«Майстер корабля» Юрій Яновський. (скорочено)

Читати онлайн скорочено роман Юрія Яновського «Майстер корабля»

«Майстер корабля» Юрій Яновський. (скорочено)

"Забирайте ж із собою в путь, виходячи з м'яких юнацьких літ до суворої, загартованої мужності, – забирайте із собою всі людські порухи, не залишайте їх на дорозі: не знайдете потім!"
(М. В. Гоголь)

Ні! все добре на землі:
Чорна дівка, білий хліб!
Завтра в інший край мандрівка:
Чорний хліб і біла дівка.
(Йоганн-Вольфганг фон Гете) 

Але завше я пив лиш за те, що любив,
Лиш за "Вітер, що дме, корабель, що пливе,
За дівча, яке любить матроса!".
(Шарль Дібдін)

О корабле, тебе вже манить хвиля Моря?
(Горацій)

I

Сиве волосся до чогось зобов'язує. Старечі ноги йдуть уже просто до могили. Багате досвідом життя лежить переді мною, як рельєфна мапа моєї Республіки. Скільки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз мені – за сімдесят, мене термосить іноді ломота, руки дрижать, і на очі набігає сльоза. Тоді я наказую розтопити кану, кладу на підставку ноги і стежу вогники над деревом. Це такий архаїзм тепер – топити дровами, але не нарікайте на мене – я згадую свою давню юність. Дивлюся, як перебігає прекрасний вогник, символ вічного переходу енергії й розкладу матерії, простягаю до нього руки, і він гріє мої долоні, на яких лінія життя доходить уже до краю. Старість до чогось зобов'язує.

Сьогодні я бачив нашу надзвичайну "Білу Пустелю". Молодий кінорежисер із повагою потиснув мені руку й захоплено подивився в вічі. "Він не може висловити всієї радості з того факту, що бачить мене. Він радий, що бачить мене здоровим, і запрошує до себе в ательє. Він за моїми книжками вивчав кінематографію. Він перекаже товаришам по роботі, що велика людина (це я) ущасливить їх візитом"...

"Біла Пустеля" дійсно шедевр. Такі картини з'являлися в нас раз на десятиріччя і стояли, як маяки. (…)

Тепер я знову мав щастя побачити на екрані новий крок наперед. Кіномистецтво дійшло апогею. Якими смішними здались мені витвори його на зорі існування. Ми, пригадую, ніяк не могли погодити між собою питання: "Мистецтво кіно, чи ні". Ви бачите, які ми були по-дитячому нерозумні й яким дурницям віддавалися.

Наші кроки в кіно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки наші винайшли фотографію. Ми цю фотографію пристосували до фіксування руху. (…) Апарат знімальний відповідно реконструювався, винайдено було плівку, і з'явилися перші метри величезного мистецтва, що його звемо тепер – Мас-Кіно-Мистецтво. (…)

Мені нема чого ховатися з тим, що було. Старість не може казати неправду. Нащо вона їй здалася? Кого їй треба задобрити або перед ким замовчати? Вже видно край дороги й неминучість. Проживши життя, можна мати мужність нарешті подивитися всім у вічі. (…)

То-Ма-Кі – це звуть так мене – Товариш Майстер Кіно – найвище звання для кінематографіста. (…)

То-Ма-Кі згадує свою родину. Старший син – льотчик, іноді він надсилає батьку привітання під час польотів. Дружина померла, народивши другого сина. Він став письменником. Його «твори завсіди легкі, бадьорі, і вони звучать, як пісня птаха».

(…) Щаслива вона – молодість! Сьогоднішня кінокартина "Біла Пустеля" й її режисер спали мені на думку. (…) Роіnt de depart "Білої Пустелі" – неймовірний пейзаж. Сміливо взято дерева, вкриті снігом, вони стоять над головою глядача, обсипаючи сніг в об'єктив. Гола людина вийшла з-поза дерева і, страхітно вирісши, заступила цілий екран голими грудьми. Після цього ми побачили, як родить жінка… (…)

О найсвященніша радосте народження дитини! О глибока поваго до мук матері! О радість життя! (…)

Дожити до глибокої старості я раджу всім. Тільки не несіть із собою недуг…

Моїх років людина живе мозком. Це довершена жива істота, яку я ототожнюю з собою…

Мені не хочеться тепер бути не тим, чим я є: ні президентом, ні Наполеоном, ні Колумбом. Я тепер усвідомив своє місце серед мільярдів літ людства, серед астрономічної кількості людських створінь і на мікроскопічній планеті. Молоді, я звик уже до небуття. (…)

Я не знаю жалощів, скажете ви. Я жорстокий, скажу я вам. Бо жаль – недостойне почуття, воно зневажає того, кого ми жаліємо. Воно привчає декого, щоб їх так зневажали. Мені ж – однаково, що про мене скажуть. Мозок працює тепер нормально, скепсис мій розтанув у розумінні вселюдського. Я не можу гніватись, бо немає людини, яка могла б заподіяти щось достойне мого гніву… Я стою на високому щаблі, і мої роки дають мені можливість із неприступної гори оглядати місцевість. Без захоплення дрібницями. Без гніву. Без жалощів. Без страху. Без особливих переживань і ненависті. В холодній старечій любові до найпрекраснішого (о, повірте мені), що я знав у світі, – до Життя. (…)

Даруйте, коли ви юнак і вам кортить скоріше в усьому доходити краю. Правда, друже (коли ви мені рівня), – помилку робить той, хто поспішає? Він, не доцілувавши одні уста, летить уже до інших. Не долюбивши одного тіла, він тягнеться до другого. Воно краще? Ні, це тільки так йому здається. І здаватиметься, і летітиме він, не знаючи, що все на світі є перебіжне й немає ніде чудес і тайн.

Дозвольте мені бути досвідченішим за вас, мій шановний. Ви бачите, мені однаково приємно говорити про кіно, про "Білу Пустелю", про мою юність і старість, про справи інтимні і справи громадські. Немає на світі різності між усім цим, немає важливого й мізернішого. Все мені близьке, і повірте, що я не стану витрачати дорогоцінної крихти часу на зайве. Я випиваю останні роки, як краплі старого незабутнього вина, не знаючи, коли йому вийде край. (…)

(…) ….починають іти картини, що в їхньому творенні я брав неабияку участь… Я ніби переживаю все. Я можу, заплющивши очі, описувати кожне місце цих чотирьох десятків картин…

Мій розум хоче згадувати!

II

То-Ма-Кі пригадує, як він приїхав до кінофабрики. Тоді він був «молодий і простий, як солдат з булавою маршала в ранці, підскакуючи, ходив до місту, дивувався на море й забивав голову різною романтикою». Оселився в готелі. Вражався настирливості моря, яке «завжди синіло між будинками в кінці вулиці». Його приваблював порт, вантажники, моряки й рибалки. А надто останні. Якось був свідком, як п'яний украй маляр фарбував корму пароплава. Вдаючи з себе митця, він, похитуючись, співав і задумливо клав мазки… Перехилившись, щоб дістати фарби, раптом летить із пензлем у воду. Спочатку було смішно дивитися, як він борсався у воді, не випускаючи пензля з рук. Там глибоко й не було за що учепитися. Зіваки, що юрмилися край причалу, зрозуміли – людина захлинається, тоне, і кинулися рятувати. Коли маляр прийшов до тями, він знову поліз фарбувати корму, мокрий, злий і мовчазний.

(…) В кіно я не був новий. Я знав уже всі таємниці кіновиробництва ще до мого приїзду на фабрику. Я придивлявся й оцінював людей, з якими мені доводилося спільно йти. Про Директора я розповім далі докладніш. Він зробився потім моїм приятелем. (…)

– Значить, ти редактор. Піди сідай, напиши собі конституцію й принеси, побалакаємо…

Я пішов писати конституцію й писав її з тиждень.

