«Маруся Чурай» Ліна Костенко (переказ) 

Читати онлайн стислий переказ роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай»

«Маруся Чурай» Ліна Костенко (переказ) 

Ідея – змалювання незнищенності українського народу і особистості з багатим духовним світом і силою духа.

Тема історія нещасливого кохання Марусі Чурай та Грицька Бобренка на тлі історичних подій та картин життя народу України другої половини ХVII ст. 

Головні та другорядні персонажі твору:

  • Маруся Чурай – головна героїня твору, вродлива, незвичайна дівчина з Полтави, яка в піснях, що сама складала, могла «виспівати все».
  • Гриць Бобренко – вродливий i сміливий на війні козак, коханий Марусі, але слабовольний в особистому житті, зрадив її та свою любов.
  • Іван Іскра – полковий обозний, патріот, шляхетно й вірно любить Марусю. 
  • Батьки Марусі – славний козак «Орлик Чурай» і мати – Чураївна.
  • Галя Вишняківна«глуха до пісні» дівчина із заможної родини, до якої посватався Гриць.
  • Батьки Галі Вишняківни – на всьому «гріють руки». 
  • Бобренчиха – мати Грицька Бобренка, для якої головне в житті – достаток.
  • Лесько Черкес – козак, товариш Івана Іскри.
  • Семен Горбань – війт Полтави.
  • Мартин Пушкар – полтавський полковник. 
  • Мандрівний дяк – попутник Марусі по дорозі на прощу, проста і мудра людина, яка вболіває за рідний край.
  • Богдан Хмельницький – гетьман козацького війська.

Стислий переказ 

«Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту». Всі міські книги магістрату, де були записи поточних судових справ, згоріли. 

А що, якби знайшлася хоч одна,–
в монастирі десь або на горищі?
Якби вціліла в тому пожарищі –
неопалима – наче купина? 

Тоді, читаючи «старовинний том», ми мали б достеменні свідчення про Марусю Чурай, яку засудили до страти за те, що вона нібито отруїла козака Гриця Бобренка з ревнощів. 

Маруся Чурай на лаві підсудних, і «пів Полтави свідків під дверима». Один за одним вони беруть слово. Баба Параска розказує, що бачила Марусю удвох з Грицем, а коли той вертався додому, був «наче напідпитку», а потім в хаті Бобренків зчинився «великий ґвалт» – Гриць умер. Коли ж у Параски запитали, чи є у неї докази, що саме Маруся дала козаку отруту, вона відповіла: «А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця? Кому він ще так знівечив життя?». Становий Фесько розповів, що він не бачив, як Маруся отруїла Грицька, зате бачив, як вона хотіла втопитися, коли Гриць посватався до Галі Вишняківни, але її врятував Іван Іскра. Бобренчиха, виставляючи своїх свідків, намагається довести, що Маруся – «відьма, уміє перекинутись в сороку, а то виходить з комина, як дим». А Галя звинувачує дівчину у тому, що та сама чіплялася до хлопця, а коли взнала, що він посватався до неї, Галі Вишняківни, то помстилася йому за те… І бідкається: «тато наш на весілля втратились, а Гриць умер…».

Війт Горбань висловив припущення, що, можливо, розпутниця-Маруся дала Грицю приворотне зілля, яке так на нього подіяло… Тоді Чураївна звертається до людей: 

«у мою дитину не кидайте словами, як багном!»…
Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа – то тихе море сліз.
Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.

Яким Шибалист розповів громаді, як росли укупочці Маруся та Гриць, як доглядала їх обох Чураївна, поки мати хлопця «воювала – за курку, за телицю, за межу», як вірно Маруся чекала коханого з походів. А Грицько «в житті шукав дорогу не пряму», в його душі щось двоїлося:

… від того кидавсь берега – до того.
Любив достаток і любив пісні». 

Аж тут прибув запорожець – посланець із Січі. Він привіз наказ кошового збиратися в похід на захист рідної землі від ворогів. Розпитавши, з якої причини зібрався суд, здивувався: 

Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу – злочин, а людину – можна?!

