на південь по Уссурі. Найліпше кордон перейти десь в Біробіджані, там найбільші нетрі, найвужчий Амур і гори обабіч – Великий Хінган. Це Григорій знав. Він це вивчив досконало і давно вже, щоб бути зорієнтованим на випадок чого. А тепер той момент настав. Але ж...

Ні. Йому несила так піти геть. Він мусить піти туди, глянути, побачити. Востаннє ж. Побачити батька, побачити матір. Це, може, єдині рідні, може, на цілому світі.

Попрощатись. Стати навколішки і хай благословлять у далеку путь – у темне, страшне невідоме... Може, в смерть.

Три дні він ішов снігами і боровся сам із собою. І не міг перемогти бажання піти, глянути. Він мусить. (…)

(…) він ішов три дні і дійшов сюди, на стару пасіку. Що далі ішов, то все повільніше, а дійшовши сюди, до цієї пасіки Сіркової – зупинився. Далі несила. Ой, несила далі – це вже покинути останню рідну хату та й назавжди... Тут він отаборився і оце боровся воював сам з собою:

Піти? Чи не піти? Ні, не треба! Але ж як він піде геть, не попрощавшись з цими людьми?.. Але ж як стане перед нею і не пожаліє її серця?.. Ліпше було б розбитися ще тоді, з поїзда стрибавши!

І він рішуче збирався, то знову сідав у холодній халупі і сидів, важко підперши голову. Було його й по тюрмах. і по божевільнях, і де тільки його не було, але ніде він не тратив голови. Ба, ніде ж йому і не траплялося такого. Потім він напалив у халупі і міцно заснув. Пірнув у сон, як у визволення. Нехай.

Як він довго спав – хтозна, – чи годину, чи дві, чи, може, кілька днів, – хтозна. Але враз схопився – йому приснився дивний і страшний сон. Йому приснилась мати... Мати на побаченні перед розстрілом. Рідна мати... Бідна, бідна мати!.. Він прощався з нею і гірко плакав...

А коли схопився зі сну – сльози текли по щоках.

Швидко перевзув унти, підперезався набійницею, перекинув вінчестер за спину і, ставши на лижви, пішов швидко у ніч.

* * *

Ще було темно, ще тільки благословилось на світ, а в Сірковій хаті уже горів вогонь.

Почувши шерех здалеку, собаки забрехали. Григорій тихо свиснув, і собаки вмить опинилися біля нього, кидались під ноги, радісно лащились. Нюхали вінчестер і дуріли з радощів.

На сніг лягла смуга світла. Рано повставали Сірки, як і завжди. А може, і не лягали, може, що скоїлось. Ні, так, як і завжди. Мабуть, до міста збираються. (…)

(…) Раптом в сінях зашелестіло. Клацнула клямка... В розчинені двері увірвалась хмара морозу. Густа та біла... І перетворилася в людину. Так чаклують шамани в гольдів, пускаючи клубками дим. Але такого чуда не втнуть! Зачинивши двері, біля порога стояв Григорій.

Вінчестер через плече, в снігу і крижинах попід руки, унти і ремузи обмерзли, – десь брів по наледі, – набійниці навхрест на грудях, а груди розстебнуті, спітнілі... Завмер нерухомо. Блідий, трохи схудлий, засмалений вітрами, стояв і ніяково, по-дитячому посміхався.

– Не сподівались? – вимовив хрипко. Брусниці посипались і покотились-покотились по підлозі, заторохтіли, як намисто.

– Ох, Боже мій!.. – скрикнула мати і, простягши руки, ступила до дверей. – Ой, сину! О, дитино бідная!.. – І материнські сльози покотились, як тії брусниці розсипані: – Ой, що ж бо ти наробив, соколе нещасливий!?

"Так, як у тім божевільнім сні на пасіці", – майнуло в голові. І, не розуміючи, що робить, скорившись невидимій силі, Григорій стяг шапку і опустився на коліна... Та зміг видушити тільки одне, жалке слово:

– Мамо...