III

Зала першого в Республіці оперового театру вся в червоному оксамиті… Завіса підіймається, в залу віє холодом сцени, старими фарбами й тим особливим запахом куліс, що завше є незмінний у кожному театрі… Порожня сцена, темінь. Промені двох прожекторів. Речитативну мелодію починає оркестр. Гобої м'яко тремтять, їх підтримують кларнети й покриває, вібруючи, звуками поважна труба – баритон. Я починаю любити людину, яка, стоячи поперед мене, керує чудесними звуками. Мелодія самотності, пустельного вітру, нездійснених жадань і кочової романтики. Летить вона на темну сцену від оркестру й запливає до всіх кутків. Звуки пливуть і хитаються. Тоді в ці звуки вбігає людина. Вона біжить, підносячи якусь дудку до рота. Я знаю, що не ця паперова штука може давати звуки, які я чую. Людина танцює, легко пересуваючись по сцені, рідна цим звукам і слухняна. Це Йосиф Прекрасний (один з головних героїв балетної вистави) (…)

(…) Я видихаю повітря. Завіса. Оплески й вигуки. Зала починає жити, кашляти, розмовляти й ходити. Я не встаю з крісла, де я сиджу, і передчуваю щось надзвичайне, що має зі мною трапитись. От буває так іноді, коли серце повне ущерть і чекає уст, що надпили б трохи його радості. Знаєш, що в твоєму житті має статись – якась зміна, близько біля тебе пройшла жінка й десь ходить, ти дихаєш її повітрям. Чутливе чекання висить у повітрі, як димок або серпанок. Я посміхаюся тепер сам до себе, дійшовши до цього місця спогадів. Над каною стоїть у мене побільшена картка жінки в купальному костюмі. Жінка сидить на чорному камені. Через ріжок іде напис: "Милому, ідеальному другові з Gеnоvа". Я дивлюся на знайоме обличчя…

І повертаюся до зали оперового театру, де вже пройшов антракт і знов погасло світло. Танки при дворі фараона… Танцюють усі, але її одну бачить око… Повнокровна жінка зійшла з єгипетських земель до Йосифа й до захопленого театру.

Перші хвилини я не думаю ні про віщо. Я відчуваю насолоду, милуючись чудесною жінкою. Трохи згодом я кажу собі, що справа більша, ніж я собі уявляю. А ще згодом – мені хочеться переплисти для неї океан і море. О, скільки б я тепер дав за ту юнацьку наївність і вразливість! (…)

Тайах танцює в захваті. Вона показує Йосифові свою любов і силу. Одіж на ній лиш підкреслює довершеність жіночих форм, її обличчя блідне навіть крізь пудру. Вища статева насолода танка сходить на неї. Вона – в нестямі. А хори інших танцюристів завиваються навкруги. Соромливий Йосиф захищається мляво. Падає на коліна й ниць. Падає на землю й Тайах. Вона котиться по землі, повзе. Нестямна жага гонить її. Раптом заходила, закружляла сцена. І, врочисто ступаючи, Тайах виходить на середину. Вона несе фараонові одіж Йосифа. Гримлять тривожно фанфари й барабани… Кінець виставі, що показала спокушеного Йосифа.

Я виходжу на вулицю й іду. "Оце вже вона. Тепер мені не викрутитись". Я констатую, що й викручуватись мені не дуже хочеться. (…)

(…) Зрозумійте психологію старості, юначе. Народивши вашого батька, ми все життя вважали себе старшим ї розумнішим за нього. Вас ми констатували, як першу пересторогу й нагадування про Потойбічне. Звичайно, ми з вами серйозно рахуватися не могли. Ми навіть вороже дивимось на вас, бо ви женете нас до могили. Ви випиваєте наше погасання, красуєтесь і ростете. В цьому – закон існування. Пам'ятайте тільки, що ви теж будете такими, як ми, – стережіться вимовити поквапне слово.

Але – не мій жанр, шановні, навчати й виказувати гіркість. Я достойно несу прапор старості. Мої спогади я присвячую молодим, сміливим і чуйним, їм віддаю я на суд юнацькі помилки й перемоги, щоб збудити їхні думки, щоб спонукати їх на шукання яскравіших просторів і горизонтів. (…)

То-Ма-Кі з режисером обговорюють сценарій майбутнього фільму.

Це його перша картина, це мій перший сценарій. Автор із режисером зійшлися, таким чином, вирішити взаємини. Ми обоє могли бути об'єктивними, могли розмовляти тактовно, логічно. Тоді питання це – режисер і автор – стояло дуже гостро. (…)

Починаю я здалека й щиро.

– Творчість, – кажу я, – поняття егоїстичне й навіть егоцентричне в своїй глибокій суті. (Нині я не так думаю!) Коли я робив сценарій, мені здавалося, що його можна з початку й до кінця записати в біблію або вирубати зубилом на мармурі. Коли я скінчив писати, він мені видався трохи нудним. А через тиждень я вже ненавидів його, як мою майбутню смерть. (Нині я не так думаю!) Я виносив його в собі, як кобила – лоша. Спочатку вона певна, що її син буде шляхетним скакуном і весь вік ходитиме в шовковій попоні. Коли лоша родитиметься – їй буде просто не до думок. А потім вона його забуде. Є інакші автори, але я вважаю себе за пересічного автора. Тепер дивіться, що ви зробили з моїм лошам. Ви вкрили його попоною на 2800 метрів. Ви нагодували його шоколадним вівсом. Ви вифарбували його в червоний колір і – о небо! – ви одірвали йому голову й хочете приростити її в іншому місці. (…)

– Коли режисер ставить сценарій, – кажу я, – він мусить твердо засвоїти основну авторську думку, тему, проблему. (…)

– Я з вами погоджуюсь, – каже режисер, – та коли я не вірно зрозумів авторову думку в сценарії? Невже ви за те, щоб до мене приїздив автор (я на вас не натякаю, вибачте), – він замовк на секунду, – приїздив автор і контролював би щодня все те, що я знімаю? (…)

– Може бути, – резюмую я, – лише така постава цієї справи. Автор, продаючи сценарій, знає, що установа, яка його купує, – розуміє ідею твору вірно. Завдання установи – щоб режисер засвоїв цей вірний погляд на твір. У процесі роботи довірена людина установи мусить увесь час бачити, як режисер провадить ідею сценарію. Коли він псує – відібрати від нього ставлення і передати іншому режисерові. Коли він не дотримує дрібниць – не напосідати, поважаючи творчість – цебто процес, якого логічно викласти не можна.

Режисер, я бачу, починає ставитись до мене прихильно. (…)

– Але заспокойтесь, – кінчаю я, – я не хочу підносити свого голосу, я сваритись не буду. Режисер здивовано дивиться.

– Я тепер чиновник на фабриці й перейду від авторських сентиментів до чиновницької твердості. Ви не погоджуєтесь викинути цю сцену?

Мовчання.

– Тоді ми підемо зараз до Директора – хай він нас розсудить.

Я гашу електрику на монтажному столі, і тоді ми обоє помічаємо, що надворі вечір чи ніч. Директор уже поїхав з фабрики додому. (…)

Завтра ми епізод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на моєму боці. Режисер сердитиметься, та, побачивши картину потім, змінить свою думку. Коли ж картину ухвалить преса й громадськість, – режисер мене почне поважати. Я за свій смак не боюсь і знаю, що це буде. (…)

 (…) Декорації в павільйонах – мов людські фортуни. Коли зайти до них і пройнятися їхнім диханням, завмирає серце від дотику чужого нутра, стаєш частиною чужої квартири. Вийшовши з декорації одної, потрапляєш до іншої, і перша виглядатиме тоді обідраною нікчемністю. Стіни, що здавалися товстими, міцними й теплими, – одразу побачиш, які вони насправді – з фанери, тонких брусків і шпалери або вапна. Не декорація, а наочна філософія життя. Дивлячись, як обставляють та прикрашають різні декорації, я багато дечого передумав. Я навчився відрізняти людей від тих речей, серед яких вони живуть. Я знав, що можна вийняти людину з декорації, яку вона собі сама або інші їй збудували, і порозмовляти з такою людиною, позбавленою оточення. Це дуже цікаво й може дечому навчити. Я віддаю за це мою подяку Професорові.