Суддя звернувся до Марусі – що вона сама скаже в своє виправдання? Але дівчина мовчала. Товариш Івана Іскри – Левко, почувши пропозицію віддати Марусю кату, щоб той її «розговорив», вийняв шаблю… Не дав згоди на катування дівчини і полковник Пушкар.

Іван Іскра попросив людей вислухати його і сказав:

«Ця дівчина не просто так Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа…
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!..
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!»

На це Горбань одказав: «При чому тут пісні? Вона ж на суд за інше зовсім ставлена». І суд ухвалив вирок – стратити дівчину на шибениці.

Сумно, без пісень, виходить на зорі Полтавський полк в похід. Іскра мчить посланцем до гетьмана Хмельницького. Маруся у в'язниці – через три дні її стратять. Вона горює, що Гриць вперше не пішов на війну з полком, загинув не як доблесний козак, захищаючи рідне землю… Згадує своє дитинство, батька Гордія Чурая. Він, як славний лицар, «пішов у смерть – і повернувся в думі». «Орлику Чураю» – то про нього співають кобзарі по всій Україні – « і вже тепер ніхто його не вб’є…». Думала про свою матір, яка змалечку її вчила: 

«не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози – не виходь на люди.
Болить душа – не виявляй на вид». 

Любов батьків, «що мали незглибиму душу», стала для Марусі взірцем, тому сподівалася та вірила, що її кохання і кохання Гриця теж будуть такими. Але її «… любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі».

Бобренко «був хоробрим козаком» у битві, а от щоденних нарікань матері на нестатки не витримав, допекла вона хлопця, тож посватався до заможної Галі Вишняківни. Маруся згадує, як Галя смакувала свою перемогу, як насміхалася над нею. Цей сміх вона сприймала, наче ніж, що «стримить у спині», завдаючи пекучого болю. І вона пішла топитися, щоб «утопити біль»… Так Іван Іскра врятував…

Гриць, виправдовувався перед Марусею словами своєї матері: «Затям, любов любов’ю, а життя життям». А напередодні весілля з Галею утік від неї, прийшов до Марусі, просив пробачення за зраду, говорив, що не може «жить на дві душі», що кохає тільки її, Марусю, порівнював свої та її страждання, виправдовувався і навіть вимагав:

Але ти любиш і тому прости.
Життя – така велика ковзаниця.
Кому вдалось, не падавши, пройти?..
Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
так говорив беззахисно й правдиво,–
неначе він про подвиг говорив.

Маруся відмовила Грицю, але не труїла його, «те прокляте зілля», яке вона приготувала для себе, «він випив сам»… 

Іван Іскра примчав в місто Біла Церква, де в той час перебував Богдан Хмельницький, і повідомив, що полк з Полтави вже у дорозі. А потім розповів про Марусю Чурай і вирок суду. Хмельницький добре знав мужнього батька дівчини, знав також і її пісні. Після довгих роздумів, він пише наказ, скріпляє його своєю печаткою й віддає Іскрі.

Маруся приготувалася до страти. Натовп людей прийшов подивитися на те видовище.

Стояли люди злякані, притихлі.
Вона ішла туди, як до вершин.
Були вже риси мертві і застиглі,
і тільки вітер коси ворушив.

І раптом вершник врізався в юрбу – то був Іван Іскра, гонець з універсалом від гетьмана про помилування Марусі. Бургомистр вголос зачитав:

«…Вчинивши зло, вона не є злочинна,
бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не
урахувати також і чеснот.
Її пісні – як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот…
Таку співачку покарать на горло, –
та це ж не що, а пісню задушить!..» 

Люди зраділи, а Маруся ніби скам’яніла: не відчувала "… ні радості, ні чуда. Лиш тихий розпач: вмерти не дали".