А на закам’янілому обличчі, на щелепах набрякли жили від надмірної напруги.

– Ой, синку, синку!..

І ще буйніше котилися сльози у матері; вона за сльозами його не бачила, простягаючи руки, щоб підвести: – Бог... Бог тобі простить, дитино... Бог тобі суддя, та й мати Божая. – І витирала буйні сльози, а вони, неслухняні, лилися далі. – І нащо ж ти так?..

– Ну-ну, стара... – закректав старий Сірко вдоволено. – Козакові – козацьке діло!

Як Григорій увійшов, він встав назустріч і стояв так. Григорій звівся, допитливо дивлячись старому в очі. А старий заховав їх під волохаті брови, і вони так посміхалися самі собі під бровами нахмуреними. Стояли так один проти одного. Стояли так, як той Тарас Бульба з Андрієм, тільки це не Андрій, – це Григорій, і голова в нього не схилена погноблено, а гордо піднесена; лише блідий, але напропале затятий. Старий покрутив головою загадково. Либонь задоволене:

– А я й знав, що ти прийдеш, сину, aгe ж... Ну, ось... Запанувала мовчанка. А Наталка... Боже мій! Впустивши оторочки і голку, вона стояла край столу, смертельно бліда, не пустила й пари з уст. Якби хто знав, що з нею діялось! Аж помертвіла. Бідолашна дівчина! Припала очима до гостя. Аж Грицько – брат її – подивився на неї, потім на Григорія і відвернувся. Він знав сестру і вгадав, що то значить.

– Так. Я прийшов... (павза) Мені треба поспішати... Я прийшов попрощатись з вами усіма... Простіть, коли чим завинив, може, вже не побачимось (і посміхнувся), хіба на тім світі... – Обвів усіх очима і зустрівся з Наталчиними.

Дівчина спалахнула. Прочитала в його очах те, що було в його серці. Почервоніла до сліз, та помалу кров відплинула з обличчя, і вона ще більше зблідла. Чула, як крізь завірюху:

– Я мушу поспішати... Простіть і побажайте мені, як бажаю я вам...

Рвучко ступнула, потім враз повернулась і вийшла геть, либонь, до хатини...

– Бог простить, синку, – це мати, витираючи сльози. – Прости ж і ти нас, коли що...

– Щасти тобі Боже, синку! – це батько урочисто. – Шкода, та що ж... Стара, збери на дорогу щось. Не барись, синку, бо скоро світатиме. А ти дорогу знаєш?

– Та знаю... – це Григорій. – Я весь час вивчав. Думав на весну, та от...

– Будь же обережний. А в Маньчжурії – в Харбіні та в Сахаліні є наша рідня. Та ти ж, пак, знаєш.

Григорій кивнув головою.

– Спасибі. Гаразд.

– Ну, сядьмо, щоб іще зійтись колись...

І за стародавнім звичаєм вони урочисто сіли. Григорій примостився край лави. Сиділи хвилину мовчки... Потім, як на знак якийсь, звелись. Попрощались.

Мати, плачучи, тикала Григорієві до рук набитий рюкзак. Батько застібав корячкуватими пальцями ґудзик йому на грудях.

– Бувай же здоров, синку! Патронів досить? Добре... Тут увійшла Наталка. Пристібаючи на ходу діловито набійницю, вона увійшла виряджена, як на полювання. Брови рішуче зсунені, вуста стиснені. Бліда, як смерть, але спокійна. Стала посеред хати біля Григорія.

– Куди ж це ти, дочко?! – сплеснула мати руками. А батько примружив очі вражено. Наталка ж стала проти Григорія з непокритою головою і мить дивилася йому в вічі з мукою, запитанням... Мить коротку і мить безконечну... І знайшла там відповідь, – у тім погляді – в тій мішанині з любові, жалю і розгубленості від свідомості про нездійсненність щастя. Потім взяла його за руку, відчуваючи, як на ній товчеться жилка – товчеться кров, пориваючись до неї, – опустилась навколішки перед враженими батьками...