Ім'я Професора ви можете знайти в історії архітектури Республіки, – його будинки, сміливі й прості, і досі прикрашають наші міста. В історії Великого Кіно – в нього почесне місце відданого й невтомного працівника, непомітного, скромного й упертого в роботі. (…)

IV

Хай простить тому небо, хто підозрює мене в повсякчасному ухилянні вбік із широкої дороги. Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова і кожне місце – дорога. Старість дає право це резюмувати. Треба не губити напрямку, бачити попереду верхів'я гори й іти крізь хащі. (…)

Я зовсім не хочу відчувати себе романістом. Коли я читаю роман – не мого сина, звичайно, – я уявляю собі заклопотаного автора. Він сидить біля столу, повний всілякої премудрості, знань і вражень, його лабораторія виробляє елементи майбутнього роману. Іноді автор зупиняється. Перечитує написане. "Це не цікаве нікому, крім мене" – раз! – він викреслює абзац. "Тут читач нудьгуватиме", – на тобі! – таємна обіцянка майбутнього захоплення вплітається новим абзацом. "Це читач не так зрозуміє", – героїне, не посміхайся – він тобі дасть тут плаксиву репліку. Автор ховається за лаштунками, а його герої ходять по сцені, коли він шарпає за шпагатинку… Розумний автор, якому тільки й треба, щоб його книжку прочитали, не встаючи з місця, за один раз, і зітхнули потім, наче по обіді, – такий автор досяг мети. Він сідає за інший роман…

Я пишу мемуари. Згадую певний шматок життя, що мені він дорогий, і пишу про нього. Я не боюсь, що мій читач почне нудьгувати або йому не сподобається усмішка героїні. Коли б я писав романа, я за цим стежив би і мені не тяжко було б смикати героїв за ниточки, сидячи за сценою. … Інша справа тепер. Я пишу насамперед для себе, і мені все цікаве… (…)

Свою власну характеристику я почну з того моменту, коли я складаю конституцію, що їй підлягав би я сам, керуючи художньою роботою на кінофабриці. (…)

Я забув відзначити, що я сиджу на березі моря… Я нахиляюся до води і мовби торкаюсь рукою до холодного чола нареченої, до її холодної шиї. І як було всім зрозуміти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, що для неї я жив ціле життя… Сімдесят років стою я на землі, пройшли переді мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився в вічі, боронячи життя й честь моєї нареченої, її коси, як струмені, розлились по землі, її руки, як благословення, лягли на поля, її серце палає, як серце землі, посилаючи жагучу кров на нові й нові шляхи. Для неї я був сміливий і впертий, заради неї я хотів бути в першій лаві бійців – бійців за її розквітання. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, залізний важкий якір, що його приймають усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації – звуть її.

Уявіть собі юнака – невисокого і стрункого, з сірими очима і енергійним ротом, погляд насмішкуватий і впертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого й відчути приємність там, де страшно. Руки, що люблять жінок і їхнє тіло, люблять парус і гвинтівку, а іноді полишають те й інше для любовного вірша. Людина без ідеалів, бо не знає авторитетів, без ворогів, бо вважає, що друг і ворог – два обличчя одного тіла, егоїст, бо не знає нікого не егоїста, цинік, бо так називають людей з їхніми думками, працівник і ледар в один час, бо думає, що людина працює для ліні й лінується для того, щоб працювати… Прийміть те й інше, як приймаєте ви природу, що молодіє й старіє разом, прийміть, як море, що молоде є завжди через свою старість. Хай у вас лишиться дотик думок і тоді, коли вітер рознесе прах і хтось виросте з вічної матерії. (…)

То-Ма-Кі згадує директора кінофабрики. Під час війни той був моряком, служив у флоті і ненавидів турецький крейсер "Ісмет", проти якого йшло полювання – у тих місцях, де мав звичку ходити ворог, розставляли міни. Для цього брали нікудишнього старого пароплава, на нього вантажили міни. Збірна команда з кількох матросів (їх брали по черзі з кожного корабля) відпливала в море… Розставляти міни – вірна смерть для матроса, бо жодного разу такі пароплави не поверталися назад. А "Ісмет" був як заворожений.

Матрос це знає… перед смертельним виходом в море відпрошується на берег… зневажливо свище, ховаючи страх і тамуючи дрижу – він боїться, як кожна жива істота. Матрос шукає грошей і жінку, «щоб затулити в своєму роті крик смерті її устами», але жінка лякається й тікає. Заходить до потайного салуну і дзвонить кулаком у двері… Вимагає денатурату… Просто в горлянку виливає півпляшки… Губить помалу свідомість і чує, як скажено працює серце. Валиться на долівку й лишається на ній.

(…) Матроса витягають із салуну недбайливо, як пса. Його волочать за ноги. На брукові кидають і розбігаються в різні боки. Матрос лежить, його трясе, він уже бачить десятий фантастичний сон, він мучиться неймовірно, бо кожен раз виривають кишки з тіла. Тут його знаходить патруль, читає на шапці адресу й волоче на корабель. Тиждень матрос у кубрику бореться з нереальною смертю й реальним доктором. Нарешті одужує. І тоді дізнається, що пароплав, на якому він мав повезти міни, щасливо полетів у повітря біля турецьких берегів.

Відтоді матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуляє носа й цідить у рот по краплині. Це в нього є й тепер, я спостеріг одного разу й послухав його оповідання про денатурат.

(…) Мене зустрічає кур'єр: "Швидше до Директора!" Я поспішаю до їдальні, де він тепер сидить.

(…) Я сідаю біля нього й розкладаю на столі конституцію. Я йому голосно читаю, а він мовчки їсть. Подають другу страву. Директор дає шматок м'яса котові, що сидить поблизу. Це матроська звичка – любити тварин. І другу страву вже з'їдено. Директор мовчки думає. Пам'ять у нього гарна – кожне слово в голові.

– Роботи багато, – каже він, коли ми виходимо з їдальні, – тільки розбалувались вони всі. Халтуру розвозять.

Я не можу говорити – мені не дає авторське задоволення. Мого проекта блискуче прийнято…

V

(…) Моє перебування в Місті вступало до нової фази. Мені сьогодні сказали, що приїхав Сев. Я його не бачив. Художник Сев – мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію й блискуче провалився. За це він дозволив собі відпустку на кілька місяців. Тепер він знову повернувся до Міста й буде ставити ще одну картину… Ми умовилися з ним порозмовляти увечері про сценарій – той, що він почав ставити. (…)

Прийшовши до Сева, То-Ма-Кі знайомиться з Тайах – дівчиною, що танцювала на сцені театру.

(…) Ми сидимо всі гуртом на ліжкові: я, Тайах і Сев. Навпроти нас ходить високий режисер, а на канапі сидить кінооператор в окулярах.

Я відчуваю біля себе тепле плече жінки, вона чудово пахне – якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук віоліни. Мені хочеться сказати їй якусь приємність, показати себе веселим і цікавим, і... красивим.

– Ви танцювали, як єгиптянка – наче жагуча пристрасть текла в вас.

Тайах весело сміється й лукаво поглядає на мене й на Сева. Вона дуже стримана й холодна взагалі, а коли сміється – робиться близькою. (…)

– Ви якісь дивні люди, – сказала Тайах, – нічого подібного я не бачила в себе на півночі. Я почуваю вашу молодість, як морське повітря.

На мою руку обережно лягла її рука й так залишилась….

Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці – тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я люблю спостерігати, коли ви берете й віддаєте, коли ви ховаєте в одежі ножа, коли ви пестите ніжну шкіру жінки, коли ви боляче любите її й не хочете нікому віддати. Найбільше мені до вподоби руки творців. Перо і пензель, ніж і сокира, талановитий молоток! Чи знаєте ви, що рука, яка вас тримає, передає через вас вогонь життя? Вона вмре, ця невгамовна рука, а витвори її житимуть. Вона поспішає, виконує волю людини, що, підіймаючися з небуття, ледве встигає дати життя дітям і виконати долю творчого труда. Я люблю її – вічну людську руку, незвичайний символ, і розумію велич тої хвилини, коли друг дає руку другові: цим він передає самого себе, своє серце й розум, дихання дітей. Дві людських руки вкупі – це кільце, за яке, ухопившися, можна зрушити землю.

Моя кана випливає раптом перед очима, я перегортаю червоний жар і відчуваю легеньку прохолоду. Поправляю плед на ногах і підкладаю дров до кани. … Моє холодне тіло набирає тепла. Я нахиляюся до кани, і гарячий вітер дише мені в обличчя. Наче йду я в пекучий день степом, щоки мої горять від крові. Далі я хвилинку тихо плачу. Очі в мене розплющені, я нічого не бачу, і на плед падають рясними краплями сльози… Але мозок у мене стоїть над фізіологією. Він знає, що сльози й радість – це невід'ємні частки людського щастя. Я дивлюся на руки, підставляючи їх ласці вогню. Мої любі, грійтеся. Ваша кров тече в синах: пілотові й письменникові. Ви не висли безсило від розпачу та невдачі, ви завжди чесно служили мені. Ви перші дали відчути ніжність жіночого тіла й відповіли ласкою на ласку. Дрова розгорілися добре. За вікнами негода. Тіло молодіє від тепла. На руки стрибає вогонь і тече по жилах. Я заплющую очі. Неси мене, часе, назад.

