«Маруся Чурай» Ліна Костенко (дуже стисло) 

Читати онлайн дуже стислий переказ роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай»

«Маруся Чурай» Ліна Костенко (дуже стисло) 

Ідея змалювання незнищенності українського народу і особистості з багатим духовним світом і силою духа.

Тема – історія нещасливого кохання Марусі Чурай та Грицька Бобренка на тлі історичних подій і картин життя народу України другої половини ХVII ст.

Головні та другорядні персонажі твору:

  • Маруся Чурай – головна героїня твору, вродлива, незвичайна дівчина з Полтави, яка в піснях, що сама складала, могла «виспівати все».
  • Гриць Бобренко – вродливий i сміливий на війні козак, коханий Марусі, але слабовольний в особистому житті, зрадив її та свою любов.
  • Іван Іскра – полковий обозний, патріот, шляхетно й вірно любить Марусю. 
  • Батьки Марусі – славний козак «Орлик Чурай» і мати – Чураївна.
  • Галя Вишняківна«глуха до пісні» дівчина із заможної родини, до якої посватався Гриць.
  • Батьки Галі Вишняківни – на всьому «гріють руки». 
  • Бобренчиха – мати Грицька Бобренка, для якої головне в житті – достаток.
  • Лесько Черкес – козак, товариш Івана Іскри.
  • Семен Горбань – війт Полтави.
  • Мартин Пушкар – полтавський полковник. 
  • Мандрівний дяк – попутник Марусі по дорозі на прощу, проста і мудра людина, яка вболіває за рідний край.
  • Богдан Хмельницький – гетьман козацького війська.

Дуже стислий переказ 

«Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту». Всі книги магістрату, де були записи поточних судових справ, згоріли. Але якби знайшлася хоч одна,–неопалима – наче купина книга, тоді ми мали б достеменні свідчення про Марусю Чурай, яку засудили до страти за те, що вона нібито отруїла козака Гриця Бобренка з ревнощів.

Маруся Чурай на лаві підсудних, і «пів Полтави свідків під дверима». Один за одним вони беруть слово, але свідчення їхні непевні. Хтось бачив Марусю удвох з Грицем, а потім в хаті Бобренків зчинився «великий ґвалт» – Гриць умер. Хтось розповів, що він не бачив, як Маруся отруїла Грицька, зате бачив, як вона хотіла втопитися, коли Гриць посватався до Галі Вишняківни, та її врятував Іван Іскра. Бобренчиха доводила, що Маруся – «відьма, уміє перекинутись в сороку, а то виходить з комина, як дим». А Галя говорила, що, вона помстилася Грицю за зраду. Ще й бідкалась: «тато наш на весілля втратились, а Гриць умер…». Війт Горбань припустив, що Маруся – розпутниця, й дала Грицю приворотне зілля, від якого той помер. Обурена Чураївна звернулась до людей: «у мою дитину не кидайте словами, як багном!». Ось тоді Яким Шибалист розповів громаді, як росли укупочці Маруся та Гриць, бо саме Чураївна доглядала їх обох, а мати хлопця «воювала – за курку, за телицю, за межу», як вірно Маруся чекала коханого з походів. Сказав, що Грицько «в житті шукав дорогу не пряму», в його душі «щось двоїлося»: «Любив достаток і любив пісні»… 

Аж тут прибув запорожець – посланець із Січі. Він привіз наказ кошового збиратися в похід на захист рідної землі від ворогів. Розпитавши, з якої причини зібрався суд, здивувався:

Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу – злочин, а людину – можна?!

Суддя звернувся до Марусі – що вона сама скаже в своє виправдання? Але дівчина мовчала. Товариш Івана Іскри – Левко, почувши пропозицію віддати Марусю кату, щоб той її «розговорив», вийняв шаблю… Не дав згоди на катування дівчини і полковник Пушкар. Іван Іскра просив людей схаменутися:

«Ця дівчина не просто так Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа…»

На це Горбань зневажливо одказав: «При чому тут пісні? І суд ухвалив вирок – стратити дівчину на шибениці.

Сумно, без пісень виходить на зорі Полтавський полк в похід, а Іскра мчить до гетьмана Хмельницького. Маруся у в'язниці – через три дні її стратять. Вона горює, що Гриць вперше не з полком, загинув не доблесною смертю. Згадує своє дитинство, батька Гордія Чурая, славного лицаря, що «пішов у смерть – і повернувся в думі». «Орлику Чураю» – то ж про нього співають кобзарі по всій Україні – « і вже тепер ніхто його не вб’є…». Думає про свою матір, яка змалечку її вчила: 

«не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози – не виходь на люди.
Болить душа – не виявляй на вид».

Любов батьків, «що мали незглибиму душу», стала для Марусі взірцем, тому й вона вірила, що її кохання і кохання Гриця теж будуть такими. Але її «… любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі».

Бобренко «був хоробрим козаком» у битві, а от щоденних нарікань матері на нестатки не витримав, посватався до заможної Галі Вишняківни. А напередодні весілля утік від неї, прийшов до Марусі, просив пробачення за зраду, говорив, що не може «жить на дві душі», що кохає тільки її, Марусю, порівнював свої та її страждання…

Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
так говорив беззахисно й правдиво,–
неначе він про подвиг говорив. 