Поховавши матір, яка скоро пішла з життя, Маруся пішки вирушила на прощу до Києва. Дорогою зустріла мандрівного дяка, з яким продовжувала путь. Дяк добре поставився до неї, здогадався, що дівчина пережила якусь душевну трагедію. Як міг, втішав: «Страданіє, як кажуть, возвиша», а ще говорив: 

Воно як маєш серце не з льодини,
розп’яття – доля кожної людини.
Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі.

Дорогою дяк розповідав історію краю, про славного Наливайка, руйнатора України Ярему, всевладного Єремію, співав пісню про Байду Вишневецького. Подорожні проходили спустошені війною села, бачили вмираючих від голоду людей з Волині… Аж ось і Київ, зруйнований та пограбований литовським гетьманом Янушем Радзивіллом… Помолилися Богу у Лаврі, побували у печерах, де лежать нетлінні мощі видатних людей… Дяк пішов своєю дорогою, а Маруся повернулася в Полтаву.

На хуторі Дідова Балка живе старий дід Галерник, який двадцять літ був у неволі. Його навіщає Іван Іскра. Дід запитує про Марусю Чурай: «Вона співає чи уже мовчить?», й той сумно відповідає:

Усе одна. Нічого їй не треба.
Все їй чуже. Здоров’я теж нема.
Та проща, ті ночівлі проти неба…
оті нестатки вічні... та тюрма…
Не дай бог, може, в неї і сухоти… 

Маруся була вдячна Іскрі за турботу й шляхетну любов до неї, але відмовилася стати його дружиною, сказала:

«Моє життя – руйновище любові,
де вже ніякий цвіт не процвіте».

Після тяжкої зими й облоги Полтави польським військом, прийшла весна. «Цвіте земля, задивлена в свободу», радіють люди, і навіть Маруся, хоч їй, хворій на сухоти, залишилося жити недовго. Аж ось знову «Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки», знову Полтавський полк вирушає в похід. Іван Іскра попереду, під корогвами. Козаки співають безсмертні пісні, які склала Маруся Чурай, а дівчата, коли берегом йшли, заспівали «Ой не ходи, Грицю». 

1979

Цитати з твору:

  • «Хай стане совість на сторожі права».
  • «Чужа душа – то тихе море сліз. Плювати в неї – гріх тяжкий»
  • «… вірувати в Бога і продавати душу сатані».
  • «… як маєш серце не з льодини, розп'яття – доля кожної людини».
  • «Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше – жить на дві душі!».
  • «Життя – така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти?».
  • «Любов любов'ю, а життя життям».
  • «Жива, то якось треба житии».
  • «В життя приходиш чистий і красивий. З життя ідеш заморений і сивий».
  • «В житті найперше – це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть».
  • «З життям то так, то гра навпереваги. Сюди-туди, не стямишся, – вже й там».
  • «А зілля річ, ви знаєте, капризна - тут воно чари, тут воно й трутизна».
  • «А хто із нас, як кажуть, без гріха».
  • «Любов – це, люди, діло неосудне».
  • «То треба знать, чого іще не знаєм. То знаєм те, чого не треба знать».
  • «Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там».
  • «Багатому і діти чорт колише, а бідному і янгол не рідня».
  • «Як будеш так розношувати душу, вона, гляди, із совісті спаде».
  • «Нестерпний біль пекучого прозріння!».
  • «Нерівня душ – це гірше, ніж майна!».
  • «Стару людину ганити негоже».
  • «Співає кожен, хто як може. І так співає, як йому дано».
  • «Який жених, такі його й бояри».
  • «... бо зрада - діло темне і брудне!».
  • «… смерть усе-таки це празник, який буває тільки раз в житті».
  • «Вмерти завжди встигну. А часу все одно не дожену».
  • «Та є печальна втіха, далебі: комусь на світі гірше, як тобі».
  • «Людину скрізь біда підстерігає».
  • «Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі».
  • «Чим ближче до столиці, то тим міцніше люди замикаються».
  • «Чи нас Господь почує усіх разом, коли так просить кожен про своє?».
  • «І кожна мить то може буть кінцем, то може буть початком перемоги». 

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
30.04.2021