(…) Троє голів укупі, три перемішаних дихання, троє рук разом (Сев поклав і свою руку на наші), сутінь кімнати, дружба, до якої увійшла жінка повноправною серединою. Цю групу можна вирізьбити на піраміді, бо вона е синтез і натхнення. Тишу перекласти на камінь, і вона буде тремтіти в напруженні. На неї падатимуть тіні подій, але вона вічна. Троє голів укупі!

VI

(…) Шторм розлютувався надвечір. На Місто з моря дмухав невпинно вітер. Ляскали десь залізні дахи. Шуміли дерева. На море насунув туман. Свист вітру й морського гулу часом перетинала сирена. Вона кричала методично, важким ревом пробиваючи пелену туману.

Ми наче наїлися дурману. Пальта наші роздуває вітер і намагається повалити нас на землю, коли ми, поминувши східці до порту, біжимо просто по стежці. Вітер твердий, як гума… і, нарешті, ось воно – море! Так яке ж воно гнівне! ... Ми сіли з Севом на мол і спустили ноги…. 

(…) Ми розмовляли про жінок і про Тайах зокрема.

"Вона, – казали її подруги, – змінила свій характер в Місті. Кількарічне кидання від одного мужчини до іншого, жадібні дотики до всього забороненого – десь ніби загубилося, і не впізнати колишньої Тайах". "Я така жадібна до всього, – говорила остання, – я, мабуть, вродилася авантурницею. Батько мій італієць, мати слов'янка. Я не можу всидіти на місці. Та з вами я ніби потрапила до лагуни. Мені хочеться тихо пливти, говорити неголосно й сміятися з того, що сонце світить і летять промені на сад. Ніхто, ніхто так не ставився до мене на світі".

– Вона звикла до рук, що простягалися її обняти. Замацане тіло відпочиває зараз і відновлює кінчики чулих нервів. Прийде час, коли ця жінка буде відчувати себе дівчиною, звичність і знання любовних утіх залишаться в ній, як згадка про давно читану, недозволену книгу. Вона відродиться для нового життя.

– А ми їй допоможемо в цьому, Сев. Яка це достойна річ – приголубити людину. Людське ставлення підіймає дух і дає силу рукам. Товариське оточення, безкорисна мета...

– Ви ж її любите, редакторе!

– А ви її кохаєте, Сев!

– Коли б вона була тут і чула наші зізнання!

– Ми її любимо обоє однаково. Вона – втомилася любити. Хай же це не пошкодить їй народжуватися на світ. (…)

Ми рушили йти додому й зустріли в порту Тайах. Вона тримала капелюх у руках, і її золоте волосся куйовдив вітер. Одежі на ній наче зовсім не було – так вітер дмухав на легку тканину. Ми взялися усі за руки й потягли Тайах за собою на мол. Це було веселе біснування. Ми щось кричали, вибігши на мол, і були як паруси, що кожної хвилини можуть знятися в повітря й попливти один за одним у радісну морську безвість... (…)

Раптом побачили щоглу, яку принесла хвиля, а на щоглі людину, що притулилася до неї щокою. Разом витягли її з води, почали трусити, терти, гойдати, щоб вона прийшла до тями. Відрядили Тайах за спиртом, роздягли незнайомця й майже досуху викрутили його одяг. На якийсь момент свідомість поверталася до нього, і тоді він щось бурмотів то румунською, то англійською, то німецькою мовою. Коли ж «утопленик» відкрив очі, то рятівники навіть злякались – такими синіми вони були.

(…) Це був прекрасний екземпляр мужчини. Обличчя обвітрене й мужнє, а тіло радувало очі чистими лініями… Горілка в роті й шлункові зробили своє діло. Незнайомий остаточно прокинувся і засоромився, відчувши себе голим серед нашої компанії. У Тайах горіли очі. Вона не могла відірвати погляду від тіла цього матроса – ми знайшли якір на його руці.

– Прекрасний початок для майбутнього фільму, – сказав Сев, подаючи незнайомому його одіж. Той одягся, і я запримітив, як поступово розчарувалися очі Тайах, коли брудне матроське лахміття покрило прекрасні форми мужчини.

Тепер перед нами стояв блідий матрос, чорнявий і смаглявий, із затьмареними синіми очима, страшенно змучений попередньою мандрівкою на щоглі. Чорнява борідка пробивалася на щелепах, обличчя приємне, хоч і некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя співбесідника.

– Початок добрий, – сказав я, ляскаючи матроса легенько по спині, – bist du Deutsch, Mensch?

Матрос оглянув нас усіх такими радими очима, ніби ми давали йому гетьманські клейноди при світлі рампи. Він сів на землю від слабості і простягав до нас руки, як божевільний. Далі він цілував землю й пророблював інші формальності, що їх завели мандрівники, повертаючися на рідну землю.

– Братики ви мої рідні! – нарешті почули ми його національність…

– Я – Богдан, – пропищав він, коли ми його підняли нести.

Сев повіз Богдана до лікарні, а То-Ма-Кі з Тайах зайшли до Професора.

(…) – А ми знайшли в морі людину, – похвалилася Тайах, – матроса, красивого хлопця.

– Ви завше щось для себе знайдете, тільки не одразу йому закручуйте голову. Не забудьте, що матроси не здатні прив'язатися надовго. Кожен порт милий їм лише доти, доки не кликав їх гудок на борт… Одначе вас не задовольнить жоден мрійник і романтик. Вам треба сильної руки, пошерхлої руки моряка і його посолених вуст із запахом горілки й міцного матроського тютюну.

– Мене тягнуть обрії. Я почуваю себе молодою й наївною. Мені хочеться завше бути в вагоні поїзда. Професоре, напророкуйте мені щось цікавіше за матроса. Навіть за цього, гарного.

– Хай буде так, як буде. Так, як ви захочете… (…)

– Заходь, дружочок, – каже Тайах, коли ми рівняємося з її готелем, – це ж останній вечір. Завтра я від'їздю до Генуї. Доки ми знову побачимося, пройдуть місяці. (…)

Ми сиділи, загубивши розуміння власності рук. Ми хилилися одне до одного, як дуб і лоза, і кожне з нас було то дубом, то лозою.

– Поїдемо зі мною, дружочок?

Я промимрив щось, лінуючись відповідати, і поніс Тайах по кімнаті, не відчуваючи її ваги. Вона злякалася і здригнулася, шукаючи моїх очей і допитливо глянувши в них. Потім засміялася і, як воркітлива кішка, проказала мені на вухо: "А я думала..."

– Що думала?

– Що й ти такий, як вони.

– Тепер не думаєш?

Замість відповіді вона почала кружляти мене по кімнаті, доки не заморилася вкінець. Я попрощався й вийшов, почуваючи, що неймовірний тягар узяв на себе такими стосунками. "Не загуби Богдана", – крикнула вона з дверей…

VII

День від'їзду Тайах був відмічений сумними подіями. У зйомках фільму брали участь діти з дитбудинку. На дубкові "Тамара" знімальна група з юрбою малечі вийшла в море. Коли налетів штормовий вітер, дубок поліг на бік, щогла впала, і діти посипались у воду. Загинуло кілька маленьких. А в павільйоні на кінофабриці на руках у матері, що відволіклась, задихнулося немовля.

VIII

Лист старшого сина Майка до То-Ма-Кі.

Перед вильотом у рейс Майк приходить до батька, але не застає його вдома. Майк знаходить рукопис мемуарів, що їх пише То-Ма-Кі, читає й залишає батькові листа зі своїми враженнями від прочитаного. Син зауважує, що батько велику увагу приділяє морю, героїня – дівчина Тайах, йому сподобалась, але вона ніби десь поза написаним. А ще він вважає, що батько переобтяжує свої спогади деталями про кінозйомки. Найбільше ж йому сподобався останній розділ, у якому оповідається, як Сев, закінчивши роботу, йде з купкою молодих акторів вулицею, і всі горлають пісню у вечоровому ентузіазмі й захопленні. Майку цікаво – яку пісню вони співали, й обіцяє при нагоді проспівати батьку пісню своєї ескадрильї. Вона називається «Капітан».