– Ой, Боже мій! – тільки й змогла промовити мати. А Наталка дивилась на них мерехтливими очима, запаленими іскринками сліз та безповоротною рішучістю:

– Як уб’ють мене – то я не вернусь. А як судилось мені щастя... то нехай же я буду, мамо, щаслива! І ви, тату!.. Благословіть!..

Пауза, гнітюча пауза збентеження. Очі Наталці замерехтіли слізьми, а брови рішуче заломались:

– За свої вчинки відповідатиму я... перед людьми і перед Богом. Ні, перед Богом і перед вами...

Батько суворо, допитливо дивився на Григорія, а той аж шарпнувся був, та Наталка перехопила його рух:

– Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він збреше! Він зрадить сам себе ради вас. – І, заломивши руки: – Я мовчала довгі місяці, як камінь. Я змагалась із собою... Я не знала, а сьогодні я бачу, тепер я бачу, що я загину. То ж ваша кров у мені. Ви ж знаєте, що я ваша дочка... Не губіть же мене!

Мовчанка. А Наталка благала:

– Тату! Нехай я буду щасливою! Може ж, я буду щасливою!.. – І враз рішуче, з докором, хоч і крізь сльози: – Я не переступила вашої волі, в мене ваше серце, ви його мені дали таке, – то й хай же Бог буде суддею.

Старий Сірко бачив, що нічого не вдієш. О, то Сіркова кров заговорила! Начувайся! І він слухав дочку і дивився на Григорія з-під волохатих брів: "Обоє рябоє". І посміхнувся схованим оком під насупленою бровою.

"То хай же Бог буде суддею..." І уже була б звелась, але тут Григорій, бачачи, до чого може дійти, мовчки опустився на коліна поруч, тяжко похиливши голову, як під сокиру; бачив, що дівчина може переступити батьківське слово заради нього.

– Отак-то, стара... – це батько.

А Наталка, ухопивши нотку в його голосі, пожвавіла.

– Як загину – що ж, Микола ж он загинув... А як загине він – то хоч знатиму, де він лежатиме, та й тоді повернуся до вас. Але нехай ми будем щасливі, тату! Мамо! Смерті ж і конем не об’їдеш. Он Микола...

Тут мати не витримала і крізь сльози:

– Чого ж ти мовчиш, батьку?!.. Твоє ж насіння! Але не було в тім докору, лише розгубленість і далебі... співчуття. Так, співчуття. Вона дійшла серцем того, що старий доходив розумом.

Сірко почухав голову і зітхнув важко:

– Такі часи, бач... Таке життя... Ну, що ж...

Матері тільки цього було й треба. Вмить витерши сльози, вона хутенько зняла ікону – ще своє благословення – і, намагаючись бути веселою (щоб була ж дочка щаслива), благословила, а тоді віддала старому і стала коло нього.

– Нічого, стара! Бог не без милості, козак не без щастя... Та й часи такі... Нехай же шляхи вам будуть рівні, люди привітні і щастя довіку, – щоб ні сили темнії, ні око злеє, ні куля ворожа... От... Та й не баріться, діти!

Наталка квапилась. Шалено обіймала батька та матір. І потішала. І гомоніла збираючись:

– Не журіться... Та я ж усі шляхи і доріжки знаю... А там же тітка і родичів скільки... Боже... Ми візьмемо Заливайка, і він принесе вам вістку, як уже будемо в безпеці...

І цілувала батьків і брата, щаслива і радісна.

– І все буде добре, ось побачите. Ми тоді покличемо вас на весілля.

Батько хитав головою, дивлячись на дочку:

– Сіркова кров.

