«Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський (дуже стисло) 

Читати онлайн дуже стислий переказ повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків»

«Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський (дуже стисло) 

Провідні ідеї твору: добро та зло; оспівування краси природи Гуцульщини; чистота людських взаємин і почуттів; засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.

Тематика твору: зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; сила кохання; показ єдності людини з світом природи.

З історії написання повісті

У 1910 p., повертаючись з Італії після лікування, М. Коцюбинський на декілька днів зупиняється в селі Криворівня на Гуцульщині, куди був запрошений фольклористом Володимиром Гнатюком. Глибокі враження від життя, звичаїв, обрядів, оригінальності мислення та світосприймання карпатських гуцулів спонукали письменника написати повість «Тіні забутих предків». 

Основні персонажі:

  • Іван Палійчук – головний герой повісті. «Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить» (Іван у дитинстві). Коли виріс, став гарним парубком: «Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню».
  • Марічка Гутенюк – подруга з дитинства й кохана Івана. «Марічка обзивалась на гру флояри (сопілки), як самичка до дикого голуба, – співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’явились – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях…».
  • Палагна – дружина Івана. «Його Палагна була з багацького роду, фудульна (горда, пихата, зарозуміла), здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю»; «На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало в неї стільки намиста, що челядь із заздрощів аж розсідалась».
  • Юра – мольфар (чарівник), коханець Палагни. «Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржинки (худоби) й людини, його боялись, але потребували всі».

Міфічні істоти:

  • Щезник – злий дух скель.
  • Чугайстир – добрий дух лісу. «Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».
  • Нявка – міфічна лісова дівчина.

Дуже стислий переказ

Іван – дев’ятнадцята дитина в гуцульській сім’ї Палійчуків, ще немовлям лякав матір «таким глибоким, старече розумним зором», що вона тривожилася – чи не «хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня». Насправді родина Івана була невелика. З двадцяти дітей вижило лише п’ятеро, а «решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці». Змалку хлопчик любив ліс, тільки там почував себе добре. Скоро він уже знав, що світом володарює арідник (злий дух Карпатських гір), у лісі живуть лісовики, нявки, веселий чугайстер, у скелях сидить щезник... «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна».

У сім років, випасаючи худобу, хлопчик навчився грати на сопілці, але ніяк не міг відтворити ту мелодію, що весь час бриніла у вухах. Одного разу він почув, як грає на флоярі щезник, який привидівся йому серед скель. Здивований, прислухався й зрозумів – «знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому спокою». Спробував сам заграти, «і лісом поплила чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку (сопілку) в траву та взявшись у боки, закрутився в танці».

У родині двічі лунав сумний голос трембіти: коли помер роздушений деревом брат Олекса та загинув у бійці з Гутенюками брат Василь. Палійчуки здавна ворогували з родом Гутенюків. Билися з ними, хоч ніхто вже не пам'ятав першопричини ворожнечі. Якось дві родини зустрілися на вузькій дорозі, коли їхали до церкви. Між ними почалася жорстока бійка. Іван побачив Гутенюкову дівчинку, що ховалася біля возу, і вдарив її. Вона побігла, а Іван наздогнав, зірвав стрічку й кинув у воду. Але дівчинка чомусь не засмутилась, і навіть поділилася з ним цукеркою. Івана вразила її доброта. Скоро вони вже сиділи рядком і розмовляли про своє дитяче, забувши, що десь йде страшна бійка. Дівчинка сказала, що її звуть Марічка… і «погляд її чорних матових очей м’яко поринав у Іваново серце...». Вони часто разом пасли овечок. Хлопець грав на сопілці, а дівчинка складала пісні. Коли підросли, прийшло кохання. Але Іван мусив піти у вівчари на полонину, бо батько помер і господарство занепало. Розлука обом здалася важкою. Хлопець часто згадував кохану, вона приходила у його сни…

Коли Іван повернувся в село, він не застав Марічку живою. Напередодні раптова повінь збила її з ніг і понесла у водоспад. Люди бачили, але не змогли її врятувати. Іван не вірив, що назавжди втратив кохану, «блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село… Потому щез. Люди гадали, що він загинув з великого жалю, а дівчата склали співанки про їхнє кохання та смерть, які розійшлися по горах». З’явився Іван у селі тільки через шість років – «худий, зчорнілий, постарілий, але спокійний». Через рік одружився з Палагною – жінкою з багатого роду, доброю господинею, але не відчував до неї ніяких почуттів. Майже весь час він проводив біля худоби, тільки про неї і дбав, «як дитина для мами – такою була для нього худібка». А коли йому згадувалася Марічка, пропадав на кілька днів. Паланга сердилася, але Івану було байдуже, відчував провину тільки перед своєю худобою.

Палагну почав цікавити сусід Юра. Про нього говорили, що «він був як бог, знаючий і сильний… У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржинки (худоби) й людини, його боялись, але потребували всі». До того ж він видавався їй набагато кращим за байдужого до неї чоловіка.

Одного разу вона побачила, як Юра, видершись на скелю, відігнав від царинки (місцина для сінокосу) грозову хмару. Палагна стала «любаскою» (коханкою) Юри. У селі пішов поговір про них, але Івана це не зачепило.

Якось він побачив, як Юра з Палагною ворожили проти нього. Мольфар (чаклун) тримав в руках глиняну ляльку, тикав у неї пальцями й примовляв: «Б’ю кілок тут,– шептав зловісно, – і сохнуть руки та й ноги. У живіт – карається на живіт; не годен їсти…» Іван схотів вбити коханців, але раптом на нього найшло якесь спустошення… Він пішов сам не знаючи куди, довго блукав, поки не зрозумів, що сидить коло річки, яка забрала у нього Марічку.

Палагна вже не ховалася зі своїм коханням до Юри, а Іван все більше марнів. Якось йому здалося, що Марічка кличе його, і він пішов у ліс на її голос. «Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі…». Здогадувався, що то лісова дівчина, нявка в образі Марічки. «А проте йому добре було, він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий й щасливий, яким був колись». Раптом дівчина зникла, а з лісу до Івана вийшов Чугайстер – добрий лісовий дух, який боронив людей від нявок: де їх зустрічав, одразу роздирав. Іван злякався, що він розірве й нявку-Марічку, що сховалась десь поблизу. Він запросив Чугайстра погрітися біля варти, щоб у дівчини був час втекти якнайдалі, а лісовий дід запросив Івана до танцю. Танцювали обоє до знемоги, поки не попадали. Задоволений Чугайстер пішов у гущавину лісу, а Іван знову почув поклик Марічки: «Іва-а!». Побіг, себе не тямлячи, на той голос, і зірвався у прірву. Знайшли Івана на другий день ледь живого, але скоро сумний голос трембіти сповістив гори про його смерть.

Гостей, що прийшли на прощання з Іваном, була повна хата. Палагна старанно голосила та плакала над чоловіком. Але скоро про мерця забули, розпочалися веселі забави, «аж на грудях у померлого забряжчали мідні гроші, скинуті добрими душами на перевіз», та «під вікнами сумно ридали трембіти».

1911

Цитати з твору:

  • «Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне».
  • «Сумно повістувала трембіта горам про смерть. Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер»
  • «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна».
  • «Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум… Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ».
  • «З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка».
  • «А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.

ІНШІ СКОРОЧЕНІ ВЕРСІЇ

Освіта.ua
30.04.2021