Під тобою знайома земля,
Капітан!
Кораблі підняли якоря,
Капітан!
По морях бригантини пливуть,
Капітан!
У повітрі прекрасная путь…(…)

IX

Матрос Богдан розповідає співрозмовникам свою історію. Він впевнений, що на роду йому написано топитися та рятуватися не один раз. Матрос спостеріг, що пригоди завжди траплялися з ним тоді, коли він бунтував або протестував проти несправедливості. Останній раз це був бунт проти шлюбу. Ганка – сестра румунського рибалки, який колись врятував Богдана, закохалася в Богдана, але він нехтував її почуттями і намірився втекти. Коли Ганка про це довідалась, то була настільки ображена, що скинула його за борт під час риболовлі.

А до румунського рибалки Богдан потрапив, рятуючись з брига, який потопив турецький крейсер «Ісмет». На той старий бриг заманив матроса разом з іншими товаришами пройдисвіт-полковник, обіцяючи, що вони попливуть до берегів батьківщини. Насправді ж він хотів продати їх у військо, що воювало в африканських пустелях з чорними повстанцями. Про цей підступний план Богдан дізнався від юної дочки полковника – вона супроводжувала батька в плаванні й закохалася в матроса. На кораблі зчинився бунт, і полковник, кинувши дочку, потайки сів у човен і втік. Бриг змінив курс, але скоро його перестрів «Ісмет» і відкрив вогонь. Коли бриг почав тонути, Богдан надів на перелякану дівчину рятувальний пояс, і вони разом стрибнули за борт. Протрималися у воді день, ніч, може, не один день і ніч, матрос втратив свідомість, притискаючи до себе напівживу дівчину. Коли його побачив і врятував румунський рибалка, вона вже була мертвою.

Gеnоvа, 2/V (лист Тайах з Генуї)

Дружок. Милий мій і хороший. З твоїх листів я бачу, що ти тепло до мене ставишся. Мені здається, хоч слово – тепло – тут не до місця. Як я тебе згадую? Спочатку мені уявляється вечір. Я сиджу й палю. Заходиш ти. Нас знайомлять. Я думаю – славний хлопець. Потім згадуються східці в порт і портова ніч. Ми чекаємо машину. Про що ми розмовляли? Здається, про дружбу. Ні, напевно про дружбу. І про чистоту. Потім прогулянка перед кіно. Далі все зникає з пам'яті. Мені згадується моє життя в готелі. Пам'ятаєш, я тебе поцілувала?

Потім почалось щось неприємне. Ти мене уникав. Чому. дружочок? Проте краще не згадувати. Був час, коли я була винна перед тобою. Але тоді я була сама не своя. Ти правильно написав: "Все минає, Тайах". Та скажи мені, друже, нащо все в житті приходить тільки тоді, коли ми перестаємо вже бажати цього? Ти пам'ятаєш мене в Місті? Я тоді дуже любила свого мужа й завше посилала йому привіт на Північ, лягаючи спати. І ніхто не знав цього. Я пустувала й робила дурниці, але тільки через те, що мені було тяжко. Ти знаєш про всі мої дурниці. Я не вміла опанувати себе тоді. Але все минає. Мені соромно писати, але в мене – теж минуло.

Тут я можу танцювати. Тут користуюся "колосальним поспіхом". В Італії все мені нове. Я така вільна. Та ось прийшло і те, чого я не потребую тепер. Я одержала листа від чоловіка. Я не в силі передати тобі й краплини тієї уваги й ніжності, які там є. Я хочу розбудити в собі щось і – не можу. (…)

Я тобі багато розповідаю про себе. Ось я повернуся додому. Не знаю, як буде з чоловіком. Мені все тепер далеке, про що говорить він. Дружочок, ніколи не люби перший нікого. Коли тебе покохають – тоді, будь ласка, закохуйся, одружуйся. Але ніколи не бажай нікого так, щоб прокидатися тільки з цією думкою й засинати з нею. Взагалі мені боляче писати про це. Хай тепер помучаться інші.

Час я проводжу тут добре. Тітка видужала. (…)

Мені тут подобається. Але їхати, проте, треба. Мало залишилося грошей. Я тут танцювала два рази. Душевна рівновага в мене цілковита. Навіть скорше – апатія. Мене ніщо зараз не може зворушити. Я дуже рада. Так спокійніше жити. Іноді з'являється жага до життя. Хочеться відмовитись од прихильностей, звичок, місця й від'їхати. Надовго й далеко. Щоб бачити все. Але раптом маленький вітер і дощ, і все' це розпадається, почуваєш себе маленькою й кволою, і тоді хочеться великої міцної дружби. Ти мене розумієш?

Ти мені друг чи ні? Так завше кажеш ти. Чому я тобі так вірю? Я тобі так багато сказала. Дружочок! Хороший. Може, ми ще колись побачимось. Читаючи мого листа, ти подумаєш, що я песимістка. Та це не так. Ти не знаєш, скільки іноді прокидається в мені. Завше кожній жінці потрібний імпульс. Щоб був такий мужчина, а коли нема його, тоді треба жити – як усі живуть – зовнішньо. Просто. Я пишу якусь нісенітницю. Але в мене так багато тепер думок, що я не можу оформити їх. Треба вже, мабуть, покинути писати.

Ти ще встигнеш написати мені листа. За Сева я дуже рада. Дай йому мою адресу. Привіт йому від мене.

Дружочок, тепер вечір, і хтось заспівав серенаду. Дістаю ліру й біжу слухати. Які всі далекі нині. Милий мій хлопець!

Т."

Листа написано різним атраментом, за кілька прийомів. У кінці закреслено роst sсrірtum, де стояло запитання про Богдана. Прикладено фотографічну картку з написом : "Милому ідеальному другові з Gеnоvа, 2/V". На картці Тайах сидить у купальному костюмі на камені над бухтою.

Вдалині видно дахи Генуї.

Х

Увечері друзі з дівчатами, що розважали їх, сиділи в кафе та обговорювали, яким має бути корабель для нової картини Сева. Богдан говорив про корабель, який підійде для зйомок історії з полковником, та тих «двохсот овець, що їх полковник везе під ніж, коли вони думають, що повертаються до пасовиська». А Сев уявляв, що корабель мусить бути придатним для учнів морської школи, які підбирають людей з потопленого брига. А редактор, говорив він, хай пов'яже міцними вузлами фабули розповіді Богдана та його як режисера бачення фільму. Богдан подав тему, на своїй шкурі випробував, – то ж всі ми разом з'ясуємо наші погляди на той корабель, що його ми шукаємо. Кінокартина стояла перед присутніми, як конкретна ідея, і закладала собою цілу філософську систему…

Богдан майже пошепки почав говорити про те, що все своє життя він невпинно топився, але його рятували. Перший раз – ще немовлям, коли купали у ночвах, потім у калюжі, у яку заглядав, як у дзеркало, за тим – у криниці, куди заліз, щоб надрати горобенят, а далі – тонув вже на степовому ставку. Зробив пліт з очерету й заходився пекти посеред ставка картоплю на тій крихті землі, яку взяв на пліт. Коли зробився моряком на справжньому морі, плавав юнгою на піввантажному пароплаві.

Повертаючися з Владивостока, корабель потрапив у тайфун, і його прибило до Філіппінських островів. Поблукавши у гавані, Богдан побачив наш корабель і вирішив вночі непомітно пробратися на нього й пливти додому зайцем, – бо не було впевненості, що капітан прийме його. Один малаєць взявся допомогти у цій авантюрі. Коли ліз по канату, що звисав з корми того пароплава, хтось зверху так вдарив Богдана по голові, що він, непритомний шубовснув у воду. 

Врятував хлопця малаєць з вигодою для себе. Продав старому капітану іншого корабля – малайцю з острова Пао. Коли Богдан почав розповідати, як корабель проходив Магелановою протокою, де зустрічаються два океани й ніколи не припиняються страшні шторми, у вхідні двері владно постукали. Хазяїн кафе швиденько витурив дівчат через потайні двері. Зайшли міліціонери, стали перевіряти документи у присутніх, і забрали Богдана з собою – у нього документів не було.

XI

Листа написано на шістнадцяти сторінках жовтого шершавого паперу. Він точить легенький запах, що, як нитка диму, коливається, коли листа читати.

"Мilаnо, 22/V

Милий мій, уявляю, що ти думаєш про мене. Не треба думати недобре. Не писала довго. Але нічого не змінилося – ми такі ж друзі…. Завтра я їду до Берліна за нашою візою. Пробуду в Берліні з тиждень.