– Дай Боже, дай Боже, – це мати, підступивши. – На ось ліпше оце, божевільна ти... – І висипала їй з пригорщі в пригорщу дрібнички – дукачі стародавні, обручки, сережки золоті. Потім зняла з себе золотий хрест і наділа дочці на шию. – Може, здасться, дитино...

Надворі швидко сіріло. Грицько збирався проводжати, але Наталка заступила дорогу, обхопила руками за шию і, дивлячись в очі, ніжно, але заперечливо:

– Твій побратим – нехай мені, і я відповідаю за нього головою. Так? А мати й батько – тобі, і ти відповідаєш за них головою. Так? Дай же слово, що ти берегтимеш їх. І одружившись, будеш коло них. Ну ж... – І, тільки діставши слово, поцілувала й пустила.

Ще не розвиднилось гаразд, як з Сіркової заїмки в мороз, що стояв туманом, вийшли і попливли помалу по снігу двоє озброєних, на лижвах, з рюкзаками за плечима, а за ними великий якутський пес. Перейшли падь і пірнули в нетрі.

* * *

Однієї ночі на Н-ській заставі на Маньчжурськім кордоні, біля станиці Пашкове, там, де Амур, стиснений обабіч горами і нетрями, лежить чистою, але досить вузькою смугою, – зчинилась тривога.

На великім відтинку почалася стрілянина. Почалась вона з далекої пожежі і кількох вибухів там. Потім вибухла в самім Пашковім, а далі розійшлась обабіч на яких десять кілометрів... Ніби тривав бій межи всією Японією і СРСР. Але то всього лиш – ловили порушників, що десь із боєм переходили недоторканий кордон "соціалістіческово Отечества". Невідомо тільки, в який бік переходили – ніч була дуже темна, нетрі густі, а варта надто знаменита, хто йде, куди йде і де проломлює "границю на замку". Метушня зчинилась надзвичайна. (…)

(…) За порядком все відбулося, власне, так:

Ще не смеркло, як двоє на лижвах і з ними великий пес, обережно крадучись, вийшли на схил далекої сопки і стояли там, вивчаючи пильно околицю.

Далеко на березі Амуру бовваніло Пашкове, заметене снігом. Цілий берег Амуру був досить низинний з поодинокими сопками, вкритий гайками та сухою травою й бур’янищами. Лише на півдні низину перетинало високе пасмо сопок, вкритих чагарником. Пасмо підходило аж до Пашкова. Там попри пасмо йшла дорога на Пашкове.

Правий, маньчжурський берег Амуру був високий, гористий. Сині кряжі Великого Хінгану підпирали небо.

Великий Хінган справа і пасмо сопок зліва стиснули Амур, утворивши вузьке горло.

– Там!.. – махнув Григорій рукою.

Потім вони знайшли велику, заметену снігом копицю старого, бозна-коли і ким нагребеного сіна, наносили туди ще хмизу і кілька оберемків сухого бур’яну. А далі – Григорій знайшов два шматки товстої бревняки, побуравив у них шомполом по кілька дірок і загнав у кожну з них по набоєві, разом з гільзою і з усім, і поклав ті бревеняки в сіно. Проробивши все це, насмикав з ватянки жмут вати, всередину його заклав пачку пороху, завинену в шмат газети, знайденої напередодні в одному з тайгових лісозаготівельних бараків у Біробіджані, – в тім покиненім безлюднім бараці вони ночували востаннє на цій землі, – і вклав ту вату в купу сухої трави.

Ось так вони приготувалися, покладаючи всі надії на цю вигадку, на лижви та на свою зброю... А як потемніло, Григорій викресав вогню і вклав тліючий гніт в вату. Стали на лижви і швидко пішли геть. Пішли на Пашкове, огинаючи дугу...