Маруся відмовила Грицю, але не труїла його – «те прокляте зілля», яке вона приготувала для себе, «він випив сам»… 

Іван Іскра примчав у стан Богдана Хмельницького і повідомив, що полк з Полтави вже у дорозі. А ще розповів про Марусю Чурай і вирок суду. Козацький гетьман добре знав батька дівчини, знав також і її пісні. Він написав наказ про помилування дівчини.

Маруся приготувалася до страти. Натовп людей прийшов подивитися на те видовище. «Стояли люди злякані, притихлі…» а «вона ішла туди, як до вершин». «І раптом вершник врізався в юрбу – то був Іван Іскра з універсалом від гетьмана. Бургомістр вголос зачитав:

«…Вчинивши зло, вона не є злочинна,
бо тільки зрада є тому причина…
Її пісні – як перло многоцінне,..
Таку співачку покарать на горло, –
та це ж не що, а пісню задушить!..»

Люди зраділи, а Маруся ніби скам’яніла: не відчувала «… ні радості, ні чуда. Лиш тихий розпач: вмерти не дали».

Поховавши матір, Маруся пішки вирушила на прощу до Києва. Дорогою зустріла мандрівного дяка, з яким продовжувала путь. Дяк здогадався, що дівчина пережила якусь душевну трагедію. Втішав: «Страданіє, як кажуть, возвиша», а ще говорив: 

«Воно як маєш серце не з льодини,
розп'яття – доля кожної людини.
Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі».

Дорогою дяк розповідав історію краю, про Наливайка, Байду Вишневецького, руйнатора України Ярему, всевладного Єремію... Подорожні бачили спустошені війною села, вмираючих від голоду людей з Волині, пограбований литовським гетьманом Янушем Радзивіллом Київ… Помолилися Богу в Лаврі, побували в печерах… Дяк пішов своєю дорогою, а Маруся повернулася в Полтаву. 

Іван Іскра навіщає на хуторі «Дідова балка» старого Галерника, який двадцять літ пробув у неволі. Той запитав про Марусю Чурай: «Вона співає чи уже мовчить?». Іскра сумно відповів:

Усе одна. Нічого їй не треба.
Все їй чуже. Здоров’я теж нема… 

Маруся була вдячна Іскрі за його турботу, шляхетну любов до неї, але не захотіла стати його дружиною, сказала:

«Моє життя – руйновище любові,
де вже ніякий цвіт не процвіте».

Після тяжкої зими й зняття облоги Полтави польським військом, прийшла весна. «Цвіте земля, задивлена в свободу», радіють люди, і навіть хвора на сухоти Маруся… Аж ось знову «Богдан підняв козацтво за свободу», знову Полтавський полк вирушає в похід. Іван Іскра попереду, під корогвами. Козаки співають безсмертні пісні, які склала Маруся Чурай, а дівчата заспівали «Ой не ходи, Грицю». 

1979

Цитати з твору: 

  • «Хай стане совість на сторожі права».
  • «Чужа душа – то тихе море сліз. Плювати в неї – гріх тяжкий»
  • «… вірувати в Бога і продавати душу сатані».
  • «… як маєш серце не з льодини, розп'яття – доля кожної людини».
  • «Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше – жить на дві душі!».
  • «Життя – така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти?».
  • «Любов любов'ю, а життя життям».
  • «Жива, то якось треба житии».
  • «В життя приходиш чистий і красивий. З життя ідеш заморений і сивий».
  • «В житті найперше – це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть».
  • «З життям то так, то гра навпереваги. Сюди-туди, не стямишся, – вже й там».
  • «А зілля річ, ви знаєте, капризна - тут воно чари, тут воно й трутизна».
  • «А хто із нас, як кажуть, без гріха».
  • «Любов – це, люди, діло неосудне».
  • «То треба знать, чого іще не знаєм. То знаєм те, чого не треба знать».
  • «Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там».
  • «Багатому і діти чорт колише, а бідному і янгол не рідня».
  • «Як будеш так розношувати душу, вона, гляди, із совісті спаде».
  • «Нестерпний біль пекучого прозріння!».
  • «Нерівня душ – це гірше, ніж майна!».
  • «Стару людину ганити негоже».
  • «Співає кожен, хто як може. І так співає, як йому дано».
  • «Який жених, такі його й бояри».
  • «... бо зрада - діло темне і брудне!».
  • «… смерть усе-таки це празник, який буває тільки раз в житті».
  • «Вмерти завжди встигну. А часу все одно не дожену».
  • «Та є печальна втіха, далебі: комусь на світі гірше, як тобі».
  • «Людину скрізь біда підстерігає».
  • «Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі».
  • «Чим ближче до столиці, то тим міцніше люди замикаються».
  • «Чи нас Господь почує усіх разом, коли так просить кожен про своє?».
  • «І кожна мить то може буть кінцем, то може буть початком перемоги».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
30.04.2021