Багато я могла б розповісти цікавого…

Сумно, що нема з ким поговорити… Я не знаю чому, але мені хочеться тобі розповісти одну пригоду. Я ніколи в житті не забуду її. У мене немає жодного плану, як це розповісти. У мене немає жодної мети розповіді, але я не знаю, чому вона мене жахливо гнітить, і я мушу її розповісти…

Я мушу тобі сказати, що мені тяжко говорити про любов. Чоловіка я якось забула, я тобі вже писала, ніхто мені не подобається. В Італії багато мужчин хотіло б мене "обкрутити", висловлюючись вульгарно, але мене ніхто не хвилює. Два місяці вже майже, як я вислухую на всіх мовах зізнання і серйозні, і смішні, і зворушливі, простосерді й нахабні. Нарешті мені це набридло і тепер навіть не розважає. В Генуї я залишила багато "страждаючих" друзів. Звичайно, це мене підносить трохи як жінку. Я часто думаю, чому мені ніхто не подобається, чому мене не хвилює дотик мужчини? Всі спроби я завше суворо обриваю. Я згадую себе колишню. Я дуже сласна. Я не могла б жити раніш двох місяців, як живу тепер, без найменшого бажання. Мені спадало на думку, що в мене атрофувалась почутливість. І я жила так чудно, що мені починало здаватися, що я – дівчина, не знаю мужчини, це почуття я не можу тобі з'ясувати точно. Треба бути жінкою, щоб зрозуміти це. Так минали ці два місяці…

Учора також, як усіма цими днями, ми вирядилися в мандрівку…

Я сіла в машину й почала розглядати подорожніх…

Коли б я була письменниця, я могла б написати, що в нього був – ясний костюм, ясне волосся, ясно-сині очі й красивий горбуватий трохи ніс. (…)

Мені раптом так захотілося покласти свою руку на його руку… Він відчув мій погляд, хутко повернувся, подивився на мене і швидко відійшов. У мене впало серце, з цієї хвилини я перестала володіти собою… Я стала поруч і дивилася довго просто на нього… Раптом я помітила, що в нього сильно тремтить рука… У мене вселився якийсь диявол. Я ходила за ним, стерегла його погляд, сподівалася, впадала в розпач і раптом помітила, що всі рушили виходити…. В авто я сіла поруч із Ним. У мене так сильно стукотіло серце, що я боялася подивитися на нього. Ми поїхали. Він уже не одводив своїх очей, мені раптом здалося, що я кудись провалююся.

Веrlіn,24/V

Дружочок! Почала писати в Мілані, сьогодні приїхала до Берліна. Мені дуже хочеться закінчити писати. Я буду продовжувати.

– Тільки б він не зводив з мене очей. Всю дорогу ми дивились в вічі одне одному майже безперестану…

Я промовила швидко: "Ви не мусите думати погано про мене". Я сама не впізнала свого голосу. Більше нічого я не могла сказати. Говорив увесь час він. У мене крутилася голова... Я відчувала, що мене тягло до нього. Це було щось, яке я давно позабула й давно не відчувала. Ми обоє знали, що це не звичайна пригода на вулиці, й боялися доторкнутися одне до одного.

"Ми ж іще побачимось, – сказала я перша, – післязавтра я від'їжджаю до Берліна". Він мовчки схватився за голову. "Поїдемо сьогодні ввечері до Моnza", – сказала я знову. Він мовчки кивнув головою. (…)

Ми доїхали до мого будинку. "Чекайте мене біля дому о 6 1/2 годині", – сказала я, виходячи з машини. "Мені чомусь здається, що я вас тепер гублю назавжди", – промовив він. Я засміялась і, заперечуючи, хитнула головою…(…)

Здалося мені, що я не діждусь цієї 6 1/2 години… Мені здавалося, що східці ніколи не закінчаться, коли я йшла вниз. Заглянувши до портьєрші, я з жахом побачила, що мій годинник на двадцять хвилин запізнюється. Тут було 7 за 10 хвилин. Мені зробилось неприємно, що я змушую чекати його двадцять хвилин. Я вийшла на ґанок з готовою фразою – scusi me (вибачте). Я вже роззявила рота, щоб сказати цю фразу, подивилась праворуч, ліворуч і... його не було!

Що могло трапитися? Не приїхати – він не міг. Не міг. Я почала згадувати, як ми вмовлялися. І раптом я додумалася!.. Собор, де ми бачилися з ним, називається Дуомо. Коли ми з ним умовлялися про місце зустрічі, я сказала по-італійському фразу й помилково вимовила одне наше слово. Загалом вийшло таке: "аspetti me a дома". А сказати я мусила так: "аspettі mе а саsа". Слово – дома я вимовила помилково по-нашому. Він же зрозумів, що треба чекати біля Дуомо.

Я побігла, як божевільна, до таксі і поїхала до Дуомо. Вже сутеніло; годинник показував 7.20. Там нікого не було… Засвітилися ліхтарі. У тебе не було такого стану, ніби на тебе обвалюється будинок?

Було темно і зовсім вечір, коли я повернулася до свого дому. Я була страшенно квола. Не могла йти, і підтримувало мене лише те, що навкруги сіріли стіни, до яких можна притулитися.

Як побачила таксі, що їхало помалу повз будинків на площі. Я швидко одійшла в тінь дому. Таксі зупинилось майже передо мною, і якийсь голос вимовив: "Ні, це не той будинок". Я хотіла вибігти вперед і впасти до коліс, але мене щось затримало. Таксі помалу повернуло й почало зупинятись біля кожного будинку. Це була тяжка боротьба.

То мені хотілося побігти, то я не могла рушити з місця. Цих п'ять хвилин, що таксі кружляло по площі, здалися мені за вічність.

А тепер, Дружочок, найбільше й найголовніше я хочу сказати: я побачила Богдана. Уяви собі порожній берег, безконечний пісок. Море набігає на берег і шумить пустельне й задумливо. На піску, розпластавшися, лежить людина. Обличчя її я не бачу крізь туман. Тут змішуються риси Богдана й італійського красуня. Ліхтар на розі, – ні, це не ліхтар, а маяк, – крізь млу дивиться на мене. Я нахиляюсь до людини на піску, я цілую її в холодні чудно губи. Я цілую її, а на губах у мене вапно з холодної стіни. Людина встає, і по обличчю я бачу, що вона перемогла море. Вона йде понад водою, і хвилі покірно лягають до її ніг, заграючи з людиною, як заграє звір із своїм володарем. Людина йде, а цокіт її ніг по каменю, – ні, це не ноги, а підкови коней на площі, – вібрують і проривають пустельну тишу. Я відчуваю себе степом, у який падає зерно і пісня жайворонка, я відчуваю себе полониною, в яку ллються води, я бачу себе лісами, які збирають світло сонця. І я падаю йому в обійми, відчуваю його холодну шию – ні, це ліхтар на площі біля мого дому, – і плачу, плачу.

Коли я піднесла голову – таксі вже не було на площі. І наче камінь упав мені з душі. Я йшла східцями нагору й повторювала собі ніби молитву: "Треба додому вертатися". Я написала тобі все до дрібниць. Приготуй мені прощення гріхів. На цей раз я грішила думкою. Можеш вірити мені, що я нічого не замовчала. А чому я все відчувала – не знаю сама. Дякую, що ти вислухав мене. Цілую тебе ніжно. Твоя Т.

Р. S. Тепер ти віриш, що мій друг? Я ж бо нікому не розповім цієї пригоди".

XII

То-Ма-Кі прочитав листа, «де так чудно було помішано чуття й розум народженої жінки», і зрозумів, що думки Тайах були «наші з Севом, а тіло належало Богдану». Вона любить його. Директор прислав за редактором машину. Треба було зняти на плівку зустріч та нараду комісара закордонних справ з турецьким міністром. А ще Директор сказав, що Богдана випустять, коли перевірять всі дані про нього. То-Ма-Кі запропонував взяти Богдана на поруки, бо він дуже потрібен для зйомок фільму. Директор сердито відповів, що він вже прогнав Сева з його ідеєю спеціально перебудувати корабель для фільму. Як відповідальна особа, він не дозволить марно витрачати народні гроші. То-Ма-Кі спалахнув:

– Ти, може, взагалі проти цього фільму? Ти, може, думаєш завше одягати наших людей у драні свитки й вишивані сорочки? Страждання, злидні, соловейко й постійні мандри зі своєї землі – на землі інші, у каторгу, в ярмо, в перевертні? Ти думаєш, що ми не можемо підняти якір свого корабля й поставити паруси? Що ми не сильні духом і ділами для того, щоб заспівати веселої пісні про далекі краї, про блакитні високості неба, про бадьорі химери оновленого, духу? Так ти думаєш?(…)

Надійшов вечір, і друзі знову зібралися в кафе. Хазяїн трамбака – колишній моряк, розповів про свої молоді літа і своє «божевільне кохання». Його дівчина допомагала батькові їздити по контрабанду. Однієї ночі її підстрелили сторожа, і вона померла. Хлопець спробував знайти розраду в горному монастирі, виконуючи найважчу роботу. А потім його знову потягло до себе море, і він покинув монастир. Свою історію кохання розповіла і Поля. Вона палко полюбила полоненого австрійця, але він дуже сумував за своєю батьківщиною, тому розлука була неминучою. Рибалка, який теж слухав розповідь Полі, назвав її шлюхою. Сев зажадав, щоб рибалка вибачився перед дівчиною, але той не схотів. Зчинилася бійка, побитого рибалку викинули за двері.