Вони вже були коло Пашкова, на цвинтарі, як ззаду, далеко в сопках, спалахнула пожежа. Потім почулись звідти вибухи... Один... Два... Пачкою... Десь від кордону – від Амуру – здалеку відгукнулось кілька пострілів. В Пашковім заметушились. Чути, як хтось кричав:

– Сергеев!. (Трам-трам-тарарам!) Ка мнє!!. По дорозі з Пашкова в сопки промчав чвалом кінний загін. Дві постаті з собакою швидко пішли в Пашкове. Виринули з завулка і пересікли площу. Саме завертали за велику якусь будівлю над Амуром, як напоролись на постать, що виринула назустріч.

– Стій!!. – загородила постать дорогу і зарепетувала п’яним голосом. То сам начальник застави біг десь від любки, пристібаючи на ходу пас з кобурою.

– Чужий! – скрикнув тихо дівочий голос. І в ту ж мить пес ударив грудьми в груди того чужого і впився в нього пащею... Одночасно кольба вінчестера лягла впоперек черепа. Начальник звалився.

– Заливай! До мене!.. – І дві постаті з собакою канули в темряві.

По всьому кордону лопотіла перестрілка, рвучи темряву на шматки. Японські прикордонники, поставлені на ноги небезпекою, теж заалярмували по всій лінії, вліво і вправо десь за кілометри. Встряли своїми пострілами. Лише насупроти Пашкова, де височіли круті, непроходимі кряжі, було спокійно. Десь далеко-далеко гримнуло раз, удруге... У відповідь залопотів скоростріл. І завирувало там, заклекотіло. Чути було, як строчили скоростріли... З Пашкова знялась ракета і освітила мертвим, сліпучим світлом кряжі Великого Хінгану, ціле Пашкове, вкритий торосами Амур... Десь вили пси з переляку. (…)

(…) А на тім боці Амуру, високо в сопках Великого Хінгану, по тім боці "граніци на замкє", стояли винуватці всієї тієї баталії, весело відсапуючись, розхристані, з непокритими головами. І так, наче подурілі.

Плачучи від щастя, Наталка припадала до Григорія і цілувала його в нестямі, вкладаючи все серце, яке так довго стримувала:

– М і й!.. М і й!..

І шаліла в нападі безумної радості, невисловленої любові, безоглядної вірності.

– Ми підем тепер... На тую... на твою Україну!

Обвилась руками за шию і припала до мужніх грудей, слухаючи, як товчеться там до неї суворе, розбурхане серце, – і тріпотіла на них. Вперше цілувала, сама цілувала та й дала серцю волю.

І так само дав серцю волю Григорій. Забрав її всю в обійми, заціловував тії дикі, тії неприступні, тії незаймані вуста, тії очі насмішкуваті і великі, як у дикої козулі, тії руки, морозами попечені і порохом посмалені, – такі жорстокі в бою і такі ніжні до нього от... Аж ось де він догнав своє щастя!

І дуріли обоє, опираючись тим щастям до нестями.

А великий якутський пес Заливай зіп’явся на задні лапи і, тихенько скімлючи, намагався лизнути обох в ніс.

Лемент на кордоні помалу вщух.

Далека пожежа погасла. В Пашковім було тихо. Лише десь далеко-далеко зрідка ще лопотіли постріли.

Наталка послухала якусь мить. Потім розстебнула Григоріїв рюкзак, вийняла великий шмат м’яса і дала Заливаєві:

– Їж... Ну!.. У, мій милий, мій вірний друже!.. – І пестила його рукою попід шиєю.

Пес лизнув руку і тихесенько заскімлив, відчуваючи собачим серцем наближення якоїсь зміни в своїй долі. Але на м’ясо накинувся жадібно.

– Давай записку...

Григорій вийняв з гільзи маленьку записку, обачливо приготовлену ще вранці. Наталка оддерла стьожку від хустки, прикріпила ту записку до Заливаєвого нашийника зісподу та й примотала її стьожкою. Готово... А тоді довго гладила Заливаєву голову, розмовляла з ним, термосила за вуха, поклавши голову собі на коліна. Аж но хотілось заплакати – так шкода було розставатися з вірним другом. Та враз звелась рішуче і суворо:

– Заливай!

Заливай скочив на ноги і завмер, готовий до послуху. А Наталка завагалась хвильку, а тоді жорстоко і твердо, махнувши рукою:

– Д о д о м у!..

Заливай прянув стрімголов... та й враз вернувся. Дивився очікуючи. "Не рухаються". Жалібно заскімлив, бив хвостом по снігу, позирав запитливо то на Наталку, то на Григорія. "Чого ж вони не йдуть?" Але він уже знав, чого вони хочуть. Він добре знав свою господиню і прекрасно її розумів, як завжди, з самої інтонації голосу. Та, либонь, не хотілося псові розставатися.

Шкода було пса. Але не було випадку ще, щоб Наталка, сказавши раз, міняла наказ. А зараз – тим більше. Так мусить бути. Вона нагнулась до пса, що, скориставшись з того, лизнув її в губи, і повторила, ніби людині, умовляючи лагідно:

– Додому! Так, додому... Чуєш? – І, поторсавши ніжно за шию, враз випросталась:

– Заливай! – Та й простягла руку туди, звідки вони прийшли:

– Додому!!!

Пес шарпнувся, потоптався на місці, водячи очима то на одного, то на другого. А тоді враз тихесенько гавкнув... Та й враз, розпачливо скімнувши, зірвався з місця і погнав скільки духу.

Щез. (…)

* * *

Краєва преса була сповнена сенсаційними повідомленнями. Перше:

Чільна сторінка офіціозу "Тіхоокеанская звезда" чорніла жалобою. Під грізною чорною шапкою – "СМЕРТЬ ВРАГАМ НАРОДА!!" та "ВИ УМЄРЛІ, НО ДЄЛО ВАШЕ ЖИВЬОТ! МИ КЛЯНЬОМСЯ, ДОРОГІЄ ТОВАРІЩІ, ОТОМСТІТЬ ЗА ВАС І УНІЧТОЖІТЬ ВСЄХ ВРАГОВ ВО ВСЬОМ МІРЄ!" – під цією шапкою в тексті було надруковано два портрети в чорних рамцях. Під портретами товстими літерами повідомлялося про те, що в тайзі "ВЕЛИКА, ОЗБРОЄНА ДО ЗУБІВ БАНДА ВОРОГІВ НАРОДУ, на чолі з крупним державним злочинцем, збігцем з каторги, шпигуном і агентом фашизму і т. д., на прізвище Григорій Многогрішний, – ПІСЛЯ УПЕРТОГО БОЮ ЗВІРСЬКИ ЗАМОРДУВАЛА тов. МЕДВИНА – начальника Краєвого особого відділу УГБ НКВД на ДВК та начальника Н-ського райвідділу НКВД".

Перечислялося всі заслуги того орденоносного тов. МЕДВИНА – "ветерана ВЧК – ОГПУ – НКВД, славного і доблесного чекіста", що в боротьбі з ворогами не знав пощади і жалості і що рука в нього не дрижала ніколи...

(…) А внизу великими літерами оголошувалося велику премію за зловлення того страхітливого "отамана банди" – Григорія Многогрішного. (…)

Потім наводилися привітальні телеграми на ім’я того героїчного начальника Н-ської застави і представлення його до найвищої нагороди. І тут же описувалося подробиці з епізоду поранення начальника. Говорилося про великий бій і, між іншим, про "двох негодяїв з гігантським псом", що в тім бою нагло напали на начальника "з тилу"...