Хазяїн трамбака сказав, що для зйомок фільму треба брати не брига, а шхуну-бриг. Згодиться дубок «Тамара», якщо його належним чином перебудувати. Коли хлопці почали розходитися, під дверима кафе побачили Богдана. З радощів, що його випустили з-під арешту, він напився. Богдан сказав, що в місто приїхала Тайах.

XIII

То-Ма-Кі з Севом знімали зустріч комісара з турецьким міністром, а потім проявляли плівку й монтували фільм. Він виявився вдалим. Вкрай стомлений редактор їде до Професора. Той показав йому 11 книжок про будівництво кораблів, які він студіював, готуючись зробити бриг для зйомок фільму. А ще Професор сказав, що всі декоратори бажають працювати над цим проектом і пояснив, чому. «На кінофабриці вони роблять речі, що через день самі ж вони й розламують. А людина – натура творча. Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити. Тоді людина працюватиме так, як співає». Від цих слів Професора на очі То-Ма-Кі навернулися сльози.

Було вже поночі, коли редактор пішов від Професора. По дорозі в порт на нього хтось напав з ножем. То-Ма-Кі щосили вкусив його нижче ліктя, але це не допомогло. Від сильного удару в щелепу він поточився, а потім відчув, як холодне лезо ножа увійшло йому під ребра. Втрачаючи свідомість, встиг почути голос Богдана, який кинувся на нападника, і побачив, як він теж впав.

XIV

Професор докладно розписує, як треба перебудовувати корабель, які дошки краще використовувати, які мачти встановити, які паруса пошити…

XV

То-Ма-Кі з Севом в лікарні. Вони лежать в одній палаті. Від смерті їх врятувала Поля – вона знайшла хлопців на вулиці у калюжі крові. Богдан вважає, що нападником з ревнощів міг бути Сев. Нападник – лівша, Сев також лівша. Треба перевірити, чи є у нього на руці слід від укусу зубами. Таке припущення обурює То-Ма-Кі. Навіть якщо Богдан правий, То-Ма-Кі не збирається винуватити Сева й зраджувати дружбу з ним.

Хлопців у лікарні навідують Тайах, а трохи згодом і Сев. Коли Богдан сказав, що Тайах, мабудь, подобається, коли чоловіки б'ються через неї. Тайнах розсердилася і відповіла, що вона – не чиясь власність, тому покине обох, якщо через неї будуть битися.

Сев освідчується Тайах у коханні, пропонує їй руку і серце. Дівчина відмовляє і пояснює своє ставлення до нього.

– Я вас ніколи не забуду. За все моє життя тільки ви та редактор володієте моїми думками. Ніколи ніхто так до мене не ставився. Всі в першу чергу пропонували мені ліжко. Я вже почала була забувати, що може бути на світі самостійне життя, міцна любов, яка не боїться жертви. Світ я уявляла сласним тянучим мужчиною, що трощить мої кості і зникає на ранок, випивши зі мною келих моєї сили і моєї крові. (…) Ви мене любите тепер, вам здається тільки. Повірте мені. Тепер – ви підняли мене з того місця, де я лежала при дорозі, загубивши людське обличчя, ви посадовили мене на корабель – дайте ж мені попливти, наставивши вітрила. (…)

XVI

Під керівництвом Професора почалась робота на колишньому дубку «Тамара». Його перероблюють для зйомок фільму. Хазяїн трамбака допомагає Професору. Всі працюють радісно. То-Ма-Кі зазначає, що «радісна праця – ознака творчості».

(…) Це не декорація, яка вмре завтра – хай тільки її використає кіноапарат. Ця робота виходить у море. І можуть сказати майстри десь, що "відбудовували цей бриг радісні й чесні робітники. Дерево зладнали, дошки припасували, щогли вивели і паруси напнули. Честь їм – умілим теслярам!" (…)

Коли судно стоїть на березі, його треба оточити любов'ю і увагою, веселістю, легкими піснями і достойними людьми. Корабель на березі, як і хвора людина, потребує нашої безмежної вибачливості й терпіння. Уявити треба його нудьгу і потяг до здоров'я, тоскне завивання вітру в оголених ребрах-шпантах, легенький рип дерева в риштованні, цілу гаму звуків: сосни, дуба, бука, негній-дерева. Бриг на березі – ще не бриг. Це – біль народження, захват і радість праці, мерехтіння думок і колискова пісня. "Бриг великий виростає, бриг у море випливає!" (…)

На корабель, що будувався, прийшла Тайах. Вона сказала, що всю ніч не спала, перебирала одяг, читала книжку й старі листи.

Деякі летіли на підлогу, інші – дерла на шматки. Коли було прочитано останнього, стала, весело усміхаючись, розкидати ногою рештки листів по підлозі. Швидко кімната нагадувала берег, на який викинуто тріски з розбитого корабля. Після цього вийшла на вулицю. (…)

То-Ма-Кі спить. Приходить син Генрі й пише свої зауваження стосовно батькових мемуарів.

(…) Тяжко сказати, тату, до чого ти доведеш корабель, а разом із ним і героїв. Цей трикутник: Сев, Богдан і редактор – рівнобічний. Який бік трикутника бере Тайах – казати рано. Хоч і пишеш ти, досить ясно натякаючи на матроса. Та є правило: не йти туди, куди автор тягне, бо завше можна прийти до несподіваних висновків. (…)

Далі син пише, що йому сподобався розділ, у якому батько написав про корабельний журнал Професора. Читання навіть надихнуло Генрі написати вірш про паруси з присвятою батькові.

(…) Ми слово маємо, як парус лажий:
Розпустимо його – в моря летіти!
Ми любимо з тобою корабельну снасть
І тиск вітрів у прову бригантини,
Морів далеких хвилі. Хижу сласть
Розбудженої, сильної людини. (…)

Ти ліг спати, тату, вікно твоє розкрите, безліч усього залітає на крилах ночі до мене. Я бачу спокійне чоло, білу твою голову і покладені поверх ковдри руки. Мені хочеться поцілувати їх, але це нагадує мені смерть і прощання. Я уявляю собі сни там, під сивим волоссям. Коли б і мені мати таку, як у тебе, радісну старість після роботи, що її переробили руки. Ти не думаєш про смерть. І вона не може до тебе прийти. Коли ти відчуєш, що кров твоя стає, а голова холоне, і марення затоплять тебе – ти скажеш: "Живіть без мене!" А смерть, застидавшися, махне косою і піде пріч. (…)

Генрі згадує брата Майка. Порівнюючи його балакучість та цікавість з петардою, радить:

… Треба засвоїти раз назавжди, що, стоячи на місці, людина рухається назад. Завше відчувати на щоках вітер шляхів. Бачити попереду просторінь. Не думати, потрапивши в пісок, що за піском немає трави. В чагарникові знати, що шлях не перетято і попереду лисніє бита путь. Коли ти сидиш біля стерна, ти відчуваєш те ж саме, що батько твій на кораблі, що й дід твій на коні. Жага за просторінню! "Вперед!" – кричить твоя істота! Людині не властиво стояти. Не властиво відчувати розпач. (…)

Генрі пише, що йому дуже подобаються картини голландського художника Ван-Гога. А особливо – картина «Кущі». Коли на неї дивитися зблизька, то за кущами  вгадується морська далечінь. (…)

Генрі дарує Майкові пісню "Пам'ятник" – вона поки що не покладена на музику.

Живе хай – веселий орел-капітан,
Що в морі й повітрі веде караван!
Та іншого треба поставить на скелі,
Про іншого знають нехай менестрелі… (…)

А далі Генрі знову ділиться своїми враженнями від читання батькових мемуарів.