Старий Сірко, що привіз з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого тигра, слухав всі ті надзвичайні новини, всі ті дивовижні події та страхітні прокльони й погрози і хмурився, а йому хотілося нагло і гомерично реготатися. А хіба не смішно! Отак-о воно й все! (…)

(…) О, старий Сірко – то старий вовк. Одразу вхопив у всьому тому тропи, що й до чого. Ясно, що ця друга історія має ту саму причину, що й перша. А головне – з усього йому було найперше ясно одно, а саме, що "н а ш і  б р и к а ю т ь". Бо оті "два негодяї с гігантскім псом" – то й були саме вони. Авжеж. І то вони, власне, втрьох такого там шелесту наробили. І більше там нікого й не було! Напевно.

"От так встругнули!!! А той дурний начальник – нехай не лізе! Чого він підставив свою дурну голову та й став на дорозі! Хіба не знав вдачі Сіркової доньки?.." (…)

* * *

Другого дня після приїзду Сірка з Хабаровська, надвечір, прибіг Заливай. Хвора і одноока тепер Нерпа і Рушай зчинили раптом радісну гавкогняву. Старий Сірко відчинив на ту гавкотняву двері... На порозі лежав Заливай. Схудлий. Здичавілий. Боки йому позападалися. Шерсть на спині сторч, як у вепра. А ребра можна було перечислити здалеку.

– Заливай!!! А Боже мій!!. – Стара Сірчиха кинулась, як до людини, зраділа і стривожена.

Пес загавкав хрипко і вбіг, ні, вповз до хати. На ногах йому була льодовиця – сніг, понабивавши межи пальці, позмерзався й поробив крижані черевики. Ліг і дивився на всіх хворобливими, розумними очима і лизав старому руку, що, невимовне зрадівши такому гостеві, тріпав його по морді:

– Ух ти ж, дурашка... Ну-ну... Читав я, брат, про тебе, читав... Ге-ге...

А пес тихенько вищав. Так ніби розповідав. Та ніхто не міг його мови зрозуміти.

Стара мерщій насипала псові їсти, краючи хліб, мовби людині. А Грицько тим часом обшукав Заливая.

І знайшов записку!

То був радісний день у Сірків. Старий розправив тремтячою рукою малесенький шматочок паперу і тримав його, наче бозна-яку газету. "Депеша прийшла!" В хаті було темно. Тоді засвітили каганець та й заходились читати. Тую "депешу" читати. Заходився, власне, старий Сірко, водячи пальцем од літери до літера. А в тій "депеші" печатними літерами стояло:

"ЖИВІ. ЗДОРОВІ... О! (це вже "о" від діда).

ОБІЙМАЄМО ВСІХ. ЦІЛУЄМО.

ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТІТКИ!"

Стара Сірчиха плакала від зворушення.

– Ну, читай же, читай...

– Що тобі ще читати? Хіба мало? Ого! Все.

– Ну, читай ще...

Але Сірка не треба було змушувати. Він сам, помовчавши урочного, брався до "депеші" знов. Перечитував її з насолодою. Клав її на стіл. Закурював люльку, пихкаючи поволі. Розгладжував вуса. А тоді знов брався оглядати депешу. Обдивлявся пильно з усіх боків, – чи не написано часом чого-небудь ще десь у куточку.

Ні. не написано.

Тоді перечитував, уже десять разів чуте, та й все приголомшуюче:

"ЖИВІ. ЗДОРОВІ... ОБІЙМАЄМ... ЦІЛУЄМ..." (…)

* * *

Гриць прип’яв Заливая, щоб не втік. Так звеліла мати. І вона вже біля нього ходила, як біля дитини. Годувала та доглядала, та й розмовляла з ним.

Але Заливай скучав. Скучав смертельно. Вірний пес не міг звикнути без веселої своєї господині, без тієї товаришки вірної, що він був до неї прип’ятий міцніше, аніж такою мотузкою. На п’ятий день вранці Заливая не дошукались. Вірьовка була, а Заливая не було. Зринув десь вночі і втік. Одчайдушний і безмежно вірний пес розумів дружбу по-своєму і зробив так, як веліло йому собаче серце.

Подався доганяти без надії догнати.

Але – сміливі завжди мають щастя.

1944

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
30.04.2021