Мені подобається твій Богдан. Це неймовірний оптиміст. Він належить до тих людей, з якими всі одвічні питання спрощуються до розмірів однієї фрази. Народження чи смерть – вони сприймають так примітивно, що це зовсім не стає для людини на перше місце і не затуляє бадьорості й радості. За такими людьми мимоволі йдуть. З ними дуже легко жити. Вони сприймають життя в цілому, в нещасті знаходять радість, у болі – чують натхнення, в страхові – знають сміх. Їх натовп висуває наперед. Вони – співаки, що знають силу пісень і співають їх у такт ході.

Дівчина – одна на мільйони. Це авантурниця з ніг до голови. Вона тонко все відчуває, знає життя, зазнала жорстоких днів, і це її піднесло й підносить далі. Скрізь шукає людей з прозорими, а не скляними очима. Падає, піднімається, але вперто й сильно йде. Може бути сентиментальною, як дівчина, може жорстоко карати й стріляти. Листа з Мілана вона написала так гаряче, як кинулася б в обійми і як загубила б свідомість. Листа цього вигадати не можна. Тяжко придумати так, як складає раптом безліч узорів життя. Таких листів не пише жінка двох за свій вік. Але, написавши одного, летить, як бджола, на далеку пахучу квітку.

Ти так їх обох – дівчину й матроса – потроху зводиш, що мимоволі хочеться якось допомогти їм. Я прошу від імені твоїх читачів – не роз'єднуй їх у кінці. Завше в таких випадках розчаровуєшся потім. Цікаво було б побачити, як вони глянуть у вічі одне одному на останніх сторінках. (…)

XVII

Перебудова корабля закінчена – бриг спустили на воду. Богдан з горіхової колоди хоче вирізьбити майстра корабля. Так називається фігура, що стоїть під бугшпритом. «Вона веде корабель, оберігає його від рифів і заспокоює хвилі».

Різьбярству Богдан навчився, коли перебував на острові Пао, де працював на хазяїна малайця. Богдан почав розповідати про своє юнацьке кохання до його дочки Баджин, але Тайах, яка теж була присутня при цьому, не хотіла слухати. З берега прибігла Поля. Вона випадково взнала, що в трюм хтось поклав спеціальний гніт, від якого станеться пожежа. І дійсно, в глибині трюма вже палав вогонь. Хазяїн трамбака допоміг його погасити водою. Богдан працює над горіховою колодою.

(…) З неї вилуплювалася червона дівчина, її обличчя нагадувало обличчя Баджін. Дівчина піднімала руки над головою, ніби пірнаючи під воду. Її гладеньке тіло оживало, груди набували пружності, дерев'яні стегна – принадності. Майстром корабля мала бути жінка. А на кораблі було порожньо: люди, збудувавши його, пішли геть. Все пахло живим деревом.

Під бугшпритом дівчина – бронзова Баджін. Вона вестиме корабель, підставляючи своє горіхове тіло всім вітрам.

XVIII

Перша ночівля на збудованому кораблі. То-Ма-Кі з Севом приготували вечерю. Тайах виголосила тост: "Я п'ю за страх перед неминучим. За той страх, що є ознакою людського виростання. Як дитина падає вві сні й відчуває страх, так і ми плекаємо його, зростаючи… Я п'ю за життя"… Раптом Сев сказав: «Дозвольте нам за вас поторгуватися… Двоє нас тут, і кого ви вибираєте?»

– Я вибираю обох, – розгнівано відповіла дівчина.

– Це ненормально. Я думаю що ви мусите обрати мене. Редактор ще молодий – він собі знайде другу. Мені вже нікуди шукати – у мене сиві скроні й спустошене серце, як оця пляшка. Треба налити в неї вина.

– Я не знала, що я можу бути бочкою…

Сев зрозумів, що треба розрядити атмосферу. Він голосно засміявся, дістав з коробки два сірники, зломив у одного сірку і махнув рукою в повітрі.

– Тепер тягніть, – звернувся він до Тайах, показуючи їй із жмені кінчики двох сірників, – вгадайте того, що з сіркою. Тайах дійсно витягла незломленого сірника.

– Це ви витягли мене, – урочисто сказав Сев, – можете попрощатися з іншими. Тайах зблідла із злості.

– Добре, я попрощаюся.

Вона поцілувала мене, а потім Сева. Потисла нам руки міцно та рішуче. Встала од столу. Вона важко дихала.

– Прощайте. (…)

То-Ма-Кі з Севом вийшли на палубу. Редактор запитав у друга, чи є у нього на руці шрам. У Сева шраму на руці не було. Аж їх увагу залучили двоє людей, що тишком перелізли через борт брига й опинилися на палубі. Це був той рибалка, якого вони побили за Полю зі своїм приятелем. Вони думали, що на кораблі тільки Богдан, і змовлялися вбити його. То-Ма-Кі з Севом добряче відметелили непроханих гостей і скинули їх у воду. Підплив на човні хазяїн трамбака й відвіз То-Ма-Кі та Сева на берег. Богдан і Тайах залишилися на кораблі.

XIX

Сиве волосся до чогось зобов'язує. Я виконав це зобов'язання. Осінь і зиму я сидів біля моєї кани, пригадуючи минуле. Тепер уже літо. Кани немає потреби топити. Майк і Генрі одвідали мене на зламних точках мемуарів: коли осінь зустрічається вночі з зимою і коли весна переборює зиму. Мої сини як зима і весна. Старший – меткий і проворний, як задерикуватий зимовий день. Молодший – неврівноважений, як весняна повінь. Його я чекаю побачити швидко з подругою, бо я відчуваю в його рядках жіночі впливи. (…)

Тепер ранок. Крізь двері на балкон я бачу, як прокидається Місто. За бульварами видко порт, де снують щогли й димарі. Мені не хочеться вже почувати під собою хисткої палуби. Я зайшов до порту й кинув якір. Під моїми парусами виросли молоді кораблі – сини. Тепер хай вони роблять рейси по морях. Багате досвідом життя лежить переді мною, як мапа моєї Республіки. Я бачу, як повиростали заводи і фабрики. Розмножилися дороги. Вода ріки віддає свої мільйони сил. Коло плугів працює веселий народ. Сонце смажить радісні обличчя. Армії дітей пищать по садках, голосять, співають, сьорбають носятами, плачуть, сміються, жують землю і поїдають трави.

Я ходжу по кімнаті, коли до мене стукає Генрі. Він заходить. Ми довго розмовляємо про все на світі. З Генрі – я люблю більше Майка, а з Майком – віддаю перевагу Генрі. Вони обоє ніби з одного шматка. Чи ба! Та цей же шматок я сам! Я впізнаю себе і в Генрі, і в Майкові. Я бачу своЮ кров у обох. А мати? Вона теж поклала свою долю праці й матеріалу. Мені соромно. Не для мене ж одного повішено язика в моєму роті? Але нехай про це іншим разом. Стара, ти не образишся, що я тепер горнуся до молодості? Тебе я не зраджував – ти знаєш. А Генрі допитується, чи не була ти в Італії. Він думає мене зловити й ототожнити дівчину в купальному костюмі (на березі в Генуї) з тобою. Та в наші з тобою справи ми його не пустимо. Правда?

Генрі бере дочитувати мої мемуари, він хоче звідти про щось дізнатися, а я, хитрий старий лис, виходжу на балкон. Мені – сімдесят. Але й нині я гостро відчуваю запах саду, що я посадив. Велике Місто лежить переді мною. Я вгадую всю кількість людей, що мандрує тепер до місць праці. Жінки годують дітей. Безперервний, дедалі зростаючи й зростаючи, пливе над Містом сигнал до роботи. Я чую безліч ніг, що топчуть землю. Я бачу її всю – вогку і плідну, родющу планету Землю.

З кімнати лине до мене з радіотелефону голос Майка. "Тату, – кричить він, – лечу над південними морями і згадав тебе. Біля мене сидить гарненька пасажирка. Вона просить мене проспівати "Пісню капітанів". А тобі я обіцяв її мелодію. Слухай!"

Я чую його голос і сміх кокетної пасажирки. З останніми рядками пісні заходить Генрі. Таким чином, уся родина вкупі. Я ніби знову починаю жити.

Попід нами знайома земля,
Капітан!
Кораблі підняли якоря,
Капітан!

1928

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
30.